Перша хвиля пісень війни йде на спад. Що робити далі? Покрокова інструкція

Ми живемо у буремні часи. Повномасштабна війна змусила українців ще глибше замислитися над пошуком власної ідентичності, а оскільки культура завжди була найоперативнішою рефлексією думок і настроїв у суспільстві, то зміна культурної парадигми українців чи не найяскравіше відобразилася через вибух нової української музики після 24 лютого 2022 року. Будьте певні: вона вже ніколи не буде такою, як раніше.

Я б відповів, що наші артисти вже втомилися від війни, яка тривала до того вісім років. Що їм важко висловлювати свою позицію, бо навіть публічний протест alyona alyona проти поліцейського свавілля після вбивства 5-річного Кирила Тлявова вже був непересічною подією для української музики. Що до створення єдиного українськомовного музичного поля ще багато років послідовної громадської роботи й державної політики.

Такі песимістичні прогнози тепер у минулому — повномасштабна війна наче змусила усіх нас прокинутися від довгого й гнітючого сну. 

Ті, хто залишилися у тилу, зараз активно волонтерять і збирають гроші на потреби наших захисників і захисниць — організовують благодійні концерти за кордоном і в Україні, як це, наприклад, було на нещодавніх заходах у Тернополі, Львові й Вінниці від фестивалю «Файне місто» чи під час європейського туру Go_A.

Вражаюча єдність українського суспільства у перші місяці війни об’єднала музичний мейнстрим і андеграунд, спричинивши вибух масової та інтелектуальної культури. Вони завжди були наче із різних світів, а особливо в Україні, де комерційна й незалежна музика довгі роки існувала в паралельних світах. Однак єдиний культурний контекст тематично інтегрував обидві частини української музики в одне ціле і, незалежно від жанру чи цілей творчості, наші артисти виступили з єдиним потужним меседжем проти російської агресії.

Пісні війни вже ввійшли у новітню історію української музики. У перші місяці війни вони підтримували віру в перемогу, підіймали бойовий дух військовим на фронті й не дозволяли зневіритися тим, хто був у тилу. Провідними темами стали оспівування ЗСУ, Джавелінів і Байрактарів, єдність українців, лють на ворогів, оплакування загиблих і ностальгія за мирним життям. Детальний огляд пісень першого місяця війни дивіться тут.

На сьогодні подібних патріотичних треків уже незліченна кількість. І стає зрозуміло, що більшість із них доволі схожі між собою музично й лірично.

Незалежно від походження виконавця — з мейнстриму чи андеграунду — пісні війни були наповнені суміжними образами й сенсами, будучи радше спільним політичним і культурним маніфестом, аніж якісним продуктом, який вимагає багато часу для створення.

Воно й не дивно: виконавці переважно готували пісні нашвидкуруч  і не мали певності, чи не прилетить у їхній дім ракета. Хтось покинув рідне місто, рятуючись від російських військ. Але час показав, що така поспішна творчість українських артистів у той історичний для держави момент була дуже затребуваною.

Перша хвиля пісень війни отримувала майже аномальну як для України кількість прослуховувань. Раніше кілька тисяч прослуховувань на Spotify вже було святом для немейнстримного українського артиста, а після 24 лютого будь-що пов’язане з війною легко виходило у топи й вірусилося у TikTok. От, наприклад, трек “Касета” від SadSvit — був випущений ще у 2021 році, цінувався хіба що шанувальниками українського думервейву. Проте коли полк “Азов” додав пісню у нарізку своїх кадрів з Маріуполя, трек наче вибухнув. Станом на сьогодні він має більше мільйона прослуховувань на різних платформах.

Поки тривала перша фаза повномасштабної війни з росією, український слухач отримав нагоду знайти більше українськомовної музики й познайомитися з новими незалежними виконавцями, прагнучи почути щось таке, що дозволяло б вірити у нашу перемогу.

Однак надворі вже літо. Перша хвиля пісень війни майже минула, а виконавці починають відчувати брак тем і сенсів, які могли б висловити у творчості. Над цим зокрема іронізує Степан Бурбан, aka Паліндром, у новій пісні «Літній час» — йому там «шось не пишуться пісні для супермаркетів про байрактари». І схоже, що така криза ідей хвилює не лише Степана: тему майбутнього української музики вже активно обговорюють музичні оглядачі, а кожен новий український трек, де звучить щось на кшталт фрази «ворогів на ножі», викликає роздратування слухачів. У повітрі висить питання: а що далі?

Війна триває, і втома від неї зрозуміла. Однак наші артисти насправді перебувають у патовій ситуації, бо не можуть почати цілком її ігнорувати. Та і якщо вони оминатимуть у творчості війну, вони відірвуться від актуального культурного контексту та втратять терапевтичний вплив, який здійснюють на суспільство. Бо музика — це те, що рятує від стресу, дозволяє провідчувати й відрефлексувати.

Наприклад, так зробили Антон Слєпаков («вагоновожатые») з Андрієм Соколовим на музичній компіляції «warнякання» у березні цього року. Чи oh, deer! та КАТ на своїх «воєнних» альбомах ще у 2017 році.

Намагатися спрогнозувати, якою буде українська музика після війни — це щось у дусі Арестовича. Однак важливо висловити думку — ми на порозі нового витка розвитку української культури, який, незважаючи на непросту економічну ситуацію у країні, що воює, розпочинається просто зараз. 

Довгі роки наші культурні кордони із росією були непевними й розмитими, й зараз ми нарешті будуємо їх, працюємо над відновленням власної ідентичності та поступово інтегруємо українську музику в європейський простір. Хоч і неспівмірно великою ціною.

Та роботи в артистів та музичних журналістів ще непочатий край, бо довголітні проблеми української музики нікуди не поділися. За них варто було б взятися після нашої перемоги та за належних умов, створених державою.

Це не означає, що люди після стадіонного виступу MONATIK мають чимдуж зривати із себе його мерч і поспішати додому слухати на платівці новий альбом блек-металістів White Ward. Розвивати та підтримувати популярну музику необхідно, у цьому ми вже маємо позитивні результати, зокрема діяльність лейблу ENKO та їхніх артистів alyona alyona, KALUSH, Skofka, однак мусимо й надалі дбати про еволюцію смаків аудиторії. Щоб, наприклад, Люсі чи ТУЧА, які виконують інтелектуальну попмузику, мали більше шансів бути почутими.

Щоб незалежні самобутні гурти мали можливість просувати свою музику на ширшу аудиторію й, наприклад, отримати більше приватних чи навіть державних музичних премій за нього. Щоб не ставалося так, як із представниками українського андеграунду 1990-х Світланою Няньо та Ігорем Цимбровським — вони отримали визнання від державних інституцій на 20 років пізніше після своєї активної діяльності, коли у 2020 році зіграли на фестивалі Am I Jazz? за підтримки Українського культурного фонду та Українського інституту.

Ми таки живемо у буремні часи. І вони, зважаючи на свою жорстокість і невизначеність, ставлять перед нашою музичною спільнотою нові виклики. Наприклад, потребу у новій українській музиці, яка могла б бути якісною і терапевтичною рефлексією всього, що відбувається у державі, й водночас потужним інструментом культурної війни. 

Виклики породжують можливості. Тож нехай ця покрокова інструкція стане у нагоді кожному, хто прагне змінити українську музику на краще. Бо нас багато. А роботи — непочатий край.