SadSvit — герой нового випуску Буремного подкасту

Те, що я перебуваю у Відні, поки вдома розвивається нова українська музика — це проблема №1 у моєму житті. Відчуття, коли вони всі там, а я тут [в еміграції], пригнічує — особливо, коли бачу, як умовний Sad Novelist чи Структура Щастя турять по Україні. Хоча, звісно, дуже за них вболіваю.

Проте вважаю, що моя місія у Відні ще не закінчена. Потрібно, щоб європейське суспільство почуло, що таке українська музика. Намагаюся просувати її в маси — наприклад, сприяю тому, щоб українські треки звучали на австрійському радіо.

Живучи у Відні, я побачив побут людей за кордоном й зрозумів, що варто змінювати в українській ментальності. Банальний приклад — до мене постукала людина з локального віденського ЖЕКу. Каже: «У вас зламався поштовий ящик, давайте я вам його відремонтую». Цей чоловік помітив проблему і вирішив її виправити, адже така в нього робота. 

З іншого боку, якщо австрійцям показати Monobank, у них очі на лоба лізуть. А у німців стається інфаркт, коли показуєш їм «Дію». Парадокс — прогресивні країни з великими бюджетами, проте бюрократичні системи в них уже давно застарілі. Тому інколи здається, що Україна є найбільш діджиталізованою державою світу.

Однозначною перевагою для молодих артистів є доступність техніки та мобільність у створенні музики. Ще 10 років тому для того, щоб зробити трек, мені обов’язково треба було би шукати музикантів, апаратуру, приміщення, звукорежисера. А коли я цього року їхав у Литву на виступ, то записав трек прямо у готелі — у мене був лише ноутбук, мікрофон і звукова карта.

Робити музику з роками стає набагато легше й доступніше — відповідно тепер більше нових імен. Тобі не треба винаймати підвал у хрущовці, обклеювати там усе подушками та носити туди купу обладнання. Можна, звісно, записуватися «по-старому», якщо хочеш зробити все «трушно» й віддати данину минулому. Проте я вважаю, що сьогодні це не зовсім обов’язково.

Натомість готуємося до того, що концерти виконавців молодої сцени часто будуть нас розчаровувати. Вдома ти можеш зробити зі своїм голосом будь-що, а наживо так уже не вийде. Крім того, якщо взяти інструментали своїх треків і просто співати під них — це теж не буде цікаво. Тож нам потрібно експериментувати з подачею, візуалом. Робити щось принципово нове, щоб зацікавити слухача.

Наш старий шоу-бізнес був більше про гроші, ніж про музику, як мені здається. Крім того, багато хто їздив у росію, тож за співпрацю з такими артистами можуть закенселити. За таких умов старші навчають молодших заробляти гроші, молодші вчать старших писати музику.

Комунікація все ж має бути, адже старше покоління української музики більше прожило у наших реаліях, тому деякі поради виконавці могли б і намотати собі на вус. Посидіти десь, поділитися думками — було б непогано. 

У одному подкасті від ПОТОП сказали, що я пишу совковий пост-панк. Не буду заперечувати, що певний вплив на мене був. Тим більше, що «совковість» сьогодні загалом відчувається у жанрі. Зараз намагаюся відходити від цієї стилістики, експериментую із синтезаторами.

Український постпанк усе ж не обов’язково має бути «совковим», бо має власну історію і звучання. Мені здається, що він більш танцювальний, а не такий апатійний, як сучасний російський. Грає роль оточення, соціум — якщо навколо тебе лише безвихідь і мряка, то й музику ти будеш писати відповідну. Наш постпанк у цьому контексті більш налаштований на майбутнє.