Тексти

Співали Басту — тепер співають «Один в каное». Колонка одесита про українізацію Одеси

Валерій Лавровський
1683

Проблема надмірної популярності російської музики в Україні загострилася з початком повномасштабної війни. І хоч зараз у чартах та інформаційному полі помітні позитивні зміни, повна відмова від треків російських артистів навряд відбудеться швидко, якщо відбудеться взагалі.

На тему прослуховування російської музики після 24 лютого ми вже спілкувалися з українськими підлітками. Серед причин, чому вони раніше все ж споживали такий контент, деякі називали особливості регіону проживання та оточення. 

Журналіст СЛУХ Валерій Лавровський, що народився та виріс в Одесі, описує ставлення його оточення та Одеси загалом до російських виконавців і трендів. А також розповідає про власний досвід відкриття нової української музики і пригадує, як трансформувалося сприйняття української музики в цьому місті. 

Він занурюється у своє юнацтво, порівнює зміни та погляди власного оточення у період з 2017 року і до повномасштабної війни та аналізує, чому російська музика в Одесі користувалася більшою популярністю.

2017 рік, 1-ше вересня, Одеса
Група одинадцятикласників зібралася святкувати свій останній перший дзвоник. Класна година — вранці, а ввечері — декілька візків з «Ашану» з мʼясом, чипсами, водою та алкоголем.
Кількість випитої горілки була пропорційна якості пісень, яку ставила людина з колонкою (яка їй і належала). І чим ближче було дно пляшки, тим нижче людина опускалась на дно свого плейліста.
Тоді на тусовках в Одесі з колонок звучали три російських музичних кити пострадянського простору: ЛСП з хітом «Монетка», ATL — «Обратно» та «Розовое вино» від Feduk і Елджея. І білорус Макс Корж.
«Слушай, ну “Оптимист” — нормальная песня. Альбом должен быть разрывным», — почав навʼязувати мені трохи посоловілий товариш про майбутній альбом Макса Коржа. Я також його чекав, якщо чесно. Хоча нещодавній альбом «Голий король» від «Бумбокс» мені зайшов, але ніхто таке не ставив на тусовках. 
Кому потрібен меланхолійний «Бумбокс»? П’яним школярам? Пісні гурту заходили у випадку якогось горя, «Колишня» і «Вахтерам» — це на постраждати, але перше вересня — явно не та ситуація.

А що тоді можна було б увімкнути як альтернативу білоруським і російським артистам? Нічого. На це було кілька причин.

«Вконтакте»

Так, у травні 2017 року соцмережу заборонили в Україні. Проте за відсутності кращої альтернативи молодь швидко освоїла VPN і все одно там сиділа.

Ми досі перебували у спільному інфопросторі та пабліках «Новый Рэп» і «Рифмы и панчи», коли там ще дійсно був новий реп, рими й панчі. Через таку кількість російського контенту дізнаватися про українське в нас не було часу, а часто — і бажання. Як наслідок, не було мотивації дізнаватися про новинки в Україні.

Хоча у таких спільнотах іноді траплялася українська музика: YARMAK, якого називали «поїхавшим» через його проукраїнську позицію, Іван Дорн, який продовжував виступати в росії, MONATIK — тоді якраз гримів хіт «Кружит», 5’nizza, хоча їхній камбек з альбомом «КУ» мені не зайшов.

Про канали типу М1 ми згадували, додаючи «у дитинстві». Для типового українського школяра телебачення на той час уже вмирало. Про профільні медіа теж ніхто не чув, адже в голові було одне ЗНО та ким стати після закінчення школи. Рекомендації YouTube видавали в основному російський контент, якого тоді було значно більше.

Концерти росіян

Російські виконавці виступали частіше за українських. До повномасштабної війни Баста, Скриптоніт, Мiyagi та інші давали концерти в Одесі по декілька разів на сезон. Організаторам було вигідніше привозити саме цих персонажів, тому що вони збирали повні зали.

Відсутність альтернативи

Точніше — відсутність знання про українську альтернативу. Наприклад, ніхто не знав, що Іван Дорн записав у США новий альбом, тому що є «Этот праздничный бит…» («Стыцамен»). Тобто ми знали своїх героїв в обличчя, але чи є в них щось нове — ні. Вони існують, і на тому дякуємо. А от дату виходу нової пісні умовного російського гурту «МЫ» знало більше людей.

Проблема відсутності яскравих персонажів і розважального контенту в українському просторі

Памʼятаю, як трохи перебравши з пивом, зачепився з товаришем, який стверджував, що російський репер Слава КПСС заслужено виграв у батлі з Oxxxymiron, а я йому казав, що він просто не викупив третій раунд Мирона, та взагалі — хто поставив коміка Руслана Бєлого судити той батл?

До речі, про батл-реп. Versus кожної неділі — інфопривід для обговорення. В Україні також намагалися робити щось своє — SLOVO ХАРКІВ, Rap Sox Battle, Pit Bull Battle. Але ці батлові майданчики не могли зрівнятися з російськими через одну річ — відсутність яскравих персонажів. 

Батл між умовними Туром та Levyy MC програвав будь-якому батлу Versus, який на пострадянському просторі вже мав імʼя з великою кількістю батл-реперів із жартами про мам і все тим же Оксіміроном, який приніс нам цю моду. 

Українським контентом цікавились скоріше поціновувачі самого жанру, хоча Pit Bull Battle колись дав українській сцені Sимптома, Marul та Энди. І «битва року» теж своя була — YARMAK проти Артема Лоіка, але не будемо про погане.

А ще був FACE, якого деякі й зараз вважають «хорошим рускім». Дивакуватий образ, постійні скандали, вміння нести люту єресь із серйозним обличчям. При цьому він створював навколо себе обговорення і привертав увагу навіть Заходу, який він «роняв».

В Україні свого FACE, на жаль, не було. Всі інші після нього — повтори. Візьмемо українського CLONNEX, який віддалено нагадує Моргенштерна — того, хто свого часу скопіював FACE.

[Я не хотів, щоб це було тут, але довелось]

Що у підсумку ми мали на вечір 1-го вересня?

Пʼяних 16-річних школярів, які гадки не мали, що в Україні є на що звернути увагу, зате запально обговорювали російське. Поки не знали.

Втрачене покоління? Ні. Заручники обставин? Мабуть, так. У нас мало хто розумів, що таке українська музика взагалі. Та головне — мало хто хотів вникати в українську культуру. 

Більшість слухали те, що дають рекомендації «Вконтакте» чи SoundCloud. Тоді не виникало питань, чому ми слухаємо цю музику, чому підспівуємо «Мама, роди меня обратно» від ATL та в кого який паспорт. На жаль, не виникало. 

Парадокс у тому, що саме в тому віці мені стало цікаво, що таке українська музика. Як би це дивно не звучало, це почалося з виступу O.Torvald на парковці ТРЦ «Рівʼєра», який у травні 2022 року обстріляла росія.

2019 рік, 1-ше вересня, Одеса
Переносимося рівно на два роки вперед. У музичній спільноті починають говорити про дебютний альбом Паліндрома «Про сьогодні, завтра і вчора». Вже не юний, але й не зрілий я вмикає пісню «Гарні слова» і такий: «Огоооо». Я почав глобально поневолювати своєю знахідкою знайомих, щоб зацінили, а у відповідь лунало: «Вибач, не моє».
Після Паліндрома я кинувся шукати, що пропустив в українській музиці та що можна послухати. 

Спочатку я побачив саме кліп, у якому використано кадри з фільму «Кур’єр» (1986) Карена Шахназарова. Текст, де «треба, ніби кішку, зара гладити траву», та виконання змусили згадати про дитячу наївність, яка іноді теж потрібна дорослим. Далі стало цікаво шукати ще виконавців, бо якщо я знайшов одного, то й інші ж десь мають бути?

Де шукав українську музику

На той час вже існували СЛУХ та Rap.ua — перше, що можна було передивитись. Студенти — народ бідний, але сімейну підписку на стримінги могли собі дозволити. Потім «методом тику» я перекопав усі наявні прейлісти та рекомендації, щоб з тонни шлаку знайти щось цікаве. Використав дідівський метод — написати знайомому «скинь щось послухати», потім іншому і так далі. 

Коли подобається музика артиста, ти стежиш за ним у соцмережах. Він обовʼязково зарепостить собі якогось кента, в якого теж є що послухати. Наприклад, транзитом через Паліндрома я знайшов Ницо Потворно та Монтеск’є. Через TAR знайшов Zelinsky та рому майка, і так далі. Український музичний простір побудований на «сарафанному радіо» і частково існує так до сих пір.

«Все подобається, але ось є краще за наших»

У «Вконтакте» почали заходити тільки заради спогадів і старих фотографій. Після 2017 року всім поступово ставало западло навіть через VPN сидіти у соцмережі, яка стала архівом минулого життя. Наше покоління пішло в Telegram. Культурна стіна з північним сусідом зміцнювалася, а для мене в Україні почали зʼявлятися свої герої.

Один із цікавих діалогів у мене виник з одногрупницею. Це була людина, настільки заглиблена у російську культуру, що досі вважає їхні серіали та фільми нормальними (!).

Подруга: Ну, слухай, якщо пісня мені подобається, я додам її у свій плейліст, не дивлячись, що він там каже.

Я: Та ну, ні. Дивись, ось найпростіший приклад: Моргенштерн — клоун рідкісний, тому що орати зі сцени про «пыль», як і давати концерти загалом, нормальна людина не буде.

Ця розмова відбулась незадовго після пожежі 4-го грудня 2019 року в Будинку Асвадурова в Одесі, у якому загинули 16 осіб. Більшість розважальних програм у місті скасували, а артисти переносили свої концерти. 

Крім Моргенштерна. 8-го грудня, попри оголошений день жалоби, він дав концерт, наприкінці якого заявив, що увесь траур — це «показуха» й закликав замість дня жалоби влаштувати «день крику». Після цього скандалу Моргенштерн не давав концерти в Україні, говорив, що боїться їхати знову в Одесу (і правильно).

Я продовжував накидати, чому російської музики має бути менше й чому потрібно звертати увагу хоча б на те, що артист говорить поза творчістю. Як мінімум, думка «музика поза політикою» — лише чудовий аргумент для виступів росіян.

Тому я почав пропонувати моїй подрузі альтернативу, або, як кажуть на росії, «імпортозаміщення». Хочеш рок? На тобі камбек Жені Галича (ну, не прямо рок-рок, але щось таке). R&B чи соул? Ось тобі Zbaraski. Хочеш реп? Ось alyona alyona. Метал? Лови White Ward. Пару попадань були влучними — «Десь не тут» O.Torvald і Cofein Zbaraski зайшли, але на цьому, на жаль, все.

Проте у відповідь мені запропонували послухати пісню «Солнечная сторона» від Loqiemean. Сам діалог вийшов одностороннім: «Так, усе гуд, усе подобається, але ось є краще за наших».

Взагалі за 2019 рік багато цікавого відбулось — наприклад, я вперше подивився наш Нацвідбір на «Євробачення». Цікавим тоді вийшов список конкурсантів — Bahroma, KAZKA, MARUV, YUKO. Про останніх двох я тоді дізнався вперше.

І думав — круто! Стільки всього за один рік. Хоч і українські чарти в основному були наповнені не українськими виконавцями, приємним був факт того, що нові імена зʼявлялись.

2021 рік, липень, Одеса
Минуло ще два роки. Стало краще. Після пандемічного застою, хоч і по-своєму продуктивного, відбувся справжній злет. У одеському «Зеленому театрі» можна було почути Лілу45, а мої знайомі буквально вкурили «O_x» пана Стаса Корольова, та так, що пачка закінчилась.

Перемога! Нарешті українцям не потрібно навʼязувати українське. Але ця ідилія продовжувалась до 2-го листопада того ж року. Тоді пострадянський простір забув про все, що можливо — повернувся Oxxxymiron з першим за шість років альбомом «Красота и уродство».

Пісню «Кто убил Марка?» та кліп на неї почали декодити, розбирати на цитати й меми. Одна людина привернула до себе увагу за 10 хвилин. Що було далі? «Все это хавали, у них не было выбора», — шум, обговорення аж до виходу альбому та ще місяць опісля.

Хук Стаса Корольова з пісні «феничев / или» «Надо сказать очевидное, у моей страны война с Россией» замінився новим альбомом Oxxxymiron, який влетів у топи всіх стримінгів. А оскільки навіть ті, хто не в темі, почали цікавитись подією, то спільнота знову повернулася до творчості репера та всіх, кого він колись підтягував. Так ми прямували в незалежність, але потрапили знову в «Горгород» (передостанній альбом Oxxxymiron, що вийшов у 2015 році).

Повернення культових реп-персонажів — це круто, але є нюанс: вони не наші. Так, Мирона слухали всі, всі дивились батли, орали з мемів і ходили на концерти. Але з того часу минуло років пʼять — зміна поколінь, поглядів та смаків у музиці. Багато стали самодостатніми та почали звертати увагу на своє, яке зовсім не схоже на східних сусідів. Цей камбек був показником того, що до самобутнього музичного майбутнього ще йти і йти.

2022 рік, серпень, Одеса
У перші дні війни було не до музики. Раніше вона відволікала від світу, але з початком війни хотілося на цьому світі максимально зосередитись. Музика змінилась на вечірні кіноперегляди та почала повертатись лише у квітні — спочатку старі плейлісти, а потім з’являлось щось нове. На той момент уже хотілось повернутися хоча б до якоїсь стабільності. 
Проте для пошуків нового знадобилось пройти крізь шторм «пісень про байрактари», землетрус чудових композицій про русню та ще купу пісень і гуртів-одноденок. Якщо і хотілось щось слухати про війну, то про біль — те, чим вона є насправді. А як бити окупанта, я можу дізнатись з новин і розповідей військових.

Серпень — пік сезону в Одесі. Всі все одно купаються попри заборону (тут має бути жарт про «бомбічний відпочинок», вибачте); все одно купа людей і вуличних музикантів — російського продукту дійсно стало менше. Вуличні музиканти змінили репертуар з Noize MC та Sirotkin на «Один в каное» та «Ой у лузі червона калина»

Українських прапорів в Одесі наразі більше, ніж у Києві — вони всюди. Мешканці поступово переходять на українську мову, але не всі — в основному молоде покоління. Пам’ятник Катерині II чомусь досі стоїть (хоч його й закрили), а Труханов чомусь досі мер.

Парадокс Одеси в тому, що українське не знищило російське, як це відбувається в інших містах, а лише додалось до вже присутнього російського.

Але є й інша сторона медалі: крім «Вова, *баш їх бл*ть», із машин досі чутно «Цепи-цепи-цепи на шее и поцелуи». Причому одночасно. Навіть на одній зупинці. 

Наприклад, Макс Корж випускає пісню — його величають рятівником і героєм. Давайте тепер з іншого боку подивимось: Макс Корж випускає пісню — і все. Дякуємо, Максиме, але ми якось самі. Наші сусіди майже відрізані від усього світу, а деякі досі шукають там щось хороше.

Таких прикладів багато. Я дуже радий, що в моєму місті українська почастішала. Я радий, що викладачі в університеті після пари перестали різко переходити на російську. Але на все інше знадобиться більше часу.

На уроках літератури в школі ми вивчали біографії письменників, щоб зрозуміти, про що вони пишуть. Шкода, що багатьом знадобилося, на той час, пів року восьмирічної війни, щоб навчитися не виокремлювати пісню від її автора.

А Одесу я дуже люблю.

Радимо також новий випуск нашого Буремного подкасту. Його героєм став SadSvit — автор вірусних треків «Касета» та «Силуети» та один із найголовніших представників «молодої» української інді-сцени.

Щоб першими дізнаватися новини музики та культури, підписуйтесь на наш Telegram та Instagram.

Підтримай редакцію СЛУХ на Patreon чи прямим донатом — зараз нам це потрібно.