Баттл: українські репери проти літературознавців

Я стежу за творчістю Альони Савраненко з моменту, коли вона заявила про себе. І мені дуже подобається те, що вона зробила з українським музичним ландшафтом. Виправте, якщо я помиляюся, але в українському репі умовно «нової хвилі» (другої половини 2010-х) саме завдяки їй з’явилась і помітна конкуренція, і — що особливо гріє моє серденько — справді якісні тексти. Працюючи над своїми треками, Альона «виховує» і слухачів, і виконавців в Україні. Це вау.

Трек із якоюсь аж надто очевидною на позір назвою — «Читаю реп» — вкотре це доводить. Сильні рими: «пальцях – апробації», «нації – засранці тут» — ну нічого ж собі! Розкішні алітерації й співзвучності, що працюють на ритм: «праведне право», «Їм аби донести, голос поки не стих». Відсилки до музичної традиції: «Пам’ятаєш, Сашко нас учив / Що героєм бути в Україні-то нема причин» — багато хто таки пригадає пісню «Тартака» «Я не хочу бути героєм України».

Характерні для Альони обшир і амбіція: «Україна чи Європа? Я роздам і тут, і там». І, нарешті — власний голос, меседжі, а в цьому тексті ще й пропрацювання власного досвіду, діалог із хейтерами й окреслення майбутніх «маршрутів». І хай є трошки русизмів («стремління», «ради» в значенні «заради»), і трошки моралізаторства — якраз самобутність цього тексту і Альониної творчості загалом згладжує ці кути.

Чи не в кожного поета є свого роду тексти-маніфести, якими автор постулює себе в певній системі творчих і світоглядних координат. І такі тексти цілком можуть виникати на різних етапах творчого шляху, не лише на його початку. Тут ми маємо приклад саме такого маніфесту, що виник уже на етапі після становлення авторки — на тому, коли вона має відгук на першу хвилю своєї творчості, а отже може повноцінно зіштовхнути власне авторське «Я» з реакцією аудиторії.

Сам текст має дві головні особливості. По-перше, він написаний так, що в ньому не губишся: усе дуже чітко, всі переходи ніби відкарбовані. Рухаєшся цим текстом так, наче перетинаєш гірську річку, стрибаючи по камінцях, — відчуваєш твердість ключових слів, відштовхуючись від кожного, щоб потрапити до наступного.І друга особливість (притаманна більшості текстів Альони) — цей текст сам всередині себе нарощує швидкість, нижче якої опускати темп читання просто не можна. І це також логічно, адже сповільнюватися, стрибаючи по камінцях, може бути небезпечно.

Окремо хочеться відзначити ще два моменти. Перший — це пряма паралель між читанням репу та життям: коли і те, й інше чи дар, чи божа кара. Провести цю паралель авторці вдалося максимально органічно, таким чином довершивши маніфестаційність тексту. Другий — це відсилка до тексту пісні Сашка Положинського «Я не хочу бути героєм України». Тут важливий той факт, що відсилки до реалій «сучасної класики» — це свідчення того, що наша культура набула додаткової повноти, що в нас уже є пласт «сучасної класики», яка творилася за свідомого життя сучасного покоління.

У цьому треку до нас прямо промовляє львівська вулиця — не та красива, вихолощена й туристична, до якої ми звикли за останні роки, і навіть не романтизований Сихів зі старих треків Вови зі Львова. Три акорди, тьолки, толока, чорні справи, різні мутки, район і «чисті душі», що вранці йдуть у церкву, по обіді забивають косяки, а ввечері знімають кліпи на треки про своє життя.

Такий і текст — інфантильно-викличний, місцями бикувато-агресивний, місцями очевидно розгублений. Але нічим більшим він не намагається здаватися і добре відображає внутрішній стан ліричного героя, тож очікувати від нього глибоких метафор чи формальної пропрацьованості не випадає. Є трохи умовно вдалих ритмічних рішень: «Не знаю, шо буде кінцем, але мій дим іде кільцем», «Хотів послати — хотів поспати» — але здебільшого ритмічні «дірки» згладжуються тавтологіями й рефренами.

У свою ЦА текст влучає (якісь надмірності чи «викрутаси» навіть відлякали б), а україномовного продукту цій ЦА останніми роками перепадало не так багато.

З одного боку, це текст із доволі класичним сюжетом та ідеєю — показати життя в не надто успішному районі чи місті, із усіма перипетіями, негараздами, звичками і радощами. При цьому якась щирість сильно підкупає і змушує забути про те, що значною мірою цей текст повторює теми, які багато разів проговорювались у культурі, зокрема й в реп-культурі.

Тут перед нами своєрідний зріз простору, актуального для багатьох людей, дуже кінематографічний текст на межі хорошого ігрового кіно та документалки. Цьому сприяє те, як написано трек: у ньому правильно розставлені тематичні акценти, є щирість та емоції, типові патерни та частка місцевого колориту. І в результаті виходить добрий приклад охудожнення локальних просторів, яке з літературної точки дуже цінується.

Дозволю собі ще одне слухацьке узагальнення: Паліндром — один із тих українських реперів, про яких ми почули не так давно, але на кого дуже хочеться покладати прямо величезні надії. Це виконавець із культурологічним бекграундом (не полінуйтеся, відкрийте текст треку «Останній танець» і порахуйте там алюзії й відсилки).

Це виконавець, закорінений в усі українські контексти, які так чи так ми бачили в треках інших виконавців із цієї добірки: тут і телебачення нульових і десятих, і політичні та культурні реалії українського минулого й сьогодення, і жакети «версаче», пошиті в підвалах Туреччини. І, що важливіше — все це не просто назване задля хизування інтелектом чи «бо я так хочу»: виконавець працює з цим, і працює глибоко.

Біль, риторичність, виклик і дещиця драми, якими просякнутий текст, також не називаються — все це саме собою виникає на зламах цих різноманітних реалій та сенсів. Це захоплює. Форма при цьому аж ніяк не відходить на задній план: «Дорогий Степане, ти пахнеш мізантропом / Чи задротом, ізольованим за дротом» — подібними ритмічно-звукописними перлинами текст не просто пересипаний, він ними прошитий. Влучні, сильні рими, потужна важка образність — і маємо трек, про який літературознавцю не соромно сказати, що від нього мурашки по шкірі.

У Івана Франка є образ «вічного революціонера», а в цьому тексті Паліндрома ми маємо справу з «вічним опозиціонером». Причому опозиція тут не поза і не виклик, а єдиний спосіб для автора/героя зберегти здоровий глузд у вирі всього, що навалюється на нього разом із життям в Україні від самого проголошення незалежності. Здається навіть, що цей трек міг би ще і ще розтягуватись, щоб відкривати все нові й нові (чи то пак старі й старі) рани, шрами та гнойовики українського соціуму.

У суто текстуальному плані варто зауважити, як потужно працюють, по суті, двовірші, на які текст розбивається римуванням ААВВСС. Мініапофеозами потраплянь по больових точках у тексті стають одиниці обсценної лексики. Вони органічно сприймаються і вдало виникають саме там, де напруження найсильніше, і підсилюють його.

Треки Ярмака ми слухаємо з початку 2010-х, і зовсім не дивно бачити на YouTube коментарі в стилі «дякую, я виріс на твоїй творчості». Водночас він і один із найбільш медійних (умовно «медійніша» нині хіба alyona alyona) не в останню чергу за рахунок того, що 90% його треків — російськомовні.

«Наступит день» — це своєрідна спроба відповісти на закиди про відсутність позиції, що раз у раз лунають не лише в бік Ярмака, а й усіх, хто в нинішній ситуації створює контент російською мовою, імовірно, сподіваючись на «експорт» у сусідню державу. До форми не причепишся: вже хто-хто, а Ярмак дуже добре знає закони жанру.

Щодо змісту (як і щодо позиції) є певні питання. Меседж виразно зчитується в рядках «В какого Бога веришь ты, что за иконы молишь ты / Пришел со штыном, машешь пушкой и соседский валишь тын», але й у цих: «Для меня братья те, кто в беде, нагло границ не двигал / Прийдет время подлецы загремят, в темницу мигом». Є осуд, але чи не більш виразна все ж надія на майбутнє примирення. І на безперешкодний експорт.

Цей текст із усієї добірки, мабуть, найближчий до класичного вірша, ніж до реп-композиції. Дуже прозорі й зрозумілі о́брази, чітка поетична структура, естетизм, загальна плавність. Але при цьому є у цього вірша якась ледь вловима «програмовість» — він виділяє якісь універсальні тригери, які відгукуються всім і не відгукуються окремо нікому. Як висловлювання такий текст точно потрібен.

.

Складається враження, що в гонитві за ефектністю форми й виконання цей текст погубив будь-які натяки на зміст. У нагромадженнях алітерацій («На абордаж цей базар я беру схарено / Я набазарив в барі барани втикались парами», «Ходимо в худі там де кишок навалом і порошок не валимо ми») як не намагаєшся спохопити заявлені в заголовку критику чи схвалення «трендового пафосу», чи якийсь іще цілісний меседж — текст витікає, як пісок крізь пальці, лишаючи на них хіба порізи від гострих звукосполучень і складів. Так, ритмічність і гострий речитатив давно вже стали «фішкою» KALUSH, але аж так явно перетворювати її на самоціль — навряд чи гарна ідея.

Тут трохи дивує одразу сам посил про трендовість пафосу: здається, що у 2020 році, коли з’явився цей трек, пафос далеко вже не був трендом. Навіть можна сказати, що в наш час пафос став, навпаки, доволі маргіналізованим у суспільно-культурній свідомості. Тому посил здається дещо застарілим.

Однак сам трек зроблений цікаво. Особливо добре звучить повторення акцентів на приголосних «б-п-д-т», які звучать ніби удари знервованого й роздратованого серця, то пришвидшуючись, то сповільнюючись. Тобто настрій передається добре. І не тільки настрій, а якесь таке розуміння ліричних героїв у їхньому роздратуванні.

Хоча приспів можна було допрацювати: загалом дуже липучі в хорошому сенсі ритм і текст збиваються на тяжкувате для сприйняття «Ходимо в худі там де кишок навалом і порошок не валимо ми». Цікавий з точки зору римування рядок, але він ніби не у своїй тарілці в цьому приспіві.

У кліпі — знову вулиця і «пацани з району», хоч і цього разу російською: ну але ок, реп — це «зліпок із життя», це реальність українських міст, йой най буде. В тексті — знову спроби в якісь глибокі розумування і «вуличну філософію», що, втім, скочується в банальності рівня «пацанських пабліків».

З формальної точки зору текст слабкий: ритм робить лише читка, рим як таких немає, рядки розбалансовані й розхристані — текст начитується, але не читається. А в підсумку залишається тільки бажання запитати: що це взагалі було і для чого? Постіронія (якщо вона задумувалась) не вдалася — текст підтверджує стереотипи про «пацанські розклади», а не спростовує їх. «Мудрість вулиці», яка ще могла читатись як щось новаторське в 2016-му, перетворилась на заяложені штампи. Неясно навіть, пацан ти чи не пацан, якщо ти не пацан.

Про цей текст взагалі дуже складно сказати бодай щось конструктивне, крім того, що він майже всуціль складається із рядків, які мали би велику популярність в якості цитат у «пацанських пабліках» — претензія на глибоку думку, яка по суті виявляється банальністю за формою і за змістом. Можна було би припустити якийсь рівень іронії, але схоже, що все дуже серйозно. Тим гірше для цього тексту.

Ще один текст, де, хай і не без огріхів, є притаманні жанру формальні характеристики, але зміст тікає й вислизає з рук. Майже монорима в приспіві («Мономах – дах – птах») — супер. У першому куплеті взагалі постаралися: «Пошуки сенсу, пориви серця / Лінь — це вже як концепція / Ліжко ніби Венеція / Вулиця — у фользі спеція» — рими складні й багаті, хоч до рани прикладай. Але, вкотре: що за всім цим ритмічним багатством? Про що говорить текст, що намагається донести герой?

У частині Аліни Паш і з суттю не набагато краще, і формальна якість тексту суттєво просідає («кожному – справжньому» і «камінні – сміливий» — такі собі рішення для рим). А останній рядок цього куплету дуже добре підсумовує враження від тексту: це, може, і фрукт, але не дуже хочеться класти в рот щось, де точно є черв’ячок. Хай навіть прикрашене шапкою Мономаха — бо від Мономаха тільки шапка (тобто назва) тут і лишилась.

Дуже дивний текст. З одного боку, він складається з доволі цікавої і звучної низки алітерацій, завдяки яким цей трек звучить органічно. Але коли намагаєшся вхопити якийсь сенс, то не розумієш, де його, власне, шукати. Цілком справедливо зауважено у самому тексті, що ідея «непомітна» і «як запах вітру». І тут так само.

Загалом окремі образи можуть бути цікавими, але вони не поєднуються, вони ніби самі на собі обриваються й ні до чого не ведуть. І не утворюється навіть якогось спільного настрою, який міг би зачепити. Хоча існує також ймовірність, що закладені сенси глибші, ніж можна відчитати отак з першої спроби. В такому разі вони все одно не працюють, адже передбачають недоречне копання там, де на мапі навіть хрестиком не позначено, а отже так і лишаються закопані.

Слухаючи цей трек, бачиш безумовно талановитого виконавця на самому початку свого шляху. Він явно «наслуханий» в іноземних реп-виконавцях і не боїться опонувати сусідам: «I don’t need any Тітомір, щоби грати так, щоб почули всі». Йому важливо заявити про себе, озвучити свою філософію, яку він потроху формулює: «Сказано — треба рости / Набивай свої рани, точи свій стиль».

Йому хочеться розумних текстів та глибоких смислів, бо «будеш забутий, як будеш простий». Вдаються йому й формотворчі прийоми, хай і лише деякі. Все це дуже похвально і зчитується — проте наразі лише як настанова й умовний «маніфест». Прописані принципи, озвучені виконавцем, йому ще не під силу втілити в життя, щоб це було видно. За англомовними вставками він наразі почувається чи не впевненіше, ніж за «основним» україномовним текстом. Дуже хочеться вірити, що далі буде краще.

У цьому тексті ми маємо ще один маніфест — правда, на відміну від треку Альони, тут ліричний герой перебуває на самому початку свого шляху в доступі до широкої аудиторії. І він ніби вкорінюється, спокійно і впевнено проголошуючи свої принципи. Паралельно лаконічно й влучно деконструює саму схему створення контенту у сфері, в яку прийшов (найбільше — у четвертій строфі).

Хочеться також відзначити, як ще в першій строфі автор римує за схемою (у цьому випадку — ААВА), але там-таки іронізує з фрази «будеш забутий, як будеш простий». І вже з наступного рядка переходить на дуже цікавий верлібр, ніби знущаючись із показної простоти. Така гра з мовою і навіть певною технікою віршування захоплює майже автоматично. Ну, і додавання англомовних уривків (що важливо — вдале) тільки утверджує думку про здібності автора в роботі зі словом в принципі (нехай англійський текст і не завжди граматично правильно побудований).

І знову текст, добре свідомий свого коріння, що дуже майстерно до нього відсилає. І це коріння — не лише пісня «Зорі» The Вйо, а й українське телебачення нульових (якщо ви не впізнали чи не проспівали на оригінальний лад слова «Ніхто не пам’ятає, де і коли На світ з’явився…» і не дивились жодного випуску ТСН про чупакабру — у вас нема серця).

Свідомий цей текст і своєї мети: хотіли українського супергероя, який крила одягає і всім допомагає — ось маєте, іншого не завезли! І рими при всьому цьому чіткі й на місці, і англомовне «enjoy it» у приспіві чудово працює на ритм. Надзвичайно вдалий приклад класичного «нормально роби — нормально буде». Всім би так.

По-хорошому хуліганський текст. Його поетична складова надзвичайно проста, рими невибагливі й не можуть похвалитися оригінальними о́бразами та структурою, на відміну від багатьох інших треків із цього списку. Однак це тут і не потрібно, адже він апелює до дорослих дітей із певними guilty pleasures.

Таке апелювання виказує себе вже в перших рядках, де майже цитується практично культова для нашого інфопростору українська озвучка заставки до мультсеріалу «КітПес». Це вже задає тон для подальшого сприйняття треку, і я навіть не уявляю, що тут могло би спрацювати краще.

Безумовно, не можна не зауважити своєрідний тематичний перегук JOINTMAN із іншою без перебільшення легендарною піснею — «Зорі» від The Вйо. Думаю, про трансформацію центрального образу можна було би цілу літературознавчу статтю зробити, яку можна було би завершити (чи розпочати) фразою «Кожен з нас щось може — Джоінтмен допоможе».

А тут, якщо говорити про традицію, зі столітньої віддалі всміхається до нас Майк Йогансен зі своїм фірмовим оголенням прийому й не менш фірмовою самоіронією. Та і «Тартак» зі своїм «прокрутіть цю пісню по радіо» теж десь недалечко. В треку відчувається досвід людини, яка не лише десять років пише реп, а й точно не менше років його слухає — самоіронізує (і водночас іронізує з цілого жанру) Гоня вправно.

Ось вам, мовляв, усі елементи успішного треку, ось вам і типова образність — інстаграм-дівчата-кастинги-кліпи-успішний успіх, ось і десяток англіцизмів — ну, і де ж мої мільйони переглядів і рахунок із багатьма нулями? У треку справді все дуже правильно і так, як має бути. Але, можливо, саме в цьому й причина того, що він «не залітає» так, як того хотілося б виконавцю?

Цей текст вийшов короткий, але насичений. Ніби екстракт із життя сучасного реп-виконавця. Чи ні? Текст написано так, що до кінця не зрозуміло, чи це екстракт того, що є насправді, чи того, як умовний обиватель уявляє собі життя умовного реп-виконавця. Тобто ніби звучить і щиро, а ніби й набір кліше, однак вжитих і згаданих цілком усвідомлено — така собі метаіронія виходить. Що увінчується оцим останнім «Брешеш», яке ніби остаточно підриває однозначність сприйняття.

Facebook-сторінка експертки

Реп — музичний жанр, огорнутий купою несправедливих стереотипів. Так, неякісного репу чимало: закони жанру доволі прості для засвоєння, і за великим рахунком писати та читати реп може хто завгодно. Але зроблений «правильно» не лише за формою, а й за образністю та змістом реп відкриває безліч можливостей для творців, яким справді є що сказати.

Реп стає майданчиком для гострих тем, критики та сатири, сценою для стендапу, площиною для філософських розмислів і культурних експериментів. Тож нічого дивного, що в українському україномовному — вважаю за потрібне на цьому наголосити — репі, який щойно останніми роками почав активно розвиватися та виходити в публічну площину, є багато різного. Але й багато справді вартісного.

Над текстами треба працювати. Реп — така штука, що тут дві-три красиві рими й одна напіввипадкова алітерація не перекриють решти пробілів. Як і категорично не може тут бути випадкових образів чи асоціацій: заявили Мономаха — значить, він має вистрелити не лише як рима до слова «птах». Якщо в такому треку є нерв, біль і правда, які ви намагаєтеся донести, — це має бути чутно не лише під час виконання. Текст для реп-виконавця — це і є його сцена. І краще, щоб у ній не було гнилих дощок.

Facebook-сторінка експерта

Здебільшого тексти цікаві, насичені й різні, у більшості є власний голос і в прямому, і в метафоричному сенсі. Аналізувати українські реп-треки цікавіше і складніше, ніж поп-пісні, адже вони мають більш комплексну побудову і часто не існують просто як речі-в-собі, а зачіпають якийсь ширший контекст, який їх доповнює на смисловому рівні.

А загалом вимальовується втішна тенденція до підвищення якості й цікавості текстів, тож тут просто хочеться, щоб українського україномовного репу ставало більше. Щодо українського російськомовного, то мені здається, що його реальна користь хіба в таких посилах, як у Ярмака, — суто меседж. А з іншими темами (включно з тим меседжем) україномовний реп і сам впорається на відмінно.