Паліндром — про статус культурного героя і забальзамованих поп-зірок. Велике інтерв’ю

Насправді, багато чого змінилося. По-перше, зʼявилися хлопці, з якими я почав грати наживо. Так сталося, що війна, як би це не звучало, цьому посприяла. Ми всі зібралися вперше заради того, аби зіграти благодійний стрім на підтримку «АЗОВ» на онлайн-фестивалі «Файне місто». Це мала бути одноразова акція, але всім так сподобалось грати разом, що ми вирішили зробити ще кілька виступів. Так вийшло, що в нас є якась дружба всередині колективу, тому ми продовжили. 

Змінилось те, що я відчуваю тепер опору. Тому що коли я на сцені був сам, та навіть з Ігорем, який грав на гітарі та включав плейбек — мені було трохи боязко. Але тепер, коли, окрім мене, ще є три людини на сцені, я більш впевнено себе почуваю.

Стосовно підходу змінилось дуже багато чого. У 2022 році я побував в Ісландії з благодійним концертом разом з «Пиріг і Батіг». Туди ми потрапили завдяки чоловіку на імʼя Олександр — ми познайомились з ним у Львові (хоча сам він давно проживає в Ісландії), і він запропонував нам зіграти там концерт. До цього моменту у мене була пустка: я не знав, чи варто після «Придумано в черзі» писати якісь альбоми, чи будувати якісь плани. 

Коли я повернувся з Ісландії, написався трек «Вирости» — буквально за п’ять хвилин. Це був просто такий імпульс. Це жахливо звучало у вигляді демо: я сам настукав барабани, сам пробував на гітарі підіграти. Я показав пісню хлопцям і сказав: «Слухайте, а як вам ідея, щоб ми спробували це записати наживо?». Це була відправна точка. Після цього в мене почалися активно писатись треки — і вони всі не дуже веселі. Там є частина іронії, але здебільшого вони сумні. 

Все почало активно нестись, що я запропонував: «А давайте ми все запишемо разом». Тепер «Паліндром» виглядає так: я пишу скелет вдома, приношу хлопцям, вони його розбирають, і ми пишемося наживо.

Насправді, не те щоб щось змінилось, але відчуття цінності того, що я роблю, максимально помножене. Якщо повертатися в умовний 2020 рік, то творчість сприймалась як буденність. Ти займаєшся цим щодня, я був втішений, що вона в мене є, але не відчував її цінності.

Війна допомогла зробити цю переоцінку — ти можеш займатися творчістю в такий нелегкий час, тобі дають цю змогу люди, які тебе захищають. Я навчився розуміти, що творчість — це щось дорогоцінне.

Якщо повернутись до написання текстів, то нічого не змінилося. В мене є записник, куди я кидаю всі думки, тому, коли приходить час, написання текстів саме собою відбувається. Інколи цей записник взагалі не потрібний, тому що є моменти, коли ти прокидаєшся зранку, і в тебе в голові конкретна фраза маячить. І тоді в тебе народжується скелет пісні за дві хвилини.

Якщо за відправну точку брати «Вирости», то почалось це у березні, а закінчилось десь наприкінці липня — початку серпня. Все відбувалося в дуже невимушеному режимі. Могло бути більше треків, але час почав піджимати, бо ми анонсували концерти, зокрема київський. Все відбувається, як в багатьох творчих людей, через сраку. Це мене завжди переслідувало. Коли ми в рамках лейблу «Глава 94» щось видавали, у нас завжди все відбувалось в останні терміни. 

Цей альбом зараз виходить, тому що час. З іншого боку, я давав його слухати кільком людям, і у них складалось враження, що це доконаний твір. Я це називаю мініальбомом, тому що звик мислити повноформатниками, в мене є досвід їх випуску. Коли я слухаю такий невеличкий реліз, мені здається, що в нього можна ще щось запихати. Тому не знаю, чи можна його назвати мініальбомом. Можливо, це все ж-таки альбом. 

Альбом — це фіксація певного короткого періоду, власне, періоду весни — літа. На ньому є різні настрої, але все, так чи інакше, стосується мене і ситуацій з життя інших людей, що живуть поряд зі мною.

Якщо бути чесним, то студія — це виключно барабан. Все інше — це все ж панк-роківський інді-концепт: хлопці писали гітари вдома, барабани на студії, вокал, синти — теж вдома. Є така річ: коли ти щось робиш і за цим хтось дивиться, то нічого не виходить. В мене так все життя, і, відповідно, я в процесі запису мушу бути сам. Повністю перейти на рейки студійного виробництва неможливо для мене, суто тому, що я «кімнатна» людина, мені треба робити замальовки вдома самому.

Це був період ознайомлення людей цивільних і людей творчих з війною. Кожен робив це по-своєму. Звісно, є ті, хто писав глибокі вірші, які залишалося на Bandcamp або взагалі в шухлядах, і ніхто цього так і не почув. А все, що висмоктане з пальця, набрало N-кількість мільйонів переглядів і потрапило в тренди. В мене завжди закінчуються нормальні думки, коли я починаю говорити про ці конʼюнктурні речі. Вони були, є і будуть. Але можна помітити певний спад. Пройшов рік, і все менше такої музики зʼявляється. Принаймні, в моїй бульбашці це так виглядає. 

Натомість ти розумієш, що війна триває, багато людей не стягують, психіка не залізна, тому вони губляться. І це помітно по срачах в інтернеті  Іноді срачі стають каталізатором до того, щоб викинути з себе все лайно і видихнути. Тенденція така, що пісні тепер з подвійним підтекстом, і базуються на якійсь зраді. Та ж історія з Бабкіним — українське суспільство намагалося його трошки просвітлити й навчити манер, а він, напевно, не так зрозумів, і все це перетворив на зраду. 

Те, що роблять 5ʼnizza, викликає таку непідробну огиду в мене. Що Бабкін, що Sunsay — дуже несправжні люди. Такі, які в камеру говорять побажання любові, злагоди, а коли камера вимикається, вони спльовують і кажуть: «Фу, як я зміг це сказати. Ненавиджу людей». Поки буде такий градус — буде нестись багато сміття. Власне, від тих людей, які завжди до творчості підходили поверхнево. Тобто їх цікавили здебільшого гроші. Вони ж не розв’язують свої особисті проблеми через творчість. 

Зараз українська інді-сцена відгукується в багатьох людей, тому що вони зовсім з іншим підходом підійшли до справи. В першу чергу, вони це роблять для самих себе, бо їм це подобається, їм це потрібно, це відбувається не заради грошей. Люди цьому вірять. Тому я думаю, що час забальзамованих, але все ще ходячих попзірок вже пройшов, надіюсь, люди дотиснуть. Такі випадки якраз показують, що люди можуть вирішувати щось в долях цих так званих зірок.

Байрактарщина спала, вже ніхто про неї так не говорить, але все одно багато кітчевих речей відбувається, які не зупиниш. І це нормально. Люди, які вміють критично мислити, бачать, що ось це — погано та нещиро, а от тут можна на контрасті побачити щось справжнє. Шоубізнес так усюди працює: є мейнстримні речі, від яких всі вже блюють, але вони були, є і будуть. А є глибші речі, проте вони не всім потрібні. 

Стосовно себе, я думаю, що декілька текстів на альбомі є рефлексією, яка стосується сьогоднішнього часу. Моментами є важкі тексти для мене. Я не знаю, чи це нормально, чи це патологічний нездоровий стан, з яким треба йти до спеціалістів — коли ти пишеш текст, проспівуєш його, в тебе навертаються сльози. Так воно відчувалося. 

Якщо концептуально підійти та послухати альбом від «а» до «я», то на останньому треку є певна бурлескна обгортка: вайб і те, про що я співаю, дисонують, не збігаються в один настрій. Текст трохи побічний, а музика сумна, відчувається безвихідь. Це класний вихід з альбому: всі твої проблеми смішні. Кому потрібна ця безвихідь? В мене таке було у 16–17 років — слухати Joy Division, курити сигарети, носити чорний одяг і думати про те, що твоє життя не має сенсу. Інколи такі думки й зараз виникають, але коли ти усвідомлюєш, що ти просто мурашка, всі твої проблеми — це таке ніщо, залишається просто посміятися з себе і продовжити далі щось робити.

«Капітан» народилася навесні. Мене немає у Facebook, але в один день ми разом блукали стрічкою Ляни (ред. — дівчина виконавця). І от вона каже: «Ще один знайомий загинув». Ця кількість знайомих зростала. Мені захотілося зафіксувати цей стан. Проїжджаючи кладовище Марсове поле у Львові, помічаєш, що воно збільшується з кожним днем. Хочеться, аби про цих людей пам’ятали. Всі ці розмови на концертах, хвилини мовчання — це не заради формальності має бути. Це має відчувати все суспільство. Багато людей віддали своє життя за те, щоб ми жили вільно. 

Хотілося підняти тему пам’яті в цій пісні та присвятити її всім людям, яких вже немає. Ця пісня безпосередньо стосується війни, в той час як всі інші — це більше мої особисті переживання. До прикладу, була ситуація під час останньої ракетної атаки у Львові. У мене є біда така: я не можу заставити Ляну іти в коридор посеред ночі, тому що вона каже, що їй треба зранку на роботу. Це такий український вайб. Я просто стою над ліжком: якщо що, то смикну її різко. 

Ми прокинулись від одного вибуху, я вже стою на стрьомі, перевіряю телефон, бачу зарево — і за пів секунди йде вибухова хвиля. Під цю вибухову хвилю ми біжимо в коридор. Виходжу в під’їзд, у нас в будинку деінде повибивало вікна, бачу, як люди бігають внизу на поверхах. Розумію, що на нашому все добре і зачиняю двері. Власне, цей стан зафіксувався у пісні «Час пісок»: «За смертю двері зачиняємо». 

Коли ти повністю заглядаєш в себе, ти щось переживаєш, відчуваєш себе приналежним до когось, до своєї нації, що ти громадянин своєї країни, розумієш, що ти маєш дотик до своєї культури. Коли ти дивишся сам у себе, в тобі не може бути лише про тебе, якщо ти, звісно, не дуже егоїстична людина. Ці пісні — про все, що відбувається навколо, але в мені. Про країну в мені. Тобто дивишся на себе, але знаходиш ще багато різних речей, які йдуть дотично до тебе. І коли ти починаєш їх досліджувати, то підіймаєш набагато ширший спектр настроїв, емоцій і проблем. 

Цей альбом особистий. Його найкраще слухати в нейтральному настрої: не бути веселим і не бути сумним, мабуть, бути таким, як я кожного дня. Запхати його в плеєр, взяти навушники та пройтись. Мені здається, що це інструкція до альбому. В принципі, на мою музику не можна приміряти таку ситуацію, коли ти вмикаєш її десь з друзями, випиваючи після роботи, або поки гуляєш з ними в парку. Так не вийде. Я хотів би, але розумію, що це буде поломана реальність. Мабуть, все, що я роблю, створено саме для цього (хоча концерти показують зовсім інше).

Це несвідомо зараз відбувається. Коли пишеться хук, ти чуєш фонетично, яке слово буде пасувати в тексті: «плавав», «правда» — всі ці слова в «Час пісок» поступово добираються до найголовнішого: «мама». Я написав ці рядки і думаю: «Скільки можна? Я вже, напевно, всіх заїбав тим, що весь час про це говорю». Мені хтось казав: «Чувак, не паразитуй вже на цій темі». Так це для когось виглядає, але це ж моє особисте, я маю право згадувати про це скільки завгодно. Мабуть, він все ж терапевтичний. Так вже повелось, що музика допомагає мені боротися з комплексами та проблемами. 

З іншого боку, в попкультурі та музиці часто звертаються до найдорожчої людини. А мама — це щось сакральне, перше слово, яке ти проговорюєш. Це на такому рівні глибини, що плисти й плисти до цієї безодні. Я не можу легітимно використовувати це слово у своєму житті, тому що її вже немає. Коли я його використовую, то виглядає так, ніби я знову повертаюсь у свої проблеми. А я ж можу згадувати її просто так, тому що мені треба звернутись до того, хто дав мені життя, або того, хто є образом людини, яка знає відповіді на всі питання. 

Це не завжди має той контекст, що коли її згадую, я повертаюсь у ці моменти та хочу, щоб всі знали, що в мене померла мама. Це ж так модно, що у музикантів їбанута біографія: хтось був наркоманом, над кимось батьки знущалися в дитинстві — і от ця людина виросла, почала робити музику, про це класно писати у вікіпедії. 

Я аж ніяк не намагаюся лишній раз згадати про це. Можливо, хтось це романтизує, я маю на увазі, бути психічно хворим. У попкультурі це часто подається так: це людина, яка не так мислить, до неї всі тягнуться, тому що вона під іншим ракурсом бачить світ, вона вся така харизматична і цікава. Але романтизація психічних хвороб — це одна з найгірших речей, які роблять люди. З цими проблемами треба боротися, вчасно їх фіксувати та фіксити. Я пропрацював для себе найосновніші тригери. Але я ж людина, я все життя буду повертатись до цього.

Бо у мене є рок-група. Чому б не користуватись цим? Якщо серйозно, то можна помітити, що я виріс на такій музиці, і усіляка гітарна музика у мене домінує, починаючи від інді, закінчуючи важким, експериментальним, брутальним металом. Так склалося, що моя аудиторія нормально реагує на цю еклектику. Хоча, можливо, такий час, що всі вже звикли до цього. 

Коли починаєш створювати власну музику, завжди хочеться намішати жанровий коктейль. Але в мене домінує гітарна музика. В мене були ідеї грати щось більш агресивне, проте не знаю, як до цього поставляться мої колеги. Так склалося, що мені більше по настрою заходить така музика в плані експресії. Мені подобається, коли на концертах навалюють. Наприклад, дивлюсь на The Unsleeping, і розумію, що це працює для мене.

Це смакове, не хочу нікого ображати, але коли вмикається мінус з флешки і артист просто дивиться собі під ноги, намагаючись видати якесь шоу — на мене це не спрацьовує. Тому я розумію, що єдине шоу, яке ми можемо дати, — це живий виступ з гітарами, тому все рухається в цьому напрямку. Але на альбомі також є загравання з дарк-джазовою естетикою, яку я дуже люблю.

Власне, пісня «Не торкає» — це омаж пісні Nutshell гурту Alice In Chains. Це омаж трупові постмодернізму. У 2023 році із серйозним обличчям співати про безвихідь, про те, що всередині тебе відбувається екзистенційна криза в той момент, коли йде війна… Та й взагалі, навіть якби війни не було, це вже моветон про такі речі співати. Тому я вирішив заспівати про камені в нирках. 

Об’єднує це все унила паліндромівська естетика суму. Хтось ще любить називати це ностальгією. Але не знаю, де вона там.

Я не помічаю якихось змін, ці тексти є, але таке враження, що вони живуть окремим віртуальним життям. Тобто всі ці заголовки та роздуми залишаються в окремій реальності, а в іншій реальності я топчу землю і говорю наживо з людьми. 

Люди роблять собі ікон, кумирів, але це точно не я. Тому що я простий тіп, якому пощастило отримати таку прекрасну аудиторію і взагалі підтримку всередині країни. Я все ще для когось щось значу, мене ще слухають — це багато про що говорить.

Мені максимально некомфортно все це читати про себе. Це деструктивно на мене спрацьовує. В кожного артиста можна прослідкувати такий шлях, коли є певна думка, колись сформована навколо виконавця. Наприклад, Creep від Radiohead — це попсова пісня. Вона сильно вражає негативно, як мені здається, хочеться максимально від цього дистанціюватися, зробити щось інше. Тому вони почали експериментувати, зробили зовсім інші речі, які їх  сформували.

І мені здається, що коли я читаю такі заголовки про те, що я культурний герой, чи часто пишуть «геній», «пророк», мені хочеться це все обстібати класно. Це можна прослідкувати  в пісні «Вітер в голові». Для багатьох, мабуть, це історія про любов, але це не так. Я співаю про любов до самого себе. Я іронізую про те, як я надрочую сам на себе, тому що я настільки типу крутий. Тому мені здається, що я це обстібав, але не очевидно. Просто для самого себе цей пункт закрив, а далі, можливо, я ще до цього повернусь. 

Але ця іконізація притаманна багатьом культурам, це нормально. Але чи я пасую на цю роль? Тут не знаю, в мене дисонанси в голові. Такими героями могли би бути люди, які справді невпинно щось роблять. От Кургани, наприклад, — це національні герої, як мені здається. Не я.

Фото: Ольга Климюк