Тексти

Перша хвиля пісень війни йде на спад. Що робити далі? Покрокова інструкція

Макс Чухліб

Сотні патріотичних треків, що вийшли після 24 лютого цього року, вже увійшли в історію як прояв вражаючої єдності українців під час російського вторгнення. Однак надворі вже майже минуло літо, перша хвиля пісень війни йде на спад, а у повітрі наче висить запитання: а що ж далі? 

Як артистам висловлюватися про війну, якщо час прямолінійних маніфестів в українській музиці вже минає? Як писати треки, щоб вони не були «піснями для супермаркетів про байрактари»?

Для усіх, хто ставить собі це питання, ми підготували покрокову інструкцію. Пояснюємо, як не змарнувати історичний шанс, що його українським виконавцям великою ціною дає війна.

У колонці журналіст СЛУХ Макс Чухліб описує три кроки, через які мусять пройти кожен український артист і артистка на шляху до нової української музики.

Крок перший. 

Прокинутися після довгого гнітючого сну.

Ми живемо у буремні часи. Повномасштабна війна змусила українців ще глибше замислитися над пошуком власної ідентичності, а оскільки культура завжди була найоперативнішою рефлексією думок і настроїв у суспільстві, то зміна культурної парадигми українців чи не найяскравіше відобразилася через вибух нової української музики після 24 лютого 2022 року. Будьте певні: вона вже ніколи не буде такою, як раніше.

Українські артисти подорослішали — ще ніколи наші виконавці не висловлювалися так потужно, доступно й лаконічно. Коли у новинах звірства російської армії, а за вікном — вибухи й постріли, неможливо це ігнорувати. Неможливо не обрати стійку громадянську позицію, фіксуючи й осмислюючи війну у творчості.

Продовжувати слухати російську музику — навіть ту, яка вважалася опозиційною — в наш час неприйнятно, а орієнтуватися на культурні зразки країни-агресора — боляче й соромно. За таких умов українські виконавці почали масово відмовлятися від російської мови в творчості, переходити на українську й шукати нову ідентичність.

Однак ще нещодавно ми жили у зовсім іншій реальності. Якби до 24 лютого хтось сказав мені, що українські зірки зовсім скоро стануть потужними бійцями культурного фронту, я б нізащо не повірив.

Я б відповів, що наші артисти вже втомилися від війни, яка тривала до того вісім років. Що їм важко висловлювати свою позицію, бо навіть публічний протест alyona alyona проти поліцейського свавілля після вбивства 5-річного Кирила Тлявова вже був непересічною подією для української музики. Що до створення єдиного українськомовного музичного поля ще багато років послідовної громадської роботи й державної політики.

Такі песимістичні прогнози тепер у минулому — повномасштабна війна наче змусила усіх нас прокинутися від довгого й гнітючого сну. 

У новій реальності українські виконавці захищають Україну у лавах ЗСУ: Андрій Хливнюк, Олександр Положинський, Саша Буль, Женя Галич, СТАСІК (Анастасія Шевченко), Олег «Фагот» Михайлюта, Ярмак, Жека Курган, Олег Каданов, гурт «Антитіла», оригінальний МС Килиммен з KALUSH, Макс Барських та багато інших.

Ті, хто залишилися у тилу, зараз активно волонтерять і збирають гроші на потреби наших захисників і захисниць — організовують благодійні концерти за кордоном і в Україні, як це, наприклад, було на нещодавніх заходах у Тернополі, Львові й Вінниці від фестивалю «Файне місто» чи під час європейського туру Go_A.

Вражаюча єдність українського суспільства у перші місяці війни об’єднала музичний мейнстрим і андеграунд, спричинивши вибух масової та інтелектуальної культури. Вони завжди були наче із різних світів, а особливо в Україні, де комерційна й незалежна музика довгі роки існувала в паралельних світах. Однак єдиний культурний контекст тематично інтегрував обидві частини української музики в одне ціле і, незалежно від жанру чи цілей творчості, наші артисти виступили з єдиним потужним меседжем проти російської агресії.

Крок другий.

Перейти від маніфестів до терапевтичної поезії

Пісні війни вже ввійшли у новітню історію української музики. У перші місяці війни вони підтримували віру в перемогу, підіймали бойовий дух військовим на фронті й не дозволяли зневіритися тим, хто був у тилу. Провідними темами стали оспівування ЗСУ, Джавелінів і Байрактарів, єдність українців, лють на ворогів, оплакування загиблих і ностальгія за мирним життям. Детальний огляд пісень першого місяця війни дивіться тут.

На сьогодні подібних патріотичних треків уже незліченна кількість. І стає зрозуміло, що більшість із них доволі схожі між собою музично й лірично.

Незалежно від походження виконавця — з мейнстриму чи андеграунду — пісні війни були наповнені суміжними образами й сенсами, будучи радше спільним політичним і культурним маніфестом, аніж якісним продуктом, який вимагає багато часу для створення.

Воно й не дивно: виконавці переважно готували пісні нашвидкуруч  і не мали певності, чи не прилетить у їхній дім ракета. Хтось покинув рідне місто, рятуючись від російських військ. Але час показав, що така поспішна творчість українських артистів у той історичний для держави момент була дуже затребуваною.

Перша хвиля пісень війни отримувала майже аномальну як для України кількість прослуховувань. Раніше кілька тисяч прослуховувань на Spotify вже було святом для немейнстримного українського артиста, а після 24 лютого будь-що пов’язане з війною легко виходило у топи й вірусилося у TikTok. От, наприклад, трек “Касета” від SadSvit — був випущений ще у 2021 році, цінувався хіба що шанувальниками українського думервейву. Проте коли полк “Азов” додав пісню у нарізку своїх кадрів з Маріуполя, трек наче вибухнув. Станом на сьогодні він має більше мільйона прослуховувань на різних платформах.

Поки тривала перша фаза повномасштабної війни з росією, український слухач отримав нагоду знайти більше українськомовної музики й познайомитися з новими незалежними виконавцями, прагнучи почути щось таке, що дозволяло б вірити у нашу перемогу.

З кожного динаміка тоді звучало «Доброго вечора, ми з України» від PROBASS ∆ HARDI. Завірусилося відео, де Андрій Хливнюк виконує гімн Січових стрільців «Ой у лузі червона калина», кавер Христини Соловій на іспанську партизанську пісню «Bella Ciao»«Українська лють», «руzzкий мир» від гурту «хейтспіч», «Не вистачає кисню» від Alice Change.

Однак надворі вже літо. Перша хвиля пісень війни майже минула, а виконавці починають відчувати брак тем і сенсів, які могли б висловити у творчості. Над цим зокрема іронізує Степан Бурбан, aka Паліндром, у новій пісні «Літній час» — йому там «шось не пишуться пісні для супермаркетів про байрактари». І схоже, що така криза ідей хвилює не лише Степана: тему майбутнього української музики вже активно обговорюють музичні оглядачі, а кожен новий український трек, де звучить щось на кшталт фрази «ворогів на ножі», викликає роздратування слухачів. У повітрі висить питання: а що далі?

Війна триває, і втома від неї зрозуміла. Однак наші артисти насправді перебувають у патовій ситуації, бо не можуть почати цілком її ігнорувати. Та і якщо вони оминатимуть у творчості війну, вони відірвуться від актуального культурного контексту та втратять терапевтичний вплив, який здійснюють на суспільство. Бо музика — це те, що рятує від стресу, дозволяє провідчувати й відрефлексувати.

Зараз українським виконавцям необхідно вчитися осмислювати війну комплексніше, складніше — створювати поетичні образи на заміну прямолінійним патріотичним маніфестам, і не боятися рефлексувати над емоціями, які болять кожному й кожній.

Наприклад, так зробили Антон Слєпаков («вагоновожатые») з Андрієм Соколовим на музичній компіляції «warнякання» у березні цього року. Чи oh, deer! та КАТ на своїх «воєнних» альбомах ще у 2017 році.

Крок третій.

Використати історичний шанс для української музики

Намагатися спрогнозувати, якою буде українська музика після війни — це щось у дусі Арестовича. Однак важливо висловити думку — ми на порозі нового витка розвитку української культури, який, незважаючи на непросту економічну ситуацію у країні, що воює, розпочинається просто зараз. 

Довгі роки наші культурні кордони із росією були непевними й розмитими, й зараз ми нарешті будуємо їх, працюємо над відновленням власної ідентичності та поступово інтегруємо українську музику в європейський простір. Хоч і неспівмірно великою ціною.

Та роботи в артистів та музичних журналістів ще непочатий край, бо довголітні проблеми української музики нікуди не поділися. За них варто було б взятися після нашої перемоги та за належних умов, створених державою.

Чому мейнстримні MOZGI чи АГОНЬ до російського вторгнення збирали на виступах тисячі шанувальників або мільйони прослуховувань на стримінгах? І чому в той же час Паліндром, Стас Корольов, The Unsleeping, вагоновожатые та інші залишалися у тіні, маючи в середньому не більше сотні тисяч переглядів своїх кліпів на YouTube?
Справа не лише у вічному протиставленні мейнстриму та андеграунду. У кожного артиста своя цільова аудиторія, яка не обов’язково мусить перетинатися, однак українська незалежна музика може збирати набагато більше прослуховувань та фанатів на концертах, ніж це було раніше. Проблема ховається у недостатній сформованості естетичних смаків української аудиторії. Адже й досі більшість українців не звикли сприймати щось складніше й серйозніше в музиці, ніж простий і зрозумілий попхіт.

Це не означає, що люди після стадіонного виступу MONATIK мають чимдуж зривати із себе його мерч і поспішати додому слухати на платівці новий альбом блек-металістів White Ward. Розвивати та підтримувати популярну музику необхідно, у цьому ми вже маємо позитивні результати, зокрема діяльність лейблу ENKO та їхніх артистів alyona alyona, KALUSH, Skofka, однак мусимо й надалі дбати про еволюцію смаків аудиторії. Щоб, наприклад, Люсі чи ТУЧА, які виконують інтелектуальну попмузику, мали більше шансів бути почутими.

Згодом також потрібно створювати умови для інтеграції у наш музичний дискурс усієї вартісної української музики незалежно від жанру чи сцени. Щоб музична індустрія України не була орієнтованою винятково на попмузику. Щоб індігурт Blooms Corda, випустивши новий альбом, не грав його для кількасот фанатів у київському клубі, а представив платівку наживо на великому популярному фестивалі, організованому за сприяння держави. 

Щоб незалежні самобутні гурти мали можливість просувати свою музику на ширшу аудиторію й, наприклад, отримати більше приватних чи навіть державних музичних премій за нього. Щоб не ставалося так, як із представниками українського андеграунду 1990-х Світланою Няньо та Ігорем Цимбровським — вони отримали визнання від державних інституцій на 20 років пізніше після своєї активної діяльності, коли у 2020 році зіграли на фестивалі Am I Jazz? за підтримки Українського культурного фонду та Українського інституту.

Ми таки живемо у буремні часи. І вони, зважаючи на свою жорстокість і невизначеність, ставлять перед нашою музичною спільнотою нові виклики. Наприклад, потребу у новій українській музиці, яка могла б бути якісною і терапевтичною рефлексією всього, що відбувається у державі, й водночас потужним інструментом культурної війни. 

Виклики породжують можливості. Тож нехай ця покрокова інструкція стане у нагоді кожному, хто прагне змінити українську музику на краще. Бо нас багато. А роботи — непочатий край.

Підтримай редакцію СЛУХ на Patreon чи прямим донатом — зараз нам це потрібно.

Щоб першими дізнаватися новини музики та культури, підписуйтесь на наш Telegram та Instagram.

Читайте також матеріал про технотронуті 90-ті та якою була перша українська електронна музика.