У липні 2020 року про себе голосно заявив гурт Samuum, який створили ексучасниця «Голосу країни» Лусіне Кочарян і саундпродюсер і музикант Андранік Берберян. Колектив переплітав етнічну музику, рок і реп, спів і речитатив, а у текстах звертав увагу на проблеми близькосхідної культури — наприклад, заручини проти волі дівчини у дебютній пісні Maria.
Нова музика
Прем’єра. Нова пісня Samuum — присвята жінкам, які зазнають насильства під час війн і протестів
Попри яскравий старт (про Samuum написали Сlash, Louder Than War, DIY та інші ЗМІ, дебютний кліп переміг на Berlin Music Video Awards), гурт зник, випустивши дві пісні.
Тепер він повертається із новим треком і кліпом Asel (з вірменської — «говорити», «висловлюватися»), створеними під впливом насилля щодо жінок у світі, зокрема під час війн в Україні та Вірменії та протестів в Ірані.
Asel — комплексна робота, що пов’язує минуле та сучасність, а саме події 1915 року — тоді Османська імперія влаштувала геноцид вірмен на підконтрольних їй територіях. Вірменських дівчат таврували спеціальними татуюваннями й перетворювали на рабинь. Свою пісню Samuum присвятили жінками, що стали жертвами війн.
СЛУХ поспілкувався з Андраніком Берберяном про пісню і кліп, а також розпитав, де пропадав гурт і чого від нього чекати.
Є відчуття, що ідея пісні зріла певний час…
Asel — найдорожча пісня Samuum, вона ж і проклята.
З неї почався наш музичний проєкт декілька років тому, якщо чесно. Я пам’ятаю, як Лусіне заспівала вперше вірменською «yes uzumem asel». Я швидко записав фразу, накинув рандомний ділей із перегрузом, а далі все «попливло» в голові. В одну секунду я, Лусіне та всі учасники гурту, що були на студії, зрозуміли, що альбом має звучати саме так, як цей приспів. Наче крик жінки, що розноситься пустелею.
Ну, і все. Далі магія згасла й почався треш. Кілька місяців поспіль ми не могли звести цю пісню. Ніяк. Відклали та почали писати інші пісні, намагаючись у кожній з них відчути частинку Asel.
До пісні ми абсолютно випадково повернулися цієї осені. В Україні йшла важка кровопролитна війна, вірменська територія зазнала чергової агресії з боку Азербайджану, плюс в Ірані сталася сумнозвісна історія із Махсою Аміні та протестами жінок. Настрій був жопа, якщо чесно.
Ми сиділи з Лусіне в Zoom та репетирували і тут з’явилася прикольна, але чомусь знайома мелодія. Ми дограли її та лише потім в’їхали, що це — Asel, проте в повільній і розривній манері. Цікаво, що після того, як ми завершили цю акустичну версію, ось та основна версія пісні звелася миттєво й сама собою. От такий пісенний уроборос.
Стару версію, що раптово «ожила», було вирішено поставити в альбом, а з новою зняти потужне відео.
У фіналі кліпу ми розуміємо, що героїню насильно видають заміж. Наскільки це розповсюджено зараз у Вірменії?
Так, у кліпі героїню видають заміж, але в цьому випадку — це зовсім не про вірменську традицію. У кліпі — жорстка історична прив’язка до реальних подій.
Відео розповідає про тисячі вірменських дівчат, яких перетворювали на безправних рабинь під час геноциду вірменів у 1915 році. Обличчя дівчат таврували жахливими тату, які неможливо було звести. Це робилося для того, аби назавжди збезчестити вірменських дівчат, символічно «відрізати» їх від рідної спільноти.
Доля таких дівчат була жахливою: в кращому випадку вороги вірмен насильно видавали дівчат заміж, в гіршому — перетворювали на повій, продавали до гаремів близькосхідних пустельних племен. Всередині кліпу добре видно, як дівчину-героїню вмивають руками, що мають відверто бедуїнські, племенні тату. Ми додали цю важливу деталь навмисно, аби показати, що героїня кліпу потрапила саме до кочівників пустелі.
Те, що сталося із вірменськими дівчатами 1915 року — страшне й символічне уособлення насилля проти жіночності. Саме тому ми взяли цю тему як ілюстрацію до пісні Asel і як спосіб привернення уваги до того, що відбувається з жінками під час військових конфліктів зараз в Україні, у Вірменії та Ірані.
Це може прозвучати тупо, але ці татуювання… Їх не можна було якимось чином звести?
Татуювання, якими дикі племена пустель таврували полонених вірменок, було дуже важко звести. Деякі дівчата робили це кислотами, але їхні обличчя таким чином спотворювалися назавжди. Нещасні жертви мали обирати між одвічним тавром бранки й спотвореним кислотою обличчям.
Багато жінок, що пережили ці страшні часи, носили ці тату вже у поважному віці, коли ставали бабусями. Тож символи тих далеких подій залишалися із ними назавжди та продовжували сіяти страх, біль та відразу серед людей.
Ми впевнені, що посіяти страх було головною метою тих, хто чинив наругу над вірменськими дівчатами у 1915-му. Це звіряче попередження на кілька поколінь уперед. Попередження про можливе повторення геноциду.
І ці ж технології використовують сьогоднішні диктатури проти українців, проти вірмен, проти всіх вільних народів світу.
Насилля над жінкою, що є розтиражованим у соцмережах, «допомагає» розповсюдити страх із потрійною швидкістю. Це стара перевірена схема, до якої вдаються упирі-диктатори у своїх медіа-війнах. Про це треба як мінімум говорити, в ідеалі — зупиняти назавжди. Всіма доступними методами.
Де і як вас застало повномасштабне вторгнення в Україну?
Ми з Лусіне поверталися із дебютного концерту Samuum на Dubai Expo. Це була дуже важлива подія для нас. Ми мали там два концерти, на наступний день після виступу Coldplay в Al Wasl Plaza. Можете собі уявити, на якій ейфорії ми летіли назад. Лусіне — в Лос-Анджелес до сина, я — в Єреван, аби дозводити альбом. Емоції били у скроні, адже в ОАЕ ми побачили свято життя і модель ідеального суспільства, що хоче тільки одного — розвиватися.
Я ніколи не забуду, як під час моєї довгої нічної пересадки в Катарі всі екрани почали раптово показувати путіна. Незліченна кількість екранів космічного катарського аеропорту стала показувати одне жалюгідне і зле обличчя. Це була його промова про те, що росія визнає суверенітет усіх пострадянських країн, окрім України. Я одразу відчув — починається. Коли на ранок я приземлявся в Єревані, Київ уже бомбили.
Далі дзвонив мамі, дзвонив брату, друзям, що залишились в Києві. Намагався зібрати себе до купи, знову дзвонив мамі, дзвонив брату. І так по колу.
У вас був яскравий старт, були розмови про альбом, а потім Samuum зникли. Що сталося? Чим ви займалися останні два роки, що відбувається з колективом зараз і хто до нього входить?
Усе хронологічно просто: за кілька місяців після виходу кліпу Maria почалася війна у Карабасі. Ті установи, що підтримували Samuum на старті, направили зусилля на забезпечення здатності Карабаху та Вірменії до оборони. Нам всім стало різко «не до репу». Всі вірмени України та світу згуртувалися навколо ідеї збереження життя вірменського народу.
Як колектив, ми оговталися лише у середині 2021 року, дізналися, що виграли третє місце на Berlin Music Video Awards. Тоді я прийняв рішення, що маю перебиратися на історичну батьківщину у Вірменію задля того, аби бути поближче до поствоєнних процесів, що там відбувалися, а також розвивати проєкт безпосередньо у вірменському середовищі. Так і зробив — у листопаді 2021-го перебрався до Єревана. Робота над альбомом продовжилася тепер на три студії: в Єревані, Києві, Лос-Анджелесі.
До речі, для нас дуже важливо, що всі члени команди Samuum, які запускали Maria, не лише досі у справі гурту, а ще й активно допомагають Україні: клавішник Влад Тріфонов підтримує медійне крило українського спротиву як режисер і продюсер відеоконтенту, гітарист Євген Павловський працює лікарем за фахом і надає допомогу військовим, що постраждали під час бойових дій.
А альбом дописано. Він чекає релізу. Це буде скоро і це буде роз*об. І для тих, хто розуміє вірменську, і для тих, хто ні.
Раніше Samuum визначали себе як вірменсько-український чи українсько-вірменський гурт, а тепер у пресрелізі з’явилася згадка про Америку
Так, ми й зараз є вірменсько-українським гуртом. Ми співаємо вірменською про проблеми жінок у всьому світі, при тому в центрі нашої оповіді ми залишаємо проблеми жінок Близького Сходу, адже там кейси — одні з найбільш кричущих. Але чисто національно наш гурт рівно на 50% український.
Євген Павловський (гітара, саундпродюсер), Влад Тріфонов (клавіші, саундпродюсер) — міцні козаки. Ми з Лусіне (етнічні вірмени) до 11 років, окрім Вакарчука нічого й не слухали цілком. Тому ми розуміємо, наскільки ми українці — за світоглядом, силою духу та почуттям гумору.
І ще прикол — хоч наша музика вщент засіяна близько-східними мелодіями, араби, наприклад, на неї реагують вкрай цікаво. Для них ми — зашвидкі. В нас більшість пісень на альбомі від 120 bpm і вище. А на Близькому Сході слухають 80–100bpm зазвичай. Це тому, що в них спекотно та рухатися там хочеться повільно, а у нас в Україні (де ми написали 90% матеріалу Samuum) значно холодніше, тому заходить щось швиденьке, аби танцювати і зігрітися. От так на темпі ми спалили своє походження. Samuum — «нордичні бедуїни», не інакше.
Щодо Америки. Так, до словосполучення «вірменсько-український гурт» скоро додасться «що базується у США». Тут також усе просто — в США найбільші музичні події, в США можна й потрібно продавати the most weird products (найдивніші продукти), до котрих стовідсотково належить Samuum. Ну, і в США видають головні музичні премії. Поки ми молоді, ми б хотіли побуцатися з найкращими гравцями індустрії.
Це не лише амбіції. У нашій музиці — сила двох найкрутіших народів, українського та вірменського. Тому нас драйвить ідея привезти в обидві наші батьківщини важливі музичні нагороди світу. Це, якщо хочете, і місія, і особиста війна, яку ми не маємо морального права програти.
Тим паче чувак із панчохою на голові вже сильно засидівся на своїх «Греммі». Час і там скидати короля-диктатора. Сподіваємося на твою на допомогу, Кім.
Читайте також про те, чому нова пісня Kalush Orchestra та Kozak Siromaha — це шароварне занурення в українську культуру.