Тексти

Композитори-шістдесятники. Невідомий київський авангард

Макс Чухліб
3726

Про літературних шістдесятників та дисидентів українці знають добре — під час хрущовської «відлиги» ці угруповання мали на меті протест проти тоталітарного радянського режиму та переорієнтацію української культури на Захід.

Менш відомо, що коли в Карпатах режисер Параджанов знімав «Тіні забутих предків», а Стус писав розпачливі листи Андрію Малишку щодо масової русифікації українського Донбасу, у Києві сформувалася група музичних шістдесятників — академічних композиторів, яких пізніше назвали «Київським авангардом». Завдяки культурному послабленню ці люди отримали доступ до світової академічної музики й вирішили наблизити до неї українську класику.

Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Володимир Загорцев — учні Бориса Лятошинського, композитора, диригента і педагога, основоположника модернізму в українській класичній музиці. Будучи ще студентами Київської консерваторії на початку 1960-х, вони створювали музику, що за якістю не поступалася ні польському, ні російському тогочасному авангарду: закордонні критики вважають, що київська композиторська школа мала власне унікальне звучання.

Авангардні нонконформісти проти партійних композиторів
Додекафонія, серіалізм, сонористика, алеаторика, конкретна музика — ці модерністські техніки композиції були заборонені в Радянському Союзі. Партія одобрювала лише соцреалістичну музику — мелодична й приємна вуху, адже радянські композитори мали доступно й цікаво для пересічного слухача оспівувати славу КПРС. Усіх, хто не підтримував такий підхід, називали формалістами через «надто раціональний» спосіб написання музики.
Київські авангардисти не збиралися працювати за шаблонами партії. Вони стали нонконформістами, для яких основними цінностями в музиці були свобода у творчості та композиційний прогрес.

Контакт зі світовою академічною музикою вдалося встановити завдяки диригенту Ігорю Блажкову, теж учаснику неформальної групи авангардистів. Він діставав партитури нової музики й підручники про те, як її створювати, бо листувався з відомими модерністськими композиторами того часу: Стравінським, Варезом і Штокгаузеном.
У той період учасник київських авангардистів Леонід Грабовський самотужки переклав один із підручників по додекафонії, і композитори почали його вивчати, пишучи композиції за підсумками кожного прочитаного розділу.
Важливим для композиторів став польський фестиваль «Варшавська осінь», де за умов менш жорсткого комуністичного режиму виконували авангардну музику. Вдавалося робити записи творів під час трансляції фестивалю на західних радіостанціях, так київські авангардисти могли безпосередньо ознайомитися з музикою Шенберґа й Стравінського.

Музичні шістдесятники діяли напівтаємно — збиралися на квартирі батьків Валентина Сильвестрова, слухали й обговорювали західну музику, ділилися власними творами. Кожен тоді експериментував, виробляючи власний стиль: наприклад, Леонід Грабовський досліджував алгоритмічний метод композиції, що складається з випадкових чисел; Віталій Годзяцький, окрім «звичайного» авангарду, створював конкретну музику за допомогою підручних домашніх речей та магнітофона, а Володимир Загорцев продовжував модерністські традиції Бориса Лятошинського. У вільний час, щоб відпочити від музики, авангардисти по-світському грали у футбол.

Згодом на діяльність Київського авангарду звернули увагу партійці. Все тому, що музикознавиця Галина Мокрієва, дружина диригента Блажкова, написала статтю «Лист із Києва» про київських композиторів, яку пізніше опублікували в польському журналі Ruch Muzyczny.

«Цей матеріал був написаний для публікації в Україні. Однак тут його друкувати не хотіли, адже у тексті Мокрієва поділила всіх українських композиторів на дві групи.
Першими були молоді представники київського авангарду, яких музикознавиця рішуче підтримала й дуже високо оцінила.
Другими стали композитори, які працювали за партійними шаблонами у романтично-оркестровому дусі, і, за сумісництвом, були членами КПРС»

Юрій Чекан, музикознавець, доктор мистецтвознавства.

Після цієї публікації на київських композиторів почали тиснути: Сильвестров не міг влаштуватися на роботу й пізніше був виключений зі Спілки композиторів, Годзяцький мусив заробляти на життя, граючи з оркестром у кінотеатрі, а Грабовського звільнили з Київської консерваторії та змусили виїхати до Москви. Музикознавиці Галині Мокрієвій всіляко перешкоджали вести професійну діяльність.
На Київський авангард регулярно влаштовували «погроми» у пресі, й врешті змусили музичних шістдесятників відійти від основної своєї цінності — свободи у творчості..

Як Київський авангард деколонізував українську академічну музику

Київський авангард став культурним явищем, яке, за визначенням музикознавця Юрія Чекана, запустило процес деколонізації української академічної музики. 

Довгий час українська музика орієнтувалася на традиції російської класики, будучи інфікованою застарілим російським комплексом народництва. Згідно з цією ідеологією, основна увага інтелігенції, зокрема композиторів була спрямована на народні пісні й фольклор, відкидаючи інтелектуальну культуру міста.

«Комплекс народництва маскується під романтичні тенденції, які були типовими для всієї європейської музики у XIX столітті — демократизм, народність, реалістичність. Однак для української музики це означає обмеження її тематичного потенціалу.

Маючи за зразок російський хор Пятніцкого або Оркестр російських народних інструментів Андрєєва, можна зробити український хор Верьовки чи НАОНІ, які будуть орієнтуватися не на світові тенденції, а на народництво. А тоді виявиться, що культура колонії є менш цінною, ніж культура метрополії»
.

Юрій Чекан, музикознавець.

У цьому контексті київські композитори змогли довести, що українці можуть створювати оригінальну академічну музику на рівні з європейською. А ще вони доклалися до руйнування стереотипу, начебто українська музика обов’язково повинна бути показово-фольклорною і мати народні мотиви. Їхня творчість заклала музичний фундамент для відновлення української культури у її міській і європейській сутності.

Глибокий андеграунд української академічної музики
Довгий час київських авангардистів шанувала, мабуть, лише академічна спільнота. Воно й не дивно, адже таку музику навряд чи слухатиме для розваги масова аудиторія. Її потрібно вивчати й аналізувати, щоб зрозуміти. Бо на те й існує авангард, щоб бути цінним для меншості, але рухати собою прогрес. Тож важливо, щоб сьогодні кожному, хто зацікавився таким мистецтвом, були створені умови для ознайомлення із ним.
У наш час амбасадорами київського авангарду можна назвати піаніста Євгена Громова та композитора Олексія Войтенка. Вони доклалися до того, щоб вивчити, проаналізувати й популяризувати серед класичних музикантів цю невідому десятиліттями композиторську школу. Громов зіграв та видав антологію записів фортепіанних творів Сильвестрова, Грабовського, Годзяцького, Загорцева та інших, однак знайти та послухати ці записи надзвичайно важко, тим більше на цифрових платформах.
Обнадійливо щодо популяризації музики Київського авангарду виглядає діяльність Українського інституту. Кілька років тому ця новостворена державна інституція видала антологію нот київських авангардистів: до неї ввійшли твори Грабовського, Годзяцького, Загорцева й Губи. Це створило можливість для українських і світових музикантів вивчати й грати творчість цих наших академічних шістдесятників — як результат, твори з антології зіграли у Нью-Йорку на Ukrainian Contemporary Music Festival.

Час показав, що українські музичні шістдесятники — це світова естетична вартісна творчість й що їхня нонконформістська позиція у 60-х була доречною й важливою. Тепер варто зробити їхню музику доступною для кожного, хто бажає — записати, впорядкувати та видати у цифровому форматі.

Підтримай нашу роботу фінансово на Patreon чи прямим донатом — зараз нам це потрібно.

Щоб першими дізнаватися новини музики та культури, підписуйтесь на наш Telegram та Instagram.

Читайте також про легендарних композиторів сучасної української класичної музики: Скорика, Сильвестрова та Станковича.