Тексти

Шароварщина в етнічній моді: як її нав’язали українцям та як від неї позбавитися

14 Чер 2022

Щоб першими дізнаватися новини актуальної культури, підписуйтесь на наш Telegram та Instagram.

Існування українського національного одягу як окремої культурної одиниці історично було примарним страхом для Радянського Союзу впродовж усього його існування. Різноманітність одягу «братніх» народів, орнаментів, їхні значення радянське керівництво сприймало як потенційну загрозу ідеології. Носіїв етніки успішно ліквідовували.

На жаль, історія циклічна. З моменту розпаду Радянського Союзу минуло понад 30 років, проте ми знову бачимо, як його наступниця росія на окупованих українських територіях так само й гірше утискає елементарні права людини. Це стосується не лише права на громадянство та свободу думки, а й на культурну ідентичність.

Наші східні сусіди й до сьогодні не змирились з існуванням української ідентичності, а разом із нею національного одягу. Їхні спроби знищити українські культурні коди в часи СРСР лиш посилили потребу вкоріненості. Аби її «втамувати», понад шістдесят років тому ідеологи Союзу запустили синтетичний процес, який ми сьогодні називаємо шароварщиною. Приблизно з цього моменту починає своє існування псевдокультура українців: калиново-маково-квіткові вишиванки для жінок та широкі червоні шаровари для чоловіків.

Спойлер: на етнічних вишиванках ніколи не було зображення калини чи маків, а козаки, якщо й носили шаровари, то не такі — чоловіки одягались за європейською модою.

Як українська держава ставала штучною країною

Етнографка Наталія Лисовець уже два роки працює в Дніпровському національному музеї імені Дмитра Яворницького. На момент її працевлаштування у музеї вже була колекція старовинних вишиванок XX століття. Робота з ними та дослідження вишивки дають їй змогу говорити про шароварщину різносторонньо:

Як культурознавець за фахом, скажу, що потреба вкоріненості — це не патетичні міфи націоналістичного спрямування. Ця потреба справді існує. Наші предки відчували її так само гостро, як відчувають сьогодні біженці, що починають розуміти чому важливо мати свою землю.

Власне, через цю потребу Радянський Союз і вирішив ввести “народний стрій”. Його важко так назвати, бо то була червона атласна спідничка, пластмасовий вінок і шаровари в тому вигляді, якого історично не мали.

Наталія народилась на Волині, згодом переїхала на Дніпровщину. Зміна локацій дала їй можливість відстежити, наскільки різнився процес викошування української культури. Оскільки в цей регіон «совєти» прийшли майже на 20 років раніше, розвиток культури занепав, а за ним і можливість передання традицій:

У нас у музеї зберігається багато вишиванок, створених різними техніками. Але найбільше привертає увагу вишивка гладдю з вкрапленнями бісеру. Ми запитували не одну майстриню вишиваного одягу, як зроблені такі вироби, але ніхто досі не знає. Ми втратили масу знань і традицій через впровадження шароварщини.

Зразки з колекції вишивки ХХ ст. Дніпропетровського історичного музею

Цей процес був впроваджений штучно, але з цілком реальною мотивацією. Концепт шароварщини був створений, щоб нівелювати наше коріння, виставити Україну бідним меншим братом, якому щедра росія усе надала. Дуже зручно мати по сусідству країну зі штучно впровадженим одягом, штучно зміненою культурою, а згодом і мовою — так країна стає несправжньою, а кордони нечіткими.

Історикиня Дарина Міщенко займається вишивкою трохи менше року, але добре знає, який шлях цей вид рукоділля мав у історії України. В дитинстві дівчина займалась народними танцями, тому купівля пластмасової сорочки на харківському ринку Барабашова завжди була за свято. Лише з часом Дарина натрапила на матеріали, в яких демонструється різноманіття орнаментів українського етнічного одягу, і згадала, як прикро виглядала та вишиванка з ринку:

Я просто згадую, як дитиною я танцювала в тому всьому — сорочка синтетична, постійно спекотно, ще й вінок той тисне. Тоді про це навіть не думалось, а зараз розумію, наскільки жахливий образ нам створили. Хороший, смішний, знову ж таки зручний українець. Він танцює свій танець у дешевому атласі та з маками на грудях, п’є горілку, їсть сало, а дівчата в його культурі мають одяг без жодного натяку на смак.

Несвідома ностальгія за шароварництвом

Радянського Союзу не існує вже більше 30 років, але шароварщина вчепилась пластирем на те, що не гоїться роками. Ми проносили поколіннями шароварщину в медіа разом із Поплавським, на святкування з ведучими в калиново-макових вишиванках та зі «Скаженим весіллям» у кіно. Шароварщину плекали й просували.

Історикиня Дарина Міщенко:

Незалежність “звалилась” нам на голову в 1991 році. Була жага знову мати своє, рідне, народне. Але ніхто не хотів вникати в цю історію, шукати свою вишивку, її значення, шукати, яка вишиванка була у Стуса чи Кобилянської.

Ми просто гребли все, що попадалось під руку. Якщо тоді це можна було спихнути на брак кадрів у цій сфері, то чим пояснити те, що у 2014 році ми зробили те саме? Я не знаю.

День міста в Донецьку

Етнографка Наталія Лисовець:

Заслугою цього, як на мене, є ще й аспект бізнесу. На початку 2000-х трендовою у попкультурі стає сексуалізація жіночого тіла, розхристані вишиванки з глибоким декольте, жодних намист, хоча знайти модель строю XIX–XX століття, у якій би за намистом виднілась бодай шия, нереально.

Нам дуже щедро продали образ розхристаної дівчини з великим декольте, спідничкою, якщо пощастить, поясом і непокритою головою. Також дуже добре це простежується у період “Євро-2012”. Тодішні сувенірні лавки продавали вишиванки незрозуміло якого походження, ляльки-мотанки, які не змотані, а зшиті, й тому подібне. Нам знову пхали синтетику, але проблема навіть не в тому, що теоретично її споживали ми — так бачили нашу культуру іноземці.

Шароварщина з’явилась у нашій культурі не за рік і не за два. Ще більше часу знадобилось українцям, щоб ідентифікувати її як чужу. Щонайменше половина століття знадобиться, аби її витіснити. Уляна Явна купила свою першу старовинну вишиванку в 2016 році, й згодом почала їх колекціонувати. Висвітлює своє захоплення в Instagram, паралельно витісняючи шароварщину:

Я розумію, що якісна вишиванка — це дороге задоволення, і не всі готові за це братись, але не можу сказати, що ціни невиправдані. Навіть машинна вишивка хорошої якості буде коштувати тисяч 7–9: тканина дорога, нитки дорогі, робота дизайнера дорога.

Хороша машинка, після якої нитки не повилазять через пів року, коштує кільканадцять тисяч євро. Ручна робота — це взагалі фантастичні гроші. Зрештою, якщо не маєте грошей купити, пробуйте пошити самі. Сьогодні доступ до навчання, зразків, орнаментів необмежений.

Про навчання: певних змін потребує і наша система освіти. Я закінчила школу давно, але на моїй пам’яті лише абзаци про етнічний одяг того чи іншого регіону. А це ж набагато ширше — територіальний, символічний поділ, видозмінення одягу з часом.

Вишиванки з колекції Уляни

Витіснити чи само відвалиться?

Важливо під час спроб витіснення шароварщини не зробити з носіння вишиванок щось елітарне, не формувати уявлення, що вишиванка й етнічний одяг — це тільки для еліт. Важливо донести різницю між орнаментами, символами, оскільки ціновий сегмент різниться технікою виконання, а не відображеним на полотні. Тобто не буде достатньо припинити виробництво усіх неякісних продуктів етнічного походження. Підхід має бути комплексним.

Дарина Міщенко:

Варто старатись пояснювати людям через книги, соціальні мережі, статті різницю між цим одягом. Я знаю, що це діє, бо сама займаюсь подібною діяльністю. Коли я почала в TikTok розповідати про книги, де відображався орнамент, поділений по регіонах, люди з різних куточків України писали і просили показати, що належало саме їхній області.

Люди, які зараз далеко від дому, часто просять розповісти про автентику одягу їхнього регіону, і не лише для вишиванок — це може бути худі чи татуювання. Якщо продовжувати в цьому ж дусі, то шароварщина відпаде сама собою, бо умовних маків на вилизано-білому полотні в українській вишивці не було, а отже на них не буде й попиту.

Варіація носіння прикрас зі строєм від майстерні Makoviya

З початком війни жага зберегти рідну культуру подекуди переходила межі. Мережею неслись бізнес-проєкти, а за ними — скандали через використання автентичної вишивки. Подекуди люди почали розпорювати старі сорочки, рушники, пришивати вишивані клаптики на худі чи екоторби. В гонитві за збереженням іноді виходить сплюндрувати.

Дарина Міщенко:

Культура створена на те, щоб її показувати, поширювати, ділитись, але не варварськими способами. Не можна порізати старий рушник, пришити шматок вишивки на сучасний предмет одягу і продати в рази дорожче. Немає сенсу викупляти дорогі автентичні сорочки й сидіти з ними вдома. Показуйте, діліться, робіть виставки. Якщо вже дуже скупі, то дайте хоч візерунки перемалювати.