альбоми 2022

Нова музика

30 найкращих світових альбомів 2022. Вибір редакції СЛУХ

СЛУХ
4107

У 2022-му слухати нову світову музику було важко як ніколи. Інколи здавалося, що вона зовсім не відповідала тому, що коїлося у житті нашої країни. А бувало, що й потрапляла прямо у нерв.

Раніше ми щороку намагалися відносно об’єктивно визначати найкращі світові альбоми. Нові часи вимагають нових форматів, тому частина редакції СЛУХ суб’єктивно розповідає про альбоми, які заслухала протягом 2022 року — коли мала змогу насолоджуватися новою музикою.

Даня Панімаш

заступник головного редактора

На початку року я відмовився від музики, тому що вона заглушала навколишній світ. З початком повномасштабного вторгнення музика перетворилася на дратівний і недоречний елемент життя. Я пішов зі СЛУХу, тому що не почувався на своєму місці, і зробив перерву на кілька місяців від прослуховування будь-якої нової музики. Слухав лише перевірену, що могла полегшити або, навпаки, погіршити мій емоційний стан, якщо це було потрібно. 

На початку листопада я повернувся у редакцію і зрозумів, що зголоднів — тому накинувся на списки того, що виходило у 2022 році. Очі та вуха розбігалися від незвички, і в перші години сприйняття нового навіть з’явилося відчуття втрати слуху,  можливості сприймати музику взагалі. Згодом усе повернулося, чакри відкрилися, і нові чужі всесвіти почали мене заполоняти знову. 

Я збалансував свій особистий топ альбомів за настроєм, емоцією та історіями, які мені розповідали світові артисти. І які допомагали заспокоїтися, впасти ще глибше у відчай та біль, або навпаки — намацати опору і взяти себе в руки.

Альбоми від Дані Панімаша:

Альбоми від Дані Панімаша:

Melt Yourself Down

Pray For Me I Don’t Fit In

На цьому альбомі британські майстри запальної музичної еклектики перевершили самих себе. Все та ж дика суміш з афробіту, фанку, джазу і місцями панківських патернів, однак ледь не кожна пісня — потенційний хіт з яскравим хуком. Теплий, веселий танцювальний альбом, у якому, тим не менше, є місце для тривожних ноток. 

Dälek

Precipice

Цей дует завжди стояв окремішньо, міксуючи хіп-хоп, шугейз, нойз, дарк-ембіент і ще бозна-що, ставши найяскравішим представником жанру «індустріальний хіп-хоп». Їхній новий альбом продовжує канон, який Dälek собі створили — це насичений шумами, ембіентом і важкими бітами тривожний і напружений хіп-хоп, що поступово поглинає свідомість і розчиняє її в гіпнотичних звукових ландшафтах. На треку A Heretic Inheritance зіграв Адам Джонс з Tool

Zeal & Ardor

Zeal & Ardor

Швейцарці Zeal & Ardor — одні з найцікавіших представників сьогоднішнього авангардного металу. Вони не тільки змішують спіричуел, блек-метал, соул, індустріальний метал і ню-метал у хуковий коктейль, але і загортають це у хітову обгортку.

А завдяки потужному голосу вокаліста Мануеля Ганьє, який може видати, крім скріму та гроулінгу, ще і солодкий поп-спів, здається, що з пісень гурту взагалі можна зробити першокласний і надзвичайно хітовий неосоул/R&B-альбом. 

На Zeal & Ardor гурт продовжує досліджувати власний наратив — що було б, якби афроамериканські раби замість Бога звернулися до Сатани, що додає усій творчості Zeal & Ardor присмак розвеселого постмодерну у найвищій точці кипіння. Неймовірно хітовий, веселий, потужний і при цьому красивий альбом. 

Kendrick Lamar

Mr. Morale & the Big Steppers

Цього року вийшло два надзвичайно крутих хіп-хоп-альбоми. Один — від Кендріка Ламара, а другий — від Дензела Каррі. Обидва репери перевершили себе, однак емоційніше, концептуальніше, непередбачуваніше, красивіше і цікавіше виявився Кендрік. 

Це непередбачуваний альбом від головного репера-новатора світу, на якому Ламар заграє з джазом і соулом, виплескує свою чорну душу та погляди на все, що його турбує. Це велика особиста сповідь і одночасно критика сьогодення, що народилися після відвідувань психотерапевтичних сесій, загорнуті в експерименти.

City of Caterpillar

Mystic Sisters

Перший за 20 років альбом майстерних канадських постхардкорщиків не настільки вибуховий, як їхній дебютник City of Caterpillar 2002 року. Однак це все ще надзвичайно сильна, похмура, емоційна музика, в якій органічно поєднується скрімо, построк і постхардкор з усіма складовими цих жанрів — напругою, надривом, мелодизмом, вивіреними аранжуваннями і довгими, повільними та сумними пасажами. Місцями здається, що на вокалі Гі Піччотто з культових Fugazi. Відчайдушний альбом між світлом і тінню, падінням і злетом.

Bjork

Fossora

Королева авангардної поп-музики Бйорк випустила свій десятий альбом, на якому вкотре дивує своїми трансформаціями. Весь творчий шлях Бйорк — це перманентна музична трансгресія. Fossora — це поп-музика з іншої планети, складна, холодна і прекрасна, що переходить зі стану музики як такої у вигляді послідовності нот і аранжувань у щось матеріальне, щось із запахом, позою, рухами, цвітінням і згасанням. Якщо музикування Бйорк — це біологічний процес, якому немає назви у будь-якій мові світу, то Fossora — його фінальна стадія. 

Cloakroom

Dissolution Wave

Повільний, меланхолійний, концептуальний альбом від американських шугейзерів з построковим і навіть трішечки стоунерроковим присмаком, що слухається як єдине полотно.

Гурт розповідає зворушливу історію про шахтаря на астероїді, який у перервах між змінами пише власну музику. Ніжні та заспокійливі пісні з чіпкими мелодіями і особливим світлим, теплим настроєм, до якого хочеться повертатися, особливо коли за вікном холод, сіре небо, мряка, а людожерська країна на букву «р» ще існує.

Ethel Cain 

Preacher’s Daughter

Дебютний альбом 24-річної американської співачки на ім’я Гайден Сайлас Ангедонія (навіщо псевдонім із таким ім’ям?) лякає тривалістю, 75 хвилин — це вже не жарти. Концептуальна робота розповідає історію втечі дівчини з дому від релігійної сім’ї на пошуки світла та відкриттів світу — і закономірне потрапляння у лапи маніяка-канібала. Однак нібито проста фабула насичена роздумами про релігію, смерть, насильство і трансгенераційну травму. 

Усе це обережно загорнуто у повільний етеріал-поп із фольком і госпелом. Інколи Ethel Cain нагадує Лану Дель Рей на піку депресії без жодного променя світла, а на пісні Ptolemaea взагалі звучить десь між королевою академічного дроуну Анною фон Гауссвольф і королевою готичних хіпстерів Челсі Вульф. Надзвичайно довгий, нудний, одноманітний і красивий альбом, від якого складно відірватися і який цікаво досліджувати.

Elder

Innate Passage

Чудовий альбом від ветеранів прогресивного металу, у гарних пропорціях приправлений психоделікою і стоунер-роком. П’ять композицій на 53 хвилини слухаються на одному диханні, нема просідань чи моментів, які хочеться перемотати, баланс між красою мелодій, гіпнотичністю ритмів і драйвом, весь альбом насичений подіями на кожну хвилину своєї тривалості. І хоча Elder завжди були майстрами аранжувань, на Innate Passage їхня майстерність досягла нового рівню.

Wovenhand

Silver Sash

Святий скиталець Девід Юджин Едвардс, гітарист, вокаліст та лідер Wovenhand, після шести років перерви розродився новим тривожним і завше містичним альбомом. Вмінню Едвардса змішувати жанри можна позаздрити — кантрі, построк, постпанк, шугейз і психоделічний рок приправлені акцентованими електронними ландшафтами. 

Гурт стабільно створює неповторну атмосферу внутрішніх релігійних тортур наодинці з мовчазними зірками у преріях Техасу. Цей альбом не настільки яскравий у рамках дискографії Wovenhand, як переломний Refractory Obdurate 2014 року, однак поява такої музики — завжди подія.

Максим Комлєв

випусковий редактор

Рік як рік. Можливо, за мене говорить профдеформація — вже давно я слухаю музику в основному через призму роботи, і переважно українську. З іншого боку, я завжди в курсі нових релізів, щотижня збираю списки пісень і альбомів, а у вільний час намагаюся послухати хоча б «одним вухом» і знайти щось особливе чи близьке до душі. Тепер ділюся з вами.

Альбоми від Максима Комлєва:

Альбоми від Максима Комлєва:

Placebo

Never Let Me Go

Ось так мають повертатися у форму важливі для цілого покоління гурти. Після дев’ятирічної паузи між альбомами Placebo видали свій, можливо, найкращий запис із часів Meds (2006).

Від скрипучого інтро у першій пісні Forever Chemicals до реверансів у бік Depeche Mode на заключній Fix Yourself (назва якнайкраще передає те, що колектив зробив із собою цим альбомом) — Placebo звучать неочікувано свіжо та експериментально, так, ніби Браяну Молко та Стефану Олсдалу не по 50, а вони знову молоді, гарячі та готові дивувати.

Lil Silva

Yesterday Is Heavy

Понад десять років Тайрон Картер провів переважно у ролі діджея та саундпродюсера, працював з Adele, Sampha, BANKS та іншими. На своєму дебютному альбомі він демонструє красу вокалу (просто послухайте фальцет у Another Sketch) і оригінальний стиль продакшну, поєднуючи неосоул з госпелом і клубною музикою. Вагу роботі додають запрошені артисти: Little Dragon, BADBADNOTGOOD, Sampha, Charlotte Day Wilson.

The Smile

A Light for Attracting Attention

Дебютний альбом проєкту Тома Йорка та Джонні Ґрінвуда (Radiohead), до яких долучився джазовий барабанщик Том Скіннер із Sons Of Kemet. The Smile не експериментують, а скоріше доводять до максимуму те, що вміють робити найкраще — розмірений меланхолійний рок із домішками електроніки, іноді з оркестром. Так, це дуже «радіохедівський» альбом і за звучанням, і за атмосферою, але точно не вторинна стосовно «основного» колективу робота.

Wu-Lu

Loggerhead

Британський лейбл WARP завжди був домом для музичних гіків, експериментаторів і просто оригінальних артистів. Зараз тут випускаються Yves Tumor, Squid, Flying Lotus, Aphex Twin та інші яскраві персонажі. Серед них і Wu-Lu — проєкт мультиінструменталіста і продюсера Майлза Романса-Гопкрафта з Лондона. 

Альтернативний хіп-хоп, драм-н-бейс, перегружені гітари — певно, якби Massive Attack починали творити зараз, вони могли б звучати якось так. 

Editors

EBM

Запросивши електронного музиканта Бенджаміна Павера (Blanck Mass) як постійного учасника гурту, Editors вбили останній цвях у домовину гітарного боку свого звучання. 

EBM — це динамічна подорож індастріалом і нью-вейвом з потужною енергетикою та розмахом виконання (дев’ять треків тривають майже годину). Танцювальна музика не для пляжних вечірок, а для темних клубів від гурту, що не сидить на місці.

The Mysterines

Reeling

Гранж вмер? Нехай живе гранж! І хоч дебютний альбом британського гурту не відсилає прямо до Nirvana, Soundgarden чи інших класиків жанру, цей брудний і драйвовий гітарний звук вписується у його канони. Проте головна сила The Mysterines криється у глибокому та потужному вокалі Лії Месткаф. Коротше, насолода для всіх любителів жіночого року та один із найяскравіших рок-дебютів 2022-го.

Danger Mouse & Black Thought

Cheat Codes

Danger Mouse — один із головних продюсерів останніх 20 років і ексучасник дуету Gnarls Barkley (вічний хіт Crazy — це вони). Black Thought — лідер впливового джаз-реп-гурту The Roots. Разом вони записали оду «позачасовому хіп-хопу», що не помічає ніякі тренди. Гості релізу відповідні — покійний MF DOOM, Raekwon, Run the Jewels, Майкл Ківанука та багато інших.

Federico Albanese

Before and Now Seems Infinite

У такі часи, як зараз, категорія «рятівної музики» виходить на перший план. У кожного вона своя, звісно. Але якщо раніше ви цуралися класичної музики, можливо, ця робота італійського композитора допоможе змінити думку. 

Піаніно як основа, трохи струнних, легкий дотик електроніки — нічого зайвого. Рідкісні композиції за участі запрошених вокалістів, серед яких виділяється Feel Again з найкрасивішим баритоном Ghostpoet, розбавляють цей потік атмосферної інструментальної музики. 

Goat

On Death

Незаслужено маловідомі шамани зі Швеції. На новому альбомі Goat роблять те, що і до того робили найкраще за інших — експериментальну спіритичну музику на стику афробіту та психоделії, під яку хочеться стрибати через багаття, кружляти в танці під зірковим небом і робити ляльки вуду.

Nilüfer Yanya

Painless

Наскільки цікаве ім’я у британської музикантки з турецьким корінням, настільки колоритною є музика Нілюфер Яньї. Рвані гітарні партії поверх брейкбіту, динамічні переходи, ламані ритми — слухаючи Painless, завжди цікаво, чим тебе здивують далі та які грані свого містично-сексуального вокалу розкриє співачка та музикантка.

Цей альбом сподобається і любителям альтернативи 90-х, і поціновувачам нової британської рок-сцени, і тим, хто не уявляє свого плейліста без експериментальної гітарної музики. А від Midnight Sun — одного з найкрутіших треків року — у фанатів Radiohead побіжать мурашки по тілу.

Макс Чухліб

журналіст, ведучий Буремного подкасту

Спостерігаючи за українською музичною спільнотою у перші місяці вторгнення, я помітив спільний для більшості досвід: тоді багато хто фізично не могли змусити себе слухати музику. Навіть якщо ти перебував у відносно безпечній частині країни, це здавалося чимось зайвим, абсурдним, сюрреалістичним. Напевно, це був єдиний момент у нашій історії, коли музика була не на часі. 

Усе, що тоді долинало до вух, було продуктом першої хвилі українських пісень війни. Пізніше я зробив висновок, що ці треки були радше спільним політичним маніфестом наших артистів, ніж вдумливою рефлексією на нову реальність. Однак у ті моменти непевності й страху хотілося час від часу чути щось патріотично-бойове, а не вдумливо скролити albumoftheyear.org, last.fm чи rateyourmusic.com у пошуках нової світової музики. Для мене вона тоді була поза контекстом того, що відбувається у моїй країні.

Надолужувати й слухати світові новинки я почав уже під кінець року. Однак зовсім не як об’єктивний музичний журналіст, а як музичний задрот, який просто вирішив послухати все нове від артистів, які раніше мене цікавили. Нижче — мій абсолютно необ’єктивний упереджений топ світових альбомів 2022 року. 

Альбоми від Макса Чухліба:

Альбоми від Макса Чухліба:

black midi

Hellfire

Ажіотаж навколо цих молодих британців, здається, ніколи не завершиться — вони вистрілили у 2019 році із альбомом Schlagenheim, який, без сумніву, дав сучасній британській рок-музиці нове дихання. Тоді black midi грали щось на перетині постпанку, мат-року й нойз-року, й швидко стали одними з найголовніших представників нової британської музичної сцени, яку тоді назвали post-brexit.

З наступними роботами black midi показали, наскільки музично пластичними вони можуть бути — минулорічний альбом Cavalcade, наприклад, уже був під впливом авант-прогу й джаз-ф’южну. Найновіший Hellfire продовжує цей шлях і взагалі стирає будь-яке відчуття здорового глузду у їхній творчості: трагічність тут за долі секунд змінюється фарсом, серйозність іронією, наповненість беззмістовним потоком свідомості. Цей альбом можна вивчати як один із найхарактерніших проявів постмодернізму в музиці.

Cult of Luna

The Long Road North

Шведські постметалісти Cult of Luna грають достатньо довго, щоб вважати їх ветеранами жанру. Складається враження, що вони намацали якусь золоту жилу у творчості: вже котрий альбом поспіль Cult of Luna вдається знайти, що би цікавого зіграти у музичному напрямі, де, здавалося, давно все зіграли.

The Long Road North концептуально звертається до рідної для музикантів Півночі, оспівує скандинавську природу, і звучить просто масивно. Звук на альбомі такий насичений, що при кожному прослуховуванні можна знаходити у аражуваннях щось нове, а дві барабанні установки, три гітари, бас і жорстка електроніка створюють об’ємну стіну звуку, що зносить усе на шляху, як невблаганний північний вітер.

Між іншим, після початку російського повномасштабного вторгнення на аватарці Cult of Luna у Facebook довгий час красувався прапор України, а вокаліст Йоганес Перcсон висловлював підтримку нашій державі.

Wet Leg

Wet Leg

Дві британські панянки без музичного досвіду створили гурт під назвою Wet Leg. Дівчат помітив продюсер Ден Керрі, що відповідальний за більшість останніх post-brexit-альбомів, і у результаті їхньої колаборації вийшов мегачіпкий однойменний дебютний альбом, який уже заслухали до дір на британських радіостанціях.

Добре спродюсовані пісні, класні хуки, простодушні життєві тексти Wet Leg є новим гучним ім’ям інді-року та рефлексією на доросле життя від людей, які наче й не дуже хочуть ставати дорослими.

The Smile

A Light For Attracting Attention

Том Йорк і Джонні Грінвуд із Radiohead створили новий музичний проєкт, взяли на ударні Тома Скіннера із Sons of Kemet, і просто зіграли ще раз усе, що вміють. Тут і постпанк у розмірі 5/4, і типові для Йорка балади, і джазово-краутрокові ударні, і навіть трошки впливу від мінімалістичного композитора Стіва Райха. Звучить, як дуже хороший фан-сервіс для шанувальників Radiohead

Big Thief

Dragon New Warm Mountain I Believe In You

Амбіційний новий альбом від американських інді-рокерів, де знайшлося місце для витонченого гумору й світлого суму водночас, і де кожна пісня є маленьким одкровенням вокалістки Едріен Ленкер. Її ніжному голосу беззаперечно віриш, а слухаючи розмаїте інструментальне наповнення, дивуєшся, як взагалі вигадливо можна грати інді-фольк. 

Dragon New Warm Mountain I Believe In You триває годину й двадцять хвилин, й від пісні до пісні складається враження, що альбом писався під час сплеску нестримного натхнення, а креативні ідеї в учасників Big Thief ніяк не закінчувалися.

Beach House

Once Twice Melody

Once Twice Melody можна порівняти із калейдоскопом, кожну частинку якого хочеться зловити й розчинитися у ній. Наче приємна паволока, альбом огортає теплим насиченим звуком, а шугейзові гітари, аналогові синтезатори й оксамитовий голос вокалістки Вікторії Легран створюють маленький дрім-поповий світ, у якому хочеться розчинитися на ті півтора години, що триває альбом. 

І хоч місцями трохи чутно, що Beach House стилістично стоять на місці, після прослуховування Once Twice Melody стаєш таким сентиментальним, що прощаєш американському колективу всі критичні зауваги.

Chat Pile

God’s Country

«Альбом для того, щоб зіпсувати собі настрій», — сказав про цю роботу Кирило Бренер, ведучий музичного подкасту «Галас».

Моторошний сладж/нойз-рок, де ліричний герой на межі з божевіллям розповідає про найтемніші сторони життя у США і множить це на особисті страждання. «Божа країна» це важковагові сладжеві рифи, нойз-рокові дисонанси, глухі ударні, параноїдальний речитатив вокаліста під псевдонімом Рейган Буш, а також постійне відчуття жаху й дискомфорту. Музика не для слабкодухих.

Black Country, New Road

Ants From Up There

Ще один важливий post-brexit-гурт Black Country, New Road став відкриттям для музичної спільноти у 2021 році. Тоді вони випустили альбом For the First Time на одній хвилі з новим британським постпанком, що характерний речитативним вокалом, експериментальними аранжуваннями та любов’ю до культових американських пост-рокерів Slint.

Рік потому BCNR продовжили свою музичну еволюцію амбіційним альбомом Ants From Up There, де їхні композиції набули конкретнішої форми й мелодики. Пісні з альбому можна розглядати у контексті чамбер-попу й арт-року, але хтозна, куди цих британців стилістично занесе далі — особливо зважаючи на те, що «мозок» гурту Айзек Вуд покинув Black Country, New Road за день до випуску цього альбому.

AUA

The Damaged Organ

Тривожний краутрок-альбом від двох музикантів із Лейпцига, які раніше грали дарк-джаз у гурті Radare. Альбом The Damaged Organ показує, на якому високому рівні грають німецькі локальні гурти, і наскільки важливою є тяглість музичних традицій адже творчість AUA є сучасним переосмисленням рідного для німців жанру краутроку через призму звучання Radiohead. З аналоговими синтезаторами, гіпнотичними моторік-бітами й вайбами фільмів Девіда Лінча. 

Porcupine Tree

Closure/Continuation

Після 12 років роботи над сольною творчістю та сайд-проєктами, амбасадор сучасного прогресивного року Стівен Вілсон повернувся зі своїм найуспішнішим гуртом Porcupine Tree.

Новий альбом… нормальний: тут нема несподіваних композиційних ходів, але є хороший сонграйтинг, звичні для гурту довгі прогові епіки та ліричні балади. Closure/Continuation не пропонує абсолютно нічого нового, але викликає неабияке відчуття ностальгії у людей, знайомих із жанром.