Тексти

«Легка нестерпність буття»: Renie Cares випустили один з головних альбомів року в Україні

3 Лис 2023

Renie Cares вперше прозвучали у 2022 році. Їхні пісні «Якби» і «Заратустра» одразу показали, що це гурт із чітким баченням свого стилю і музичною хімією учасників.

Їхній журливий інді-рок із філософськими текстами й атмосферною музикою завойовує серце. Споживайте дозовано: інколи Renie Cares заводять у такий морок, що вибратися із нього можливо, лише вимкнувши пісню.

Сьогодні вийшов довгоочікуваний дебютний альбом «Легка нестерпність буття». Про який ми розповімо вам у цій публікації. Після прослуховування ви зрозумієте, що ми не просто так обрали їх хедлайнерами великого концерту «СЛУХ: Наживо», де вони вперше зіграють нові пісні.

Він відбудеться 11 листопада у київському Bel Etage. До виходу альбому ми даруємо знижку 15% за промокодом renichka (дійсний до 05.11), щоб ви точно потрапили на цей концерт. Це буде неймовірно.

Купуйте квитки за посиланням.

«Легка нестерпність буття» — відсилка до роману «Нестерпна легкість буття» Мілана Кундери, основне натхнення альбому і його концепція. Під впливом твору про крихке людське життя вокалістка Іра Панчук створила глибинну філософську лірику. А з її романтичних екзистенційних переживань важко вирватися аж до останньої пісні на альбомі.

Це музика від людини, що усвідомлює абсурдність життя, однак обирає триматися за нього і знайти власний сенс. Скорботний голос Іри манить за собою, а драматична музика саундпродюсера Саші Мусевича пронизує осіннім туманом. «Легка нестерпність буття» — як флакон, у який рівномірно налили ніжності, болю й війни.

На дебютному альбомі Renie Cares чутно вплив української та світової традицій інді-музики. Можливо, справа в українськомовних текстах і жіночому вокалі — протяжну манеру співу та мелодику вокальних партій Іри Панчук можна порівняти із «Один в каное», Vivienne Mort чи «Крихіткою».

Інструментальне тло помітно надихається англійцями Daughter та загалом звучанням американського інді-року — наприклад, Foxing, The National, The World Is A Beautiful Place & I Am No Longer Afraid To Die та іншими. Саша перебирає пальцями такі красиві арпеджіо й дає такі атмосферні крещендо на гітарному відлунні, що варто згадати вплив построку на його музику.

Альбом перемежовують три інтерлюдії — «Легка», «Нестерпність» і «Буття». Це атмосферні спокен-вордові перерви під ембіентні пасажі, що доповнюють ніжні й водночас болючі пісні. На них можна почути філософські монологи вокалістки, яка цитує «Ідентичність», ще один роман Мілана Кундери.

Композиції послідовно накопичують напругу, а потім вибухають яскравими построковими кульмінаціями, які чудово доповнюють партії труби. Вони звучать як катарсис після тривожних і напружених епізодів — як-от страшенно красиве завершення композиції «Душа», кульмінація у «Лнб» чи останній динамічний момент альбому на «Тлінно».

Шкода, що построкові кульмінації можна перерахувати на пальцях однієї руки. Якби гурт частіше використовував подібну динаміку, вона краще відтіняла би задумливість і легку томливість альбому. Раніше випущена «Навчи мене» — це єдина майже повністю рокова пісня з перевантаженими гітарами й гучним приспівом а-ля «Діти інженерів» чи The Feels на цьому альбомі.

Занурюючись у ліричну концепцію «нестерпності буття», Іра Панчук буквально бере ідеї роману Мілана Кундери й подає через дві призми — власного внутрішнього світу й досвіду життя в умовах повномасштабної війни. Вона шукає причини існування Господа («Де Бог»), замислюється над питаннями безумовної любові, відданості й співзалежних стосунків («Навчи мене», «Навіть коли ти», «Душа»).

Крім того, Іра приміряє на себе досвід вдовиці, що втратила чоловіка на війні («Сина»), а у пісні «Чому» вчувається розчарування і втрата наївності молодої людини через жорстоку реальність. Ці рядки наче голос молодого покоління українців, що постраждало від війни:

Але всередині мене усе ще плаче дитина, чому плаче дитина?
Чому всі квіти могилам? Напам’ять вивчена мантра, щоночі лавина
Хіба так справедливо? Хіба отак справедливо?
І засинати під ранок, нема вже сліз наостанок — я знаю, буде світанок

Мені здається, не страшно вмирати — страшніше знати, що є люди-звірі
Замість рук з пазурами лапи, замість серця — насос підшкірний
Мені здається, було б добре вміти нести любов як вогонь Прометей
І обійняти всіх, кожного у світі — може б так було менше смертей

Місце дії постмодерністського роману Мілана Кундери — Чехословаччина 1968 року. Під час кривавих подій Празької весни герої книги усвідомлюють всю крихкість і «легкість» свого буття (адже живемо лише раз), їх переслідує тягар відповідальності за життєві рішення. Існування в умовах бойових дій у країні, спротив тоталітарному режиму, кохання, злоба і страх у вирі подій — напрошуються паралелі між сюжетом книги і нашим власним, країнським, сюжетом — Renie Cares показують це в дебютному альбомі.

Незважаючи на темряву і морок, посил «Легкої нестерпності буття» життєствердний. Чи, радше, тривожно-обнадійливий, як фінальна пісня «Хвилями». Наше життя — хаос випадковостей, однак у цьому непривітному місці кожен і кожна мають вибір, як ставитися до подій навколо.

Ми пливемо по життю, ніби в одному човні, маючи безліч поглядів, відмінностей, протиріч. І «скільки не було б всього, скільки буде», якою б парадоксальною не була натура людини, покоління українців війни мусить триматися за цінності, які є важливими для нашого виживання. Як влучно співає Іра Панчук, такими цінностями є любов і свобода.

Читайте також інтерв’ю гурту Disappeared Completely — про визнання за кордоном і цінність українського слухача.