Скорик, Сильвестров, Станкович: легендарні композитори сучасної української класичної музики

Академічна музика давно стала фактором, за яким визначають рівень культурного розвитку країни — для європейських держав завжди було важливо мати композиторів чи школи музикування, які можна взяти на озброєння культурної дипломатії.

Українська ж академічна музика не завжди мала сприятливі умови для розвитку — на запитання про українських академічних сучасних композиторів досі називають Лисенка, Леонтовича чи Гулака-Артемовського. Однак із часів життя фундаторів української академічної музики пройшло багато років, музичних течій і трендів.

Українська класична музика довгий час ховала багато цікавих імен та творів. У цьому матеріалі ми розповімо про спадщину трьох найвидатніших сучасних композиторів України: Мирослава Скорика, Валентина Сильвестрова і Євгена Станковича.

Поняттям «сучасної класики» (modern classical або contemporary classical) позначають усю академічну музику, що була написана після 1945 року. За ці десятиліття вона добряче змінилася, пройшовши від авангарду, неоромантизму, історизму, мінімалізму аж до новітнього музичного постмодернізму, коли жанри й стилі поступово змішалися, і академічна музика почала запозичувати форми у джазу, поп- чи рок-музики.

Українська музика XX століття у цьому контексті завжди наслідувала світові тренди і перебувала у одному культурному просторі з європейською, незважаючи на системну роботу радянської тоталітарної влади з «убезпечення» українців від усього «буржуазного». Радянські критики звинувачували новітню західноєвропейську музику у надмірній увазі до техніки й прогресу, засуджуючи експериментальність і віддаленість від «смаків пролетаріату».

Хоч українським композиторам переважно вдавалося тікати від соцреалізму у творчість, після проголошення незалежності у пересічної аудиторії довгий час не було чіткого уявлення про національних визначних композиторів. Це уявлення почало формуватися завдяки новому поколінню української музичної спільноти (композитори, виконавці, арт-менеджери, продюсери), появі своїх фестивалів класичної музики та новим українським культурним інституціям. У 2016 році, зрештою, вивели формулу трьох «С» — Скорик–Сильвестров–Станкович, провівши під такою назвою низку концертів із виконанням творів цих композиторів.

У різні періоди у творчості Скорика можна прослідкувати вплив неоромантизму, неокласицизму, джазу, інколи й академічного авангарду (методів серіалізму й додекафонії). Композитор, тим не менш, ніколи не був авангардистом і не надто захоплювався трендовою раніше атональною музикою. Його улюбленцями були Дмитро Шостакович, Сергій Прокоф’єв, Кароль Шимановський, Клод Дебюссі та Бела Барток — у більшості своїй «тональні» композитори, яких Скорик переосмислював і осучаснював.

Як і багато композиторів 20 століття, Скорик часто звертався до фольклору, особливо до гуцульських ритмів і мелодики — мав на меті відтворення духу народної музики, а не її пряме цитування. А до «полістилічного» образу Скорика добре пасує ще й створене ним у 1950-х ВІА «Веселі скрипки», для репертуару якого композитор писав естрадні пісні.

У час масового переходу музики з фізичних на цифрові носії творчість Мирослава Скорика потребує актуалізації. Це один із найпопулярніших українських сучасних композиторів, його роботи часто виконуються наживо, але майже не представлені й не впорядковані на стримінгових сервісах (за винятком кількох альбомів від лейблів Naxos чи Toccata Classics). Щоб послухати щось, окрім «Мелодії» чи «Карпатської рапсодії», потрібно йти на YouTube або шукати фізичні носії. 

Музичний шлях Сильвестрова гідний серйозного дослідження — він учень Бориса Лятошинського і Левка Ревуцького, він розпочав композиторську діяльність під впливом авангардної додекафонної музики у дусі Албана Берґа, Антона Веберна і Арнольда Шенберга. Сильвестров був одним із основних учасників «Київського авангарду» — групи композиторів-нонконформістів, що діяла у 60-х роках XX століття та орієнтувалася на найновіші західноєвропейські зразки академічної музики.

Групу всіляко цькували тогочасні музичні критики, звинувачували, що «голівки їхніх нот дивляться на Захід». Зрештою, багатьох із композиторів «Київського авангарду» виключили зі Спілки композиторів УРСР — і Валентина Сильвестрова теж, бо на його квартирі часто збиралися авангардисти.

Після отриманого стресу композитор не відмовився від індивідуальності, але з часом почав грати іншу музику — тиху, романтичну й дуже інтровертну.

Сьогодні музику Сильвестрова виконують по всьому світу, її рекомендує YouTube, вона є у офіційних плейлістах Spotify, а у онлайн-архіві композитора на Bandcamp можна ознайомитися із його найповнішою дискографією.

Валентин Васильович — лауреат престижної Шевченківської премії, він писав музику до фільмів Кіри Муратової й Франсуа Озона, а ще Сильвестров — улюблений виконавець іншого видатного композитора сучасності Арво Пярта.

Найважливіші твори композитора видали лейбли класичної музики Toccata Classics i Naxos, проте решту творчості Євгена Федоровича доводиться вишукувати за виконаннями його творів на YouTube або шукати фізичні носії.

Станкович був полістилістом — навчався у Бориса Лятошинського, у молоді роки захоплювався авангардом, з часом перейшов до тональної симфонічної та камерної музики. Саме за драматичний симфонізм під впливом Дмитра Шостаковича, Петра Чайковського й навіть Людвіга Бетховена у поєднанні з українською мелодикою цінують авторський стиль Станковича. За аналогією до Бели Бартока й Мирослава Скорика, він ввібрав у себе карпатський фольклор, намагаючись відтворити його дух у творах, не цитуючи при цьому народних пісень.

Квінтесенція стилю і таланту Станковича — це постмодерністська опера «Коли цвіте папороть». Написана ще у 1970-х на замовлення французьких митців, вона була заборонена комуністичною партією на генеральній репетиції перед виступом — аж занадто виявилася для них автентичною і «проривною». У опері Станкович зібрав докупи усе, що його захоплювало — фольклорну мелодику й тематику, монументальний симфонізм і авангардизм. Твір вдалося поставити на великій сцені лише 2011 року.

Твору Євгена Станковича присудили звання «одного із найкращих творів світу» за версію ЮНЕСКО — йдеться про третю камерну симфонію, також вiн писав музику до багатьох «ностальгійних» українських фільмів 80–90-х, організовував фестивалі класичної музики, виховує нове покоління українських академічних музикантів у Київській консерваторії.

Українська сучасна класика ховає набагато більше імен та історій. Поки що широка публіка не знає виконавців сучасної київської та львівської композиторських шкіл, а «Київському авангарду», який за важливістю для української академічної музики може прирівнятися до літературного шістдесятництва, ще належить стати популярним і дослідженим. 

Читайте також про сучасні фольклорні колективи, які зберігають традиції українського співу.