Микола Лисенко міг стати зіркою європейської чи російської класичної музики, але свідомо пов’язав своє життя і творчість із Україною. Його не просто так вважають засновником української класичної музики: Лисенко писав опери, сонати, рапсодії, був також етнографом і педагогом. Також віртуозно грав на піаніно та відкрив першу українську Музично-драматичну школу.
СЛУХ розповідає про людину-оркестр, яку ще за життя називали батьком української класики.
Микола народився 22 березня 1842 року в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Помер 6 листопада 1912-го.
Коріння Лисенків сягають козацьких часів. Один із засновників роду Яків воював під проводом Богдана Хмельницького, а його син Іван був Чернігівським і Переяславським полковником, згодом — наказним гетьманом.
Батько Віталій Лисенко був дворянином і полковником Орденського кірасирського полку, а мати Ольга Єреміївна походила з полтавської поміщицької родини Луценків і козацького роду Булюбашів. Навчалася в петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат.
Батько Миколи Віталій був двоюрідним дядьком Старицького. Коли в 12 років Михайло осиротів, Лисенки прийняли його у свою сім’ю.
Микола й Михайло потоваришували й зберегли дружбу впродовж життя. Навіть закохалися в одну дівчину — Теклю, яка приїхала в гості до сусідів Лисенків. Усе обійшлося без конфлікту та ревнощів — за словами Михайла Старицького юнаки вирішили разом створити для неї «гімн чи оду» (тут і далі слова Старицького про Лисенка цитовані з часопису «Кіевская старина», №12, 1903).
Михайло тоді взяв на себе слова пісні, а Микола написав музику. Поки батьків Лисенка не було вдома, хлопці поїхали до маєтку своєї пасії. Затія з піснею успішно спрацювала й дівчина запросила обох ночувати на хуторі, щоб вранці піти на річку. Та коли старший Лисенко не знайшов Миколу з Михайлом вдома, розсердився і послав слугу по них. Ті швидко поїхали додому, навіть не попрощавшись із Теклею.
Талант до музики в Лисенка був з дитинства, у дев’ять років він навіть видав свій перший твір «Полька». Та хлопець не одразу зосередився на творчості як професії — спочатку Микола рухався в напрямку науки. У 1859-му закінчив гімназію в Харкові й тоді ж разом зі Старицьким вступив на природничий факультет Харківського університету.
Коли сім’я Лисенків переїхала до Києва, обидвоє перевелися до Київського вишу. Там же Микола захистив дисертацію на тему «Розмноження ниткових водоростей» і здобув ступінь кандидата природничих наук.
Разом зі Старицьким Микола Лисенко постійно відкривав для себе українське, хоч на той час це вважалося чимось, що не дотягує до високого мистецтва. Обидва поглинали заборонені твори Шевченка, а «Енеїда» Котляревського та історичний роман «Чорна рада» Куліша стали для них справжньою знахідкою.
«На Лисенка він [роман «Чорна Рада»] теж справив сильне враження і змістом, і головне — мовою; ми переживали кожну фразу й захоплювалися, як воно виходить спритно і звучно, і з якою яскравістю малює навіть найтонші образи картини»,
— писав у своїх спогадах Михайло Старицький.
Навчання Лисенка в Києві на початку 1860-х збіглося з часом, коли в місті розвивалися народницькі рухи, проукраїнські ідеї. В університеті Миколи студенти організували таємні зібрання, на одному з яких проголосили, що український народ є окремою національністю і здатен культурно розвиватися, а кожен свідомий українець має плекати свою мову й поширювати такі цінності.
Михайло Старицький згадував, що саме тоді Микола остаточно змінився й захопився ідеєю працювати на українську культуру.
Закінчивши навчання в Києві, Лисенко все ж таки вирішив професійно повернутися до музики й почав із освіти. У 1867-му вступив у Лейпцизьку консерваторію. Паралельно з цим активно поширював українське в Європі — опублікував дві збірки народних пісень, а також романси на слова Шевченка та увертюри. 28 грудня того ж року Лисенко успішно зіграв концерт у Празі, на якому виконав українські пісні у власних фортепіанних обробках.
Після закінчення консерваторії Миколі Лисенку пророкували успішну кар’єру піаніста в Німеччині, але він повернувся в Україну. А в 1875 році композитор поїхав до Петербурга, щоб удосконалювати майстерність у класі Миколи Римського-Корсакова. Після навчання Лисенко створив свої найкращі опери.
Йому пропонували залишитися у росії та отримати посаду капельмейстера в приватній опері, а далі вийти на імператорську сцену. Та Микола відмовився і повернувся до Києва.
… Лисенка тягнула додому туга за батьківщиною і бажання служити лише їй,
— писав Михайло Старицький.
Так Миколу Лисенка називали ще за життя. Він започаткував свідомий національний напрям в українській музиці, і сам рухався ним до кінця. Композитор збирав фольклор, засновував і керував хорами, створював власні аранжування народних пісень, писав романси, зокрема на вірші Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки та інших.
Лисенко написав музичні твори, які стали українською класикою — «Ніч яка місячна» на слова Михайла Старицького, «Боже, великий єдиний» Олександра Кониського, «Вічний революціонер» Франка, опери на основі гоголівських «Різдвяної ночі» й «Тараса Бульби» та багато інших.
З 1862-го Микола Лисенко також організовував щорічні виступи пам’яті Тараса Шевченка, які вилилися у нову форму — змішаного концерту. На них композитор представляв фрагменти з вистав за творами поета, обробки пісень, власні та композиції інших авторів, ще й виконував одразу дві функції: піаніста й хорового диригента.
Намір створити героїчну оперу на основі роману Миколи Гоголя в Лисенка був довгий час, але остаточно закріпився під час археологічних розкопок на місці колишньої Запорозької Січі.
Літературну основу опери або лібрето написав Старицький. Сам композитор працював над «Тарасом Бульбою» 10 років. Петро Чайковський і Римський-Корсаков схвально відгукувалися про твір Лисенка й пропонували зіграти його на імператорській сцені в Петербурзі. Та була умова — оперу треба перекласти на російську мову. Микола Віталійович відмовився.
За життя Лисенка його опера «Тарас Бульба» світ так і не побачила. Чіткої відповіді, чому так сталося, немає. Михайло Старицький у своїх спогадах стверджує, що це було радше пов’язано зі скромністю композитора. Та зважаючи на те, як імперська влада ставилася до всього українського, можна припустити, що Лисенку не дали цього зробити. Навіть не вдалося видати друковану версію оркестрової партитури опери.
Стійка проукраїнська позиція, зокрема в мистецтві, не дала йому збудувати блискучої кар’єри композитора. Його творчість розвивалася всупереч мовним заборонам і переслідуванням царським урядом. Усе своє життя Лисенко заробляв уроками музики.
«Якщо сила переконання та істинний талант і здобули Лисенку симпатію та повагу рідної країни, то в особистому житті вони були лише джерелом матеріальної бідності та глибоких ударів по самолюбству артиста. Вони заважали йому зробити яку-небудь кар’єру»,
— розповідав Михайло Старицький.
Микола Лисенко посіяв важливе зерно для української класичної музики та й культури загалом. Його творчість прорвалася крізь століття антиукраїнської політики й стала спадщиною, яку зараз цінують і виконують в Україні та за її межами. Сьогодні твори Лисенка можна почути зі сцен філармоній і театрів Львова, Києва, Одеси та інших міст України та світу. Музика композитора лунала на концертах в Південній Кореї, Швеції, Італії, тощо.
