Тексти

Борис Лятошинський — невизнаний геній української класичної музики

Макс Чухліб
4557

Композитор Борис Лятошинський є одним із найважливіших для української музики композиторів, бо заклав фундамент для створення української класики. Він був змушений творити в часи культурного терору СРСР і потерпав від шквальної критики «партійних» композиторів, проте зумів задати тренд на модернізм в українській музиці та зростив покоління музичних шістдесятників — «Київський авангард».

Розповідаємо про засновника українського музичного модернізму XX століття та розбираємося, яку важливу роль для української музики виконав Борис Лятошинський.

Ковток свіжого повітря для української класики

Коли розмова заходить про академічну музику, часто звучить думка, що українська класика існує орієнтовно з XIX століття, мовляв, якщо тоді вже існували опери «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського та «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка, то відлік українських композиторських шкіл можна починати саме з тих часів.

Це лише частково правда, бо для повноцінного існування будь-якої музичної тяглості потрібна єдність традицій, що передавалися б митцями із покоління у покоління. Українські композитори-романтики XIX століття, на жаль, не змогли створити єдиний стандарт української академічної музики та передати його нащадкам — це було майже неможливо за умов, в яких колись перебувала колоніальна Україна.

Такі думки про українську класику свого часу висловлював композитор Леонід Грабовський. Він також доводив, що вже на початку XX століття знайшовся той, хто зумів запустити процес еволюції академічної музики в Україні. Цією людиною був його наставник Борис Лятошинський — композитор, який зібрав у своїй творчості романтичні впливи попередників та надолужив багаторічну відсутність симфонізму в українській музиці.

Лятошинський був учнем Рейнгольда Глієра, київського композитора німецько-польського походження. Вчитель найбільше вплинув на музичний світогляд амбіційного Лятошинського, який написав дебютну симфонію в часи перших національно-визвольних змагань, приблизно у 23 роки. Довгий час молодий композитор не міг добитися її виконання, аж поки Глієр не організував це в 1926 році, виступивши диригентом. Цей твір був натхненний російським композитором Олександром Скрябіним і був першою професійною симфонічною роботою в Україні після «аматорських» спроб попередників.

Після написання Першої симфонії Лятошинський поступово заглиблювався у західний культурний контекст. Українізація 20-х років XX століття спричинила культурний бум завдяки доступу до європейської літератури й музики, тож композитор налаштовував свій власний радіоприймач на західні хвилі, ловив Мюнхен і Варшаву й намагався слухати концерти тогочасної модерністської музики, водночас виробляючи власний стиль.

Борис Лятошинський — один із найвагоміших для української музики композиторів. Наздогнавши романтизм та написавши перші в українській класиці п’ять професійних монументальних симфоній, він, водночас, зумів задати тренд на модернізм у нашій музиці. У радянські часи він осучаснив її небаченими раніше інноваціями: одним із перших на наших теренах почав розширювати горизонти гармонії та використовувати атональність у творах.

До Лятошинського у нас не було композиторів-симфоністів масштабу Ріхарда Вагнера й Дмитра Шостаковича з одного боку, і модерністів в дусі Бели Бартока, Ігоря Стравінського й Кароля Шимановського, з іншого. Поєднавши у творчості два актуальних на той час напрямки, Борис Лятошинський став ковтком свіжого повітря у часи тоталітарної радянської задухи XX століття. Він також знайшов можливість передати свої знання наступному поколінню, виховавши учнів із групи «Київського авангарду», які пізніше запустили процес деколонізації української академічної музики.

Найголовніше з цього — пан Борис доклався до створення української академічної музики, якою ми знаємо її сьогодні.

Творчість під час культурного терору

Життя Лятошинського — це перипетії послідовної роботи над розвитком української музики на противагу радянському соцреалізму та шквальній критиці «партійних» композиторів і критиків.

Стосунки Бориса Лятошинського з радянською владою нагадують життя Олександра Довженка й Максима Рильського. За аналогією до цих митців, композитор теж був лауреатом різноманітних комуністичних премій, писав твори на замовлення влади, а у 1939–1941 роках взагалі очолював Спілку композиторів України. Однак, як і у випадку зі згаданими діячами (з якими він дружив і працював), композитор намагався закладати підвалини для функціонування власне української культури, і точно не належав до когорти слухняних «партійних» композиторів, які ніколи не сміли перечити курсу ЦК.

«В 39-му році Лятошинський на слова Рильського пише Урочисту кантату, присвячену Сталіну. В одному переліку творів, складеному разом із композитором Віктором Самохваловим, навпроти цієї композиції зазначено: “рукопис втрачено”. Можна тільки здогадуватися тепер, через що мусив пройти Борис Миколайович при написанні кантати, і чи не «допоміг» він рукопису набути такого статусу. 

Бо він ніколи ні публічно, ні приватно не висловлювався одами владі. Єдине, що був змушений робити на людях — це погоджуватися з критикою своїх творів і проковтувати те, що вони знімалися з репертуарів через надмірний, на думку влади, формалізм»,

Тетяна Гомон, хранителька кабінету-музею Бориса Лятошинського в Києві.

Майже всю кар’єру Лятошинський зіштовхувався із критикою партійних діячів, будучи змушеним творити в часи політичного й культурного терору. Свого часу твори композитора «нагородили» званням «формалістських», далеких від смаків простого народу, з акцентом на інтелектуальності, а не доступності. Такою була культурна політика Радянського Союзу — знищити всі прояви креативності й вільнодумства у будь-якій творчості. Тим часом у Третьому Рейху подібне мистецтво, навпаки, називали «більшовицьким».

«Боротьба з формалізмом» стосувалася чи не всіх культурних діячів СРСР, які намагалися хоч трохи осучаснювати свої творіння західними впливами. У 1948 році, наприклад, Компартія видала постанову про оперу «Велика дружба» Вано Мураделі, що також стосувалася Дмитра Шостаковича, Сергія Прокоф’єва, Арама Хачатуряна та Бориса Лятошинського. У постанові комуністи засудили модерністських композиторів. Пізніше їх нищівно розкритикували колеги-композитори, що підтримували партію, разом із тогочасними музичними критиками.

Як композитор я мертвий, і коли воскресну — не знаю.

«Антинародний формалістичний напрямок в українському музичному мистецтві виявився, перш за все, у творах композитора Лятошинського. Особливо чужа художнім смакам радянських людей його Друга симфонія. 

Твір дисгармонійний, захламлений нічим не виправданими громовистими звуками оркестру, що пригнічують слухача. Відносно мелодії — симфонія та безбарвна»,

— так уїдливо висловлювався комуністичний критик про творчість Лятошинського у виданні «Радянське мистецтво».

Кульмінацією протистояння композитора з радянською культурною політикою стала Третя симфонія, яку вперше виконали у 1951 році. Лятошинський написав її з вражень від Другої світової, однак за настроєм зробив не урочисто-переможною, як того хотіли в Компартії, а радше антивоєнною. У епіграфі до твору композитор написав: «Мир завжди перемагає війну». Симфонію одразу ж нарекли «формалістичним мотлохом», почавши закидати, що сам Лятошинський є «буржуазним пацифістом».

Для композитора-модерніста Третя симфонія, напевно, була чи не найважливішою у творчості, адже зображала еволюцію його стилю, де мелодичні елементи поєднувалися з атональними та експериментальними. Цей, без перебільшення, шедевр українського музичного модернізму XX століття, зміг існувати й надалі виконуватися лише через те, що Лятошинського змусили переписати останню частину симфонії — з трагічної вона перетворилася у штучно-піднесену та соцреалістичну.

Істерія щодо «формалізму» інколи доходила до абсурду. За словами Ії Царевич, племінниці Лятошинського, на одному із засідань стосовно постанови 1948 року, Борис Миколайович підійшов до інструменту і зіграв акорд, запитавши у колег, чи вважають вони його формалістичним і незрозумілим. Більшість відповіли: «Так, звичайно, що за дивна гармонія!». На що Лятошинський сказав: «А це Бетховен!», — і мовчки сів на місце.

З часом умови для творчості композитора покращилися — хрущовська відлига дала можливість йому розкритися у Четвертій та П’ятій симфоніях, які вже не так завзято критикували, а сам Лятошинський отримав більше публічного визнання. 

Однак після лицемірного й несправедливого судилища навколо Третьої симфонії, однієї з найгеніальніших його робіт, він пише у листі до свого вчителя Рейнгольда Глієра: «Як композитор я мертвий, і коли воскресну — не знаю».

«Сказати, що у Радянському союзі Лятошинський був невідомим композитором, не можна. Попри тавро “формаліста” і шквальну критику його Другої і Третьої симфоній, вже після смерті Сталіна Бориса Миколайовича починають визнавати, як провідного композитора тих часів: випускають за кордон на міжнародні конкурси у ролі члена журі від СРСР, виконують його музику в країнах соціалістичного табору. За таких умов нам вельми пощастило, що Лятошинський свого часу не переїхав до Москви чи Санкт-Петербурга, щоб там розвиватися і здобувати визнання. Сьогодні ми можемо вважати його стовідсотково українським композитором»,

Тетяна Гомон.

Київський авангард. Нова надія
У 1950-х Лятошинський, уже в літньому віці, викладав у Київській консерваторії, навчаючи композиції, гармонії та оркеструванню. На той час він, схоже, вже зрозумів, що вільно створювати й виконувати модерністську музику в Радянському Союзі майже неможливо. Однак початок відлиги створив умови, за яких Борис Миколайович отримав нагоду виховати нове покоління українських композиторів, які могли б продовжити його справу.
Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Володимир Загорцев та інші учні Лятошинського мали більше можливостей, ніж їхній учитель, щоб вивчати й грати новітню академічну музику. Вони захоплювалися техніками додекафонії й алеаторики — їх вдавалося почути у творах світових композиторів, записи й ноти яких діставав диригент Ігор Блажков. Пізніше згадані студенти консерваторії стали відомими як група «Київський авангард», про яку ми писали тут.

Будучи першопрохідцем модернізму в Україні, Лятошинський взявся за навчання молодих ентузіастів-авангардистів. Можливо, сподіваючись, що вони виконають для української музики ту роль, яку він не зміг повноцінно виконати раніше. Однак, за спогадами його учня Леоніда Грабовського, композитор все ж завжди наголошував, що атональні гармонії слід поєднувати з тональними, мелодичними, мовляв, «з одного перцю страви не приготуєш».
Інші композитори «Київського авангарду» теж багато згадували свого вчителя. Валентин Сильвестров називав Лятошинського одним із найвидатніших світових композиторів XX століття та розповідав, що під час написання Четвертої і П’ятої симфоній він уже був «наче з іншої планети». Віталій Годзяцький описував Лятошинського, як флегматичну, емоційно неприступну людину, хоч і з іронічним почуттям гумору.
«На зборах Спілки композиторів одного разу усіх накручували проти західної музики. Виступав якийсь партійний композитор зі словами, що молодих радянських музикантів потрібно відволікти від “згубних проявів” творів [авангардного композитора] Шенберґа, який довів музику до абсурду. Всі зааплодували, а Лятошинський сказав легендарну фразу: “Цей чоловік знає про Шенберґа стільки ж, скільки Шенберґ знає про нього!”»
— композитор Віталій Годзяцький у коментарі виданню The Claquers.

Коли київські авангардисти, як і вчитель, зазнавали розгромів у пресі чи на засіданнях Спілки композиторів, Лятошинський захищав право своїх учнів на експерименти у музиці. Адже реакція влади на творчість «Київського авангарду» була навіть жорсткішою за те, що пережив раніше їхній вчитель: їх звільняли зі Спілки композиторів, всіляко перешкоджали творчій діяльності. Київських авангардистів, фактично, позбавили можливості заробляти на життя професійною діяльністю.
«…зібрали композиторів у консерваторії, і “устроїлі заслушиваніє” [мого твору]. Гліб Таранов сказав: “Ето проізвєдєніє ляжет на полку!”, а Лятошинський відповів: “Ми всє полковнікі здєсь”. І надалі він страшенно захищав мене, особливо від партійників і кар’єристів, які почали накидуватися на мій твір, начебто він абсолютно антинародний, атональний, і так далі. Лятошинський, як орел, захищав своє пташеня. Отак я запам’ятав найяскравіший його прояв на публіці»,
— композитор Леонід Грабовський у коментарі «UA: Українське радіо».

Хай якою б не була доля учнів Лятошинського, їхній вчитель таки виконав свою роль — забезпечив спадковість поколінь української музики й виховав зі студентів Київської консерваторії музикантів світового рівня. Якби не Лятошинський, світ не визнав би, наприклад, талант Валентина Сильвестрова, який є одним із найпопулярніших композиторів сучасності. Сам Борис Лятошинський пішов з життя 15 квітня 1968 року, йому було 73.

Сприйняття Лятошинського за незалежності. Повернення генія

Повернути ім’я Бориса Лятошинського в широке музичне поле України у наш час надзвичайно важливо — він заклав підвалини для сучасної української класики в часи культурного терору та виховав покоління композиторів-шістдесятників у несприятливих умовах, коли керівництво Київської консерваторії було відданим ідеалам соцреалізму. 

Лятошинський нині заслуговує ввійти до пантеону найважливіших українських композиторів усіх часів і посісти почесне місце поруч із Миколою Лисенком, Михайлом Вербицьким, Мирославом Скориком, Валентином Сильвестровим і Євгеном Станковичем.

На щастя, у 2022 році більша частина творчості Лятошинського доступна для пересічного слухача. У 1994 році Національний симфонічний оркестр України під керуванням американського диригента українського походження Теодора Кучара виконав та записав усі п’ять симфоній композитора, пізніше видавши їх на компакт-дисках із допомогою Marco Polo (американський лейбл, що спеціалізується на випуску класичної музики). Сьогодні симфонії Лятошинського доступні на стримінгових платформах.

У 1995 в Україні заснували Премію імені Бориса Лятошинського. Для реабілітації досягнень композитора ці кроки були потрібні, однак із того часу його музика все ще залишалася у тіні.

Починаючи з 2010-х, поступово відбувається процес визнання Лятошинського, зокрема й завдяки державній премії його імені. У 2011 році Національний симфонічний оркестр знову виконав усі п’ять симфоній композитора на чолі з диригентом Володимиром Сіренком. Крім того, у Києві відкритий для відвідувачів кабінет-музей Бориса Лятошинського, яким опікуються нащадки композитора — сім’я Гомонів. Це місце, де композитор жив і творив, збережене у тому ж вигляді, яким воно було за його життя.

«Голоси. Українська музика ХХ—ХХІ століть» звучали під орудою диригента Луїджі Ґаджеро. (Фото Аліни ГАРМАШ.)

Надзвичайно корисними були культурні ініціативи, пов’язані з іменем Лятошинського. Наприклад, у 2018 році у Ворзелі (смт, де відпочивав композитор) відбулася серія концертів під егідою Kyiv Music Fest з гаслом «Лятошинський єднає». Незадовго до повномасштабної війни також заснували об’єднання митців «Лятошинський-клуб», метою якого є віднайдення, видання та виконання спадщини українських композиторів-модерністів.

Створили також Всеукраїнський конкурс молодих композиторів імені Бориса Лятошинського. Крім того, з’являється все більше запитів на виконання його музики в Європі, адже музика у час війни стала потужним інструментом культурної дипломатії.

Повернення генія в український культурний простір триває. Ігнорувати справжню значущість Лятошинського почали в радянські часи, однак частково це відбувається і досі. Варто впевнено поставити логічну крапку в історії із невизнанням геніальності Бориса Лятошинського та вшанувати роботу усіх, хто відкривав композитора для українців. А зараз, коли точаться дискусії щодо перейменування Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського, — надати його ім’я закладу, де Борис Лятошинський працював і виховував нову хвилю класиків української музики.

Підтримай редакцію СЛУХ на Patreon чи прямим донатом — зараз нам це потрібно.

Щоб першими дізнаватися новини музики та культури, підписуйтесь на наш Telegram та Instagram.

Читайте також про трьох легендарних композиторів сучасної української класичної музики — Миколу Скорика, Євгена Станковича та Валентина Сильвестрова.