ТУЧА — нова героїня Буремного подкасту від СЛУХ

Дуже сподіваюся, що молоді люди, які прийдуть на заміну, будуть принципово відрізнятися від попередників. Особливу надію покладаю на «середню сцену», про яку часто розповідаю у своїх блогах. 

Середня сцена — це артисти, які поки що не є широковідомими поп-виконавцями, але вже й не перебувають в андеграунді. Саме вони мають вийти на вищий рівень популярності, не ставши при цьому попсою і водночас отримавши більшу кількість слухачів. Моя мета — бути такою артисткою.

Можна провести аналогію з західною музикою. За кордоном теж існує середня сцена, але вона має набагато більше слухачів, ніж збирають подібні виконавці в Україні. Тому все залежить від зацікавленості українців — тим більше наше покоління, на відміну від попереднього, може належно оцінити артистів середньої сцени. Ми більш освічені у музиці, ніж наші батьки.

Зараз в Україні формується новий слухач, із зацікавленістю у новому звучанні й нових сенсах. Для нього українська музика — це не лише щось із сопілкою і трембітами. Тому важливо, щоб цей слухач хотів нової якісної музики, бо якщо буде попит, дядьки з грошима зроблять усе як треба. У нульових такого попиту не було — бо ж навіщо давати майданчик українським артистам, якщо на російських можна заробити більше?

У музики війни є кілька стадій. Перша — це оспівування нашого колективного досвіду. Друга — це індивідуальний досвід кожного. Третя — це певна рефлексія осторонь війни, коли ти співаєш не про її наслідки, а про причини. 

Читала у вас на СЛУХ статтю про те, що пора переходити на новий етап музики війни. Але ось показовий приклад — говорила нещодавно із Дімою, фронтменом «хейтспіч». У них виходила пісня «Я вб’ю всіх богів», де розповідається більше про індивідуальний досвід, ніж колективний. Під піснею були коментарі: «Шо за стогнячка, де енергія і запал». Бачимо, що з одного боку людям досі хочеться того, що й раніше, але й з іншого — артистам справді пора вносити нові наративи.

Мене давно харило, що у нас все ще мало популярного українськомовного контенту на YouTube. А після початку повномасштабної війни я побачила фото розстріляного погруддя Шевченка у Бородянці, і це стало моєю найбільшою мотивацією. Подумала, що історія вкотре повторюється, і пора з цим щось робити. Тоді ж почала думати, про що я можу робити контент. А про що мені найбільше подобається говорити? Очевидно, про музику.

Крім того, у той період дуже багато українських блогерів на YouTube почали знімати контент про ненависть до русні. Спочатку ми, власне, дивилися русню, а тепер дивимося про русню. Я думала: «Рєбзі, ви досі вносите їх у наш інфопростір. Робіть щось про нас».

Мені абсолютно нецікаво, що відбувається у росії. Тому подумала, що мені хочеться робити щось пізнавальне — для українців про українське. Бо війна показала, що коли приходить чужий, ти захищаєш те, що любиш. А всі ті блогери робили контент насамперед із ненависті. Мені ж хотілося зробити блог про те, що я люблю і бережу.

Мене вихарює паразитування певних українських артистів на війні. До 24 лютого вони були орієнтовані на рашку, заробляли там гроші. І коли Луна у інтерв’ю Варениці каже, що у неї тепер більше гастролей у Європі — хіба не прикро, що людина, яка перебувала у російському просторі і платила туди податки, паразитує зараз на війні в Україні? Особисто мені дуже болить. Хоч хтось із таких людей вибачався?

Що ми бачимо далі? Деякі артисти вже, буває, говорять російською, вносять її у культурний простір. Звісно, ніхто поки не їде на гастролі в росію, але де гарантія, що цього не відбудеться через 2–3 роки, коли, скажімо, закінчиться війна? 

Тут важлива роль медіа. Бо я, наприклад, маю кілька тисяч підписників у Інстаграмі, і самотужки мені важко впливати на такі речі. Натомість існує інституція медіа, яка може робити заяви, писати організаторам європейських фестивалів — мовляв: «Погляньте, чим раніше займалася ця артистка, ми не радимо вам брати її у лайнап». Або історія із лейблом Believe, який досі не вийшов із росії, але наші артисти на ньому видаються. Або DAKOOKA — людина, яка хейтила українську мову, працювала на рашку й після 24 лютого давала інтерв’ю Шарію, під час повномасштабної війни отримала премію YUNA. Чому про це ніхто не пише?

ТУЧА на публіці й вдома — це абсолютно однакові люди. Я ніколи не будувала собі ніяких образів і не збираюсь це робити. 

Моя експресивність заходить людям, бо це гострі емоції, а я — жива людина. Два найкращих коментарі під моїми блогами: «По вайбу невимушеності нагадує Скрябіна» і «Дивишся і наче говориш із подругою». Хоча іноді від цієї кількості енергії стає важко. Коли заводжуся, буває важко заспокоїтися. Але ж я ТУЧА — велика кількість хмар, енергії, яка несе дощ, град. Стихія!

Іноді стає дуже погано, коли я особисто не можу чогось змінити. Зовні я наче жорстка, але всередині буваю вразлива до ситуацій, де існує певна несправедливість. Хоча кожного разу, коли у мене є спалах негативних емоцій, доволі швидко заспокоююсь.