У наш час українці вимагають від своїх музичних героїв того ж, що і від себе особисто. Ми хочемо, щоб артисти сповідували ті ж цінності, що й ми, щоб відповідали нашим особистим поглядам на життя. І це нормально, бо будь-який український срач — це своєрідна форма нашої демократії. Це наше віче у коментах на YouTube, у Twitter чи ще десь. Цим ми й відрізняємося від росіян, бо все вирішуємо колективно й знаходимо істину в подібних дискусіях.
Я чула «Батьківщину». Реп — це жанр, у якому важлива провокація і зухвальство, і там не може бути цензури. Те, що зробив Олег — це його вибір, а реакція суспільства, зі своїм засудженням і вимогами до того, яким має бути артист, нагадала мені таку собі колективну матір, яка вирішила насварити Псючого Сина, але все одно його любить, бо він їй важливий. Тож не бачу в усій цій історії приводу для скасування KALUSH.
Колись у нас виходила із ними спільна пісня «Таксі». Тоді була домовленість, що я пишу свою частину треку, але їхня сторона повністю займається саундом. Це було для мене експериментом — що буде, якщо я віддам контроль над своїм музичним продуктом комусь іншому. Все ж не скажу, що «Таксі» — моя улюблена пісня, чи що я дуже пишаюся тим звучанням.
Мені здається, що у KALUSH нема ні пошуків, ні розвитку — воно все звучить надто однаково для мене. Багато наших артистів ідуть таким шляхом: знаходять для себе певне звучання і експлуатують його із альбому в альбом без будь-якого розвитку. Не думаю, що це добре для української музики.
Спочатку треки KALUSH і SKOFKA для мене звучали, як дикий «сєктор газа». Пам’ятаю, на студії сказала про це SKOFKA, він у одне вухо впустив, у інше випустив, і зараз далі робить своє. Але круто, що це все українською мовою, бо успіх артистів ENKO — це успіх для української музики загалом. До того ж, Олег Псюк — дуже чоткий пацан, амбіційний і впевнений у тому, що робить.