Arctic Monkeys знову змінилися. Слухаємо новий альбом і розбираємо еволюцію колективу

Arctic Monkeys виділялися на тлі популярних гуртів британської інді-хвилі ранніх 2000-х. Перші чотири роки вони просували себе самостійно, вільно розповсюджуючи власну музику за допомогою дисків на концертах та аудіо в інтернеті. Коли лейбли почали їм пропонувати співпрацю, гурт обрав не гроші, а творчу свободу, і підписав контракт із інді-лейблом Domino Records.

Перші два альбоми Arctic Monkeys йдуть рука об руку, бо записувалися майже водночас. Змін було лише дві. Перша — після дебютника басиста Енді Ніколсона звільнили, а на його місце став Нік О’Меллі. Друга — контраст у настрої. 

Whatever People Say I Am… більше приколюється. А Favourite Worst Nightmare звучить агресивніше, швидше, жвавіше та більше орієнтований на лячні мелодії, які підкреслюють назву альбому. Такий собі злий брат-близнюк.

Музика альбому не схожа на доробок колег. Для запису використовувалися не актуальні на той момент атрибути, а ті, які перебувають поза часом: драйв, енергія та емоція. Тематично релізи схожі. У нульових Тернер не працював над створенням складних текстових конструкцій, а просто описував нічне життя однолітків у рідному Шефілді: веселе, небезпечне, часом драматично-трагічне.

Щодо стилю, Arctic Monkeys перебували в опозиції індімоді з її вузькими джинсами та футболками з розтягнутим коміром. Їхній вибір — денім regular fit, поло, вітровки, кросівки Reebok. Тобто звичайні пацани, які полюбляють випити пива після зміни у супермаркеті Tesco й пожалітися на життя. 

Було зрозуміло, що Arctic Monkeys не стануть і далі грати те саме. Новий вектор став несподіваним — стоунер-рок. Вони подружилися із Джошем Гоммі з Queens of the Stone Age, який і спродюсував альбом Humbug. 

З обговоренням запису є історія — Гоммі запросив гурт на студію Ранчо де ла Луна, що розташована в пустелі (desert). А хлопцям телефоном почулося, що їх запрошують на десерт (dessert). Утім, десерт на ранчо таки був — пиріг, який прикрасив диск та одне з вінілових «яблук».

Альбом повністю змінив імідж гурту. Хлопці, за винятком драмера Мета Гелдерса, відростили патли, одяглися у джинсу. Музика стала важкою, зміст пісень похмурим, а лірика Алекса Тернера — вільною для інтерпретації.

Humbug вважається одним із найважливіших записів Arctic Monkeys. Комерційно він був успішним лише у Британії. Але завдяки Джошу Гоммі хлопці відкрили для себе ширший творчий простір.

Наступний альбом Suck It And See став своєрідним продовженням досліджень нових земель. Музика знов зазнала змін. Перевага віддана світлому, легкому та американізованому звуку. Щось між гітар-попом та серф-роком. Критики визнали це нетиповим та цікавим кроком. Комерційно Suck It And See мав таку саму долю, що і попередник — успіх у Британії, але спокійне сприйняття у решті світу.

І навіть невеликий скандал не допоміг. Американські рітейлери визнали Suck It And See дещо вульгарною назвою, тому продавали його з наліпкою лого гурту на самій назві. Алекс Тернер не вбачав у назві нічого поганого — для нього це старий британський вираз, який означає «спробуй та дізнаєшся», а дехто вважає це своєрідною відсилкою до «Механічного апельсина» Стенлі Кубріка та любові Тернера до кіно.

Щодо стилю часів Suck It And See, то Arctic Monkeys перетворилися на бедбоїв з класичних фільмів із Марлоном Брандо і Джеймсом Діном. Хтось залишився у джинсових куртках, але підстригся та поголився. Хтось змінив джинсу на шкірянку. Промофото того періоду сонячні, теплі та приємні, що цілком відповідають настрою альбому. Алекс Тернер уже тоді почав бріолінити собі зачіску, немов передчував глобальний успіх, що наближається.

Arctic Monkeys і до цього вважалися солідним гуртом. Але вихід АМ змінив усе.

По суті Arctic Monkeys не зробили нічого нового для себе. Лише понизили темп, насипали груву на бас-партію, Алекс Тернер став відвертішим у ліриці. Це максимально зайшло широкому загалу.

Джош Гоммі, який записав бек-вокал на Knee Socks, ідеально описав АМ: «Він класний. Просто сексі. Його треба слухати після опівночі. Хоч і не диско у прямому розумінні, але створений для танцмайданчика».

Під такий альбом був потрібен відповідний стиль. Arctic Monkeys на промо вдяглися у серйозні костюми. Виступали у них же всі, крім Метта Гелдерса — йому було незручно молотити по барабанах у піджаку. Стадія бріоліну на голові Тернера наблизилася до максимальної. У купі з поведінкою на сцені, його жартома почали називати новим Елвісом.

Але результати були того варті — понад три мільйони проданих копій альбому. Кожна пісня з АМ на Spotify має 100+ млн прослуховувань. Фанатська база збільшилася у десятки разів. Найзатребуваніший альбом на вінілі у Британії за минуле десятиліття. За дев’ять років з моменту релізу АМ вилетів із британського альбомного чарту всього один раз. Здобутки можна перераховувати довго, ясно одне — АМ став тим самим альбомом, за яким Arctic Monkeys будуть ідентифікувати до кінця його існування.

Якщо на АМ гурт знайшов нових фанатів, то з Tranquility Base Hotel & Casino частину з них вони втратили. Бо «що за фігня, чому Тернер не записав ще одну Do I Wanna Know?». Так, Tranquility Base Hotel & Casino став чимось на кшталт Humbug — альбомом, що руйнує стереотип. 

Цей альбом має вплив кінематографа нової хвилі та його концептуальності. Він схожий на саундтрек до фільму (якби він існував) про готель на Місяці, що побудували саме на тому місці, де вперше у 1969 році висадився Ніл Армстронг. Арт-рок, кіно не для всіх. 

Tranquility Base Hotel & Casino — абсолютно нехітова робота, разом із тим цікава та цінна з художньої точки зору. Увага приділяється створенню кіношної атмосфери більше, ніж чіпким мелодіям. Це відчуття підсилюється і кліпами, знятими на плівку.

Разом із цим змінився і стиль гурту. Це були костюми, але вже вільнішого, «піжонського» крою. Вони пасували до загальної ідеї альбому. На відміну від голови Алекса Тернера, яку він вирішив поголити під «трієчку» приблизно на початку туру.

Коли фанати почули, що новий альбом почнеться з того місця, де закінчився попередній, то було чутно «ah shit here we go again» («от лайно, знову те саме»).

Втім, ці слова варто було ділити на десять. За виданими піснями, The Car із Tranquility Base Hotel + Casino має схожість лише у кінематографічності. Разом із цим, це «фільм» для ширшого загалу. Якщо описувати музично, то це ніби пісні з фільмів про Джеймса Бонда об’єднали з Девідом Бові. 

На щастя, це ніяк не позначилося на вигляді гурту. Обійшлося без смокінгів, як в агента 007, чи концептуальних витребеньок. Звичайний кежуал, кому що зручно. Попри це на спільній фотографії Arctic Monkeys виглядають органічно.

Найцікавіше в The Car — джерела натхнення. Наприклад, назву обрали тому, що слово «сar» багато разів повторюється у текстах. Фотографія Метта Гелдерса із Toyota Corolla E90 стала фінальним рішенням та обкладинкою альбому. Пісні Алексу Тернеру допомагала писати книжка монтажера Волтера Мерча, який змонтував фільм «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Форда Копполи. 

Британське видання NME вже назвало The Car одним із головних альбомів року. Томас Сміт дав оцінку у п’ять зірок та написав:

«The Car чудово підсумовує, якими є Arctic Monkeys зараз. Командна робота, чіткий сонграйтинг і постійне вдосконалення звуку. Для тих, хто дорослішав разом із гуртом, альбом звучатиме як прекрасний тост. Для тих, хто натрапив на “мавп” щойно через TikTok або радіо у Spotify, The Car — це чудова вхідна точка для початку».

***

Якщо подивитися на гурти, що починали одночасно з Arctic Monkeys, то є два шляхи. Перший — вони продовжують грати те саме і не розвиватися (The Kooks, The Fratellis, White Lies). Другий — беруть зависоку планку, щоб комусь щось довести, але не дотягують до неї (Kaiser Chiefs, The Hoosiers, MGMT).

В одному з недавніх інтерв’ю Алекс Тернер сказав, що йому поки складно прийняти той факт, що він дорослішає як людина. Натомість Arctic Monkeys, вочевидь, прийняли факт природного дорослішання власної музики.

Кожен етап творчості гурту — від пост-брит-попу й гаражних бринчалок дебютника до оркестрових пісень із The Car — обраний свідомо та з розрахунком на власні сили. Десь Arctic Monkeys перемикалися швидко, десь набиралися терпіння. Але ніколи не обманювали ні слухачів, ні себе.