Що слухає Тайлер Андерсон (автор каналу Geek Journal)

Нас давно цікавило, яку музику слухає ютубер Тайлер Андерсон із каналу про кіно й культуру Geek Journal. Ми підозрювали, що він має гарний музичний смак, але особлива любов Тайлера до рок-музики нас неабияк потішила. Enter Shikari, Deftones, The Unsleeping, Bring Me The Horizon — на перший погляд, драйвовий роковий плейліст, однак у ньому знайшлося місце й для електронних M83, трепетних 65daysofstatic і пристрасних Radiohead.

СЛУХ запитався, яка музика повпливала на Тайлера Андерсона. Також він зібрав для нас 30 улюблених треків на музичних платформах — слухайте за посиланням в кінці публікації.

Яку музику ти слухав у дитинстві?

Меломанство у мене від тата. Власне через нього моє дитинство минуло під саундтрек від AC/DC, Iron Maiden, Depeche Mode, Alphaville. У нас була традиційна ковбасня та матиляння головами під Dio та Black Sabbath, Rolling Stones та Scorpions. Десь тоді я вперше почув Journey та Guns’n’Roses. Саме гурти молодості тата підсадили мене на голку музики, яка гарантовано давала вприск емоцій. Пізніше, через вік, я перестав бути гіперактивним і виявив, що музика дарує не тільки заряд адреналіну.

У татових загашниках почали з’являтись всілякі Placebo, і я навіть вперше почув дивну суміш мелодійності, меланхолії й дикого бусту енергії від System of a Down — у Radio/Video особливо. Плюс-мінус свідоме слухання музики під час походів зі школи почалось із Linkin Park та Deftones. Взагалі альтернатива 90-х та 00-х стала для мене, як для мого тата музика з 80-х, — золотим стандартом, шпичаком, на який нанизувалось все інше.

Як із дорослішанням змінювалися твої музичні смаки?

У студентські роки мій період «рок — сила, реп — могила» закінчився, як тільки я зрозумів, що сильно обмежував себе жанрами. Оте дитяче мотиляння головою дуже довго відштовхувало від мене M83, Bloc Party, Daughter та інших «індюків» (інді-музику, — ред.). Із репом те саме. Навіть іронічно, що мої найулюбленіші Linkin Park багато в чому надихались хіп-хопом 90-х і бум-бепом зокрема. 

Довіку буду дякувати Майку Шиноді, котрий відкрив мені очі на те, що можна і необхідно міксувати жанри. Звісно, це банально, але, мабуть, саме альбом Hybrid Theory (2000), в якому одразу за попсовою, але тим не менш розкішною In the End йде мізкорозривна A Place for My Head. Цей альбом змінив моє уявлення про музику.

Як тільки кайданки моїх власних обмежень упали, то «Остапа понесло» — і жадоба до нового звучання не спиняється досі. Звісно, певний рівень обмежень залишається завжди, але я схильний називати це власним смаком. У всьому іншому варто бути відкритим до чогось нового.

Музика здатна викликати емоції — нерідко це веселі почуття, або сумні, почуття героїзму, як у розкішній музиці з відеоігор The Legend Of Zelda, тощо. Але часом ти натикаєшся на щось, що змушує впадати в транс, відчувати щось, що описати просто не здатен.

Страшно уявити, але якби я і досі тримав себе в рамках одного напрямку, то 65daysofstatic ніколи б не перевернули моє сприйняття. Я б ніколи не пережив катарсис під Maybeshewill, ніколи б не відчув світанок після нічної зміни. як колись відчув під God Is An Astronaut, ніколи не отримав би дивовижний заряд енергії від депресивного настрою (як би це дивно не звучало) від Holy Fawn.

Перший артист, альбом, трек, які перевернули твоє життя?

Музика і культура навколо неї без перебільшення стали одним із головних факторів, що сформували мою особистість. Моя підліткова агресія виливалась у Slipknot, нерозділене кохання було під Ghost of You від My Chemical Romance, суміш страху та інтриги перед майбутнім мала звучання Message to Bears, досі, як чую Attack Attack!, згадую катки на BMX-велосипеді чи скейті. Кожний значущий спогад так чи інакше пов’язаний із якоюсь музикою. Звісно, таких спогадів хотілось би ще більше, але через власні ж обмеження я їх так і не отримав.

Розкажи, чий концерт мрієш відвідати найбільше та чому?

На жаль, той концерт, на який я завжди хотів потрапити, вже ніколи не відбудеться. Честер Беніннгтон покинув нас, і концерт мрії досі лишився тільки в Нюрбурзі зразка 2004 року. Смерть Честера змусила мене переглянути мої пріоритети та зрозуміти, що принцип «та потім ще сходжу на той концерт» чи «потім зроблю те, що давно хотів» — дуже ілюзорний. Можна просто декілька разів кліпнути й назавжди втратити те, що було значно ближчим, ніж здавалось із першого погляду. Як тільки я почув, що до України приїздять Bring Me the Horizon, то чимшвидше закупив квитки. Але… трапилась війна.

Усе ж вірю, що після нашої перемоги я таки здійсню хоча б одну свою концертну мрію. Може, це будуть Bring Me the Horizon, а може, Maximum the Hormone, чи Sum 41, чи Chelsea Grin. Може, хтось іще, хто подарує мені нові спогади, нову сторінку життя.