Христина Соловій: про «український срач», сексуалізацію та реакцію на критику

Про цю війну я сказала двома піснями — «Українська лють» і «Я твоя зброя». Останню, до речі, написала ще до вторгнення, і виклала демоверсію 23 лютого після промови путіна. Однак час таких пісень уже минає, і зараз я повертаюся до звичних для себе тем і образів. Не хочеться перетворювати свою творчість на спекуляцію на війні, як це роблять певні артисти. 

Я не можу назвати «Українську лють» байрактарщиною. На той момент це були щирі емоції, такий собі згусток енергії, який потрібно було кудись викинути — те, що тоді відчували тоді всі українці, мені хотілося передати піснею. Воно зробило свою справу, але нашій музиці все ж потрібно йти далі, бо не можна законсервовуватися у тому часі перших місяців війни. Зараз пласт пісень війни вже тріщить по швах, і особисто я байдужа до таких композицій.

Ситуація із Believe й всіма лейблами, які досі не вийшли із росії, обурлива. Але, на жаль, українські артисти є заручниками цієї ситуації, бо ми не маємо куди піти, і я у тому числі. Якщо ти знаєш лейбл, який не заплямований співпрацею з росією, то скажи мені, будь ласка, і я перейду на нього.

Наразі у мене ситуація така: я маю контракт із лейблом «Суперсиметрія», а Believe є нашим дистриб’ютором. Історія з їхньою роботою у росії все ще залишається обурливою, але давайте не тиснути на українських артистів, які зараз перебувають у патовій ситуації.

У наш час українці вимагають від своїх музичних героїв того ж, що і від себе особисто. Ми хочемо, щоб артисти сповідували ті ж цінності, що й ми, щоб відповідали нашим особистим поглядам на життя. І це нормально, бо будь-який український срач — це своєрідна форма нашої демократії. Це наше віче у коментах на YouTube, у Twitter чи ще десь. Цим ми й відрізняємося від росіян, бо все вирішуємо колективно й знаходимо істину в подібних дискусіях. 

Я чула «Батьківщину». Реп — це жанр, у якому важлива провокація і зухвальство, і там не може бути цензури. Те, що зробив Олег — це його вибір, а реакція суспільства, зі своїм засудженням і вимогами до того, яким має бути артист, нагадала мені таку собі колективну матір, яка вирішила насварити Псючого Сина, але все одно його любить, бо він їй важливий. Тож не бачу в усій цій історії приводу для скасування KALUSH. 

Колись у нас виходила із ними спільна пісня «Таксі». Тоді була домовленість, що я пишу свою частину треку, але їхня сторона повністю займається саундом. Це було для мене експериментом — що буде, якщо я віддам контроль над своїм музичним продуктом комусь іншому. Все ж не скажу, що «Таксі» — моя улюблена пісня, чи що я дуже пишаюся тим звучанням.

Мені здається, що у KALUSH нема ні пошуків, ні розвитку — воно все звучить надто однаково для мене. Багато наших артистів ідуть таким шляхом: знаходять для себе певне звучання і експлуатують його із альбому в альбом без будь-якого розвитку. Не думаю, що це добре для української музики.

Спочатку треки KALUSH і SKOFKA для мене звучали, як дикий «сєктор газа». Пам’ятаю, на студії сказала про це SKOFKA, він у одне вухо впустив, у інше випустив, і зараз далі робить своє. Але круто, що це все українською мовою, бо успіх артистів ENKO — це успіх для української музики загалом. До того ж, Олег Псюк — дуже чоткий пацан, амбіційний і впевнений у тому, що робить.

Це все дуже смішно. Реакція спільноти на «Юність» мене просто повеселила (мовляв, Христина занадто юна у кадрі — ред.), я випила вина, ввімкнула музику.

Усі ці срачі у Твіттері я читала, але це не було для мене так образливо, як реакція від медіа СЛУХ на мій альбом «Любий друг» у 2018 році. У день виходу альбому мої піарники надсилали мені скріни переписок із іншими медіа, мовляв «найдите себе артистов повеселее, мы не поставим вашу новость». А потім ще й рецензія від СЛУХ із аргументами у стилі «нудно, не цікаво, запізнилася на 5 років». 

Так, я запізнилася, бо не хотіла, щоб мій «Любий друг» звучав, як «Жива вода 2» (перший альбом Христини називався «Жива вода» — ред.). Мені потрібно було більше часу, щоб знайти нове звучання. До речі, у той день у мене був концерт, і з цими всіма емоціями мені довелося виходити на сцену.

Але все це зробило мене сильнішою. Я готова до подібного, особливо зараз, коли критикують мою «Юність», яку я на даний момент вважаю своєю найкращою піснею.

Мій ліричний герой — це я у студентські роки. Це період, до якого я часто повертаюся, коли шукаю натхнення, бо юність — це час, коли ти найгостріше сприймаєш емоції, знайомишся із цим світом, часто почуваєшся самотньо, слухаєш багато музики, дивишся багато фільмів і читаєш багато книжок. А потім настає доросле життя, і на такі речі стає все менше часу. Тому ментально мені дуже комфортно в цьому періоді. 

Я не сексуалізую свій образ, я повертаюся до себе. На першому альбомі «Жива вода» звучання й сценічний стиль мені були нав’язані. Образ склався дуже плаский, ніякий, і у ньому мені було некомфортно. Те, як я згодом почала поводитися і одягатися, про що почала співати — це все було нелегко, але я нарешті почуваюся собою і ніколи не прагнула подобатися усім. Наразі перебуваю у гармонії з собою.

Для радіо і телебачення я є неформатом. Для медіа СЛУХ я є занадто форматною і попсовою. Однак якщо думати про моє місце у ієрархії української музики, то я, мабуть, продовжую традиції української жіночої поп-музики. У 90-ті роки першою була Руся, потім рання Ірина Білик, також на мене вплинула Руслана. Ані Лорак, до речі, записала два українськомовних альбоми із дуже важливими піснями.

У моєму списку ніколи не буде Тіни Кароль, бо, хоч Ані Лорак звалила в рашку і все перекреслила, вона все ж записала ті два українськомовних альбоми. А найбільші хіти Тіни Кароль були російською, і нічого із її творчості на мене не вплинуло так, як інші співачки, яких я перерахувала. Мабуть, саме тому на «Голосі країни» я сказала, звертаючись у тому числі й до Тіни Кароль, що не хочу співати російську попсу. 

До речі, зараз мені закидають щось типу «казала, що не буде співати попсу, а сама співає попсу». Насправді тепер я не бачу нічого поганого в тому, щоб розвивати українськомовний жіночий поп. І на момент «Голосу» я, мабуть, ще не розуміла різниці між попсою і поп-музикою. 

У мене був конфлікт із лейблом «Суперсиметрія» про мою цільову аудиторію. Після альбому «Жива вода» вони зрозуміли, що я маю сімейну аудиторію, бо на концерти ходять, наприклад, батько з донечкою, або батько з донечкою і її коліжанкою. Тобто продавалося одразу по 3–4 квитки.

Коли ж я випустила альбом «Любий друг», серед моєї аудиторії стало більше студентів — людей, які відчувають ці пісні й резонують з ними. Але їх ходило менше. У комерційному плані на лейблі побачили в цьому великий мінус, і з того часу почали підтримувати мене менше. Мені сказали: «Ти врахуй це все», — а я не хочу! 

Мене заряджають молоді люди, які можуть відчувати і сприймати мої пісні. Декілька разів навіть підходили на вулиці й казали: «Христино, ваші пісні як саундтрек мого життя». Після такого можна спокійно помирати.