Тексти

Чому Radiohead — «священні корови» світової музики

Даня Панімаш
2797

Цього року The King Of Limbs виповнюється 10 років. Це — найнеоднозначніший альбом Radiohead. І фанати, і критики зустріли його прохолодно, а потрапляння у топи альбомів 2011 року світових музичних видань тоді здавалося чи то інерційним, чи то компромісним.

Для того, щоб розібратися, що таке The King Of Limbs, потрібно звернутися до минулого і подивитися на шлях Radiohead — як один із головних гуртів світу, починаючи з альбому OK Computer, змінював музику і музичну індустрію і отримав культовий статус, який успішно закріплював протягом усіх 2000-х років.

Точка відліку: OK Computer

У 1997 році альбом OK Computer вивів Radiohead із статусу популярного британського гітарного гурту в перший ешелон світових артистів. І також змінив вектор розвитку музики в принципі. Навіть сьогодні, у ретроспективних оглядах музичних критиків і медіа, OK Computer вважається одним із ключових альбомів в історії популярної музики — як «культурно, історично або естетично значущий» (за формулюванням Бібліотеки Конгресу США, яка включила альбом до Національного реєстру аудіозаписів).

Він дійсно був новаторським. Після успіху попереднього альбому The Bends здавалося цілком логічним рухатися у тому ж напрямку, однак Том Йорк і компанія вирішили все зробити навпаки. Для американського лейблу Capitol це звучало як комерційне самогубство.

Гурт записав альбом пісень-мутантів, немов зібраних з різних світів. Електронні біти з живими ударними; брит-попова простота мелодій і композиційна складність прогресивного року з прог-роковими інструментами на кшталт мелотрона і електричного піаніно; монотонність краут-року і легке загравання з джазом.

Усе це об’єдналося у цілісне полотно і не було схоже ні на що, але при цьому мало впізнавані референси. І OK Computer став однією з перших вдалих і органічних (нехай і обережних) інтеграцій електроніки у рок-музику.

Багато в чому це заслуга продюсера і звукоінженера Найджела Ґодріча, який із альбому OK Computer став незмінним продюсером гурту, «шостим радіоголовим». Ґодріч і Radiohead дуже сильно заморочилися з саундом альбому: гуляли кімнатами маєтку XVI століття і експериментували з акустикою. Так, вокал для пісні Exit Music (For a Film), написаної спеціально для фільму База Лурмана «Ромео + Джульєтта» з Леонардо Ді Капріо і Клер Дейнс, був записаний на кам’яних сходах будівлі.

OK Computer і всі його складові, від процесу запису до вироблених впливів, уже досліджені вздовж і поперек. Що було далі, теж відомо — музичний світ сказився, а світова поп-музика в черговий раз розділилася на «до» і «після».

Моторошно високі оцінки переважної більшості світових музичних видань (невгамовні сноби з Pitchfork поставили 10 з 10, причому двічі — за сам альбом і за його перевидання у 2017 році), «Греммі» за найкращий альтернативний альбом, включення в усі списки «альбомів, які потрібно обов’язково послухати до, під час і після смерті»OK Computer став переконливим міфом.

У нього повірили і витончені інтелектуальні слухачі, і невибагливі меломани, і любителі екстравагантної музики, яку важко ідентифікувати.

Першим подобався «прог-рок для бідних» Paranoid Android, другим — солодка Karma Police, третім — глючна Fitter Happier і в принципі усі загравання гурту з електронікою

І в ретроспективі здається, що OK Computer — це великий компроміс Radiohead, який увібрав в себе минуле британської музики у вигляді Pink Floyd і The Beatles, сьогодення у вигляді відмираючого на той момент брит-попу, зміцнення електронної сцени і майбутнє у вигляді жанрової еклектики, яка швидко розвивалася.

Зміна напрямку: Kid A та Amnesiac

Гурт став на стежку нескінченних експериментів і новаторства й успішно справлявся з цим, продовжував радикально змінюватися, що і продемонстрували альбоми Kid A і Amnesiac. Цей успіх дався місяцями суперечок і колективних депресій усього квартету.

Після шаленого успіху OK Computer гурт вигорів, у Тома Йорка на нервовому грунті почалися проблеми з фізичним і ментальним здоров’ям і творча криза. Але потрібно було робити щось. Рок-музика, гітарна музика не надихала і цілком виправдано здавалася тупиковою гілкою розвитку Radiohead.

Мені важко думати про обраний нами шлях як про «рок-музику». Kid A начебто дістає величезний ластик і починає все спочатку.

— Том Йорк в інтерв’ю журналу The Rolling Stone

На той момент Йорк слухав уже культових IDM-артистів Aphex Twin і Autechre. І саме в їхній музиці він виявив свободу від рамок традиційних куплетів і приспівів. І крім цього — своє власне творче воскресіння, але вже не як яскравого фронтмена, а у якості додаткового голосового інструменту, який би не виділявся, а доповнював собою музичну палітру.

Хоча Kid A і Amnesiac були випущені з різницею у рік, вони записувалися паралельно. Radiohead хотіли випустити подвійний альбом, але в підсумку відмовилися від цієї ідеї — надто експериментальним, різноманітним і насиченим виходив матеріал.

Дилогія Kid A і Amnesiac стала не тільки деконструкцією усього накопиченого музичного досвіду гурту, але і самих учасників, кожного окремо. Гітарист Ед О’Браєн наполягав на поверненні до гітарного звуку, але замість цього йому та іншим учасникам довелося створювати себе заново, нескінченно експериментувати з новими музичними текстурами і інструментами.

The Rolling Stone: Початкова ідея Еда О’Браєна для нового альбому полягала в тому, щоб повернутися до коріння, і ви досить швидко її обрубали.
Том Йорк:
Ага [сміється].

О’Браєну довелося використовувати гітару не в якості сольного або супровідного інструмента, а як генератор шумів і звуків, і в принципі вчитися електронній музиці практично з нуля. Брати Ґрінвуди часто взагалі не брали участі в створенні музики в їхньому звичному розумінні — репетиціях класичним роковим складом.

Найджел Ґодріч сказав: «Давайте розділимося на дві групи». І у нас було два тижні справжнього експериментального воркшопу. Найджел сказав, що за правилами нікому не дозволяється грати на барабанах і гітарі. Єдине, що можна було використовувати, — електроніка, комп’ютери, синтезатори і так далі.

— Ед О’Браєн в інтерв’ю BBC Radio 3

Почалася кропітка робота зі звуком, експерименти з модульними синтезаторами, програмуванням і екзотичними «хвилями Мартено»— або, як його ще називають, електрофоном. А барабанщика Філа Селвея практично замінили драм-машинами і лупами.

Усе це призвело до серйозних конфліктів, через які гурт мало не розпався.

Журнал Mojo: Чи було у інших учасників відчуття, що ви втрачаєте напрямок?
Том Йорк:
О так! Було багато гнітюче відвертих обмінів думками до пізньої ночі. Але сумно те, що далеко не всі наші аргументи були пов’язані з музикою. Особисто я весь цей час був у повному роздраї. Ніхто не міг мені нічого сказати, щоб я не обернувся і не почав злісну тираду. Було дуже, дуже погано.

Однак гурт втримався. Період депресій і з’ясувань відносин минувся і відкрив у самих музикантах нові грані їхніх талантів.

Kid A продемонстрував, що Radiohead — не просто гурт одного хіта і одного альбому, а колектив новаторів-непосид, які не бояться радикально змінюватися, досліджувати нескінченний простір музики і поєднувати непоєднуване.

Критики і фанати чекали на другий OK Computer, але на виході отримали щось зовсім для них незрозуміле. Думки розділилися у всіх, причому кардинально — крім спритного Pitchfork, яке взяло за традицію ставити Radiohead 10 з 10 за будь-який записаний скрип. Цікаво, що рецензією на Kid A журнал Pitchfork підняв свою відвідуваність, статус і вплив — багатомільйонна аудиторія гурту почала посилено поширювати пітчфорківське рев’ю, яке вийшло одним із перших. Фанати Radiohead — страшна сила.

Видання New Yorker назвало альбом «пустощами», журналіст Марк Бьюмонт обізвав Kid A «показушним “дивись-мамо-я-можу-смоктати-свій-власний-член” плаксивим старим сміттям». За класикою жанру, більшість критиків назвали Kid A «комерційним самогубством», що не завадило альбому завоювати чергову «Греммі», дебютувати на перших місцях у чартах Великобританії і США та отримати платиновий статус.

І тільки видання Spin напророкувало, що на Kid A очікує культовий статус «найсміливішого і найкращого альбому гурту» — і це підтвердилося через п’ять років у чергових ретроспективних оглядах із черговим включенням Kid A в списки альбомів, які потрібно послухати в материнській утробі й на своїх похоронах, причому прямо зараз.

А більш-менш прийнятний, але при цьому різношерстий Amnesiac, який вийшов роком пізніше, у 2001-му, тільки закріпив їхню славу «найбільш новаторського та інтригуючого рок-гурту в світі» — саме так думав головний музичний оглядач видання The Guardian Алексіс Петрідіс.

Повернення до балансу: Hail To The Thief та In Rainbows

Після оглушливого успіху Kid A і Amnesiac Radiohead остаточно отримали карт-бланш. Але головне те, що учасники гурту в процесі придумування і запису дилогії радикально змінили своє музичне мислення, розширили його рамки, перетворилися на серйозних мультиінструменталістів. І тепер могли робити будь-що.

Hail To The Thief став новим викликом для Тома Йорка, який вирішив вдаритися в іншу крайність — не мучити себе і гурт експериментами, а записати повноцінний альбом наживо і максимально швидко, без довгих роздумів. Сказано — зроблено: на запис більшості альбомного матеріалу пішло два тижні. А за місяць до релізу Ед О’Браєн зітхнув із полегшенням.

Це перший альбом, наприкінці запису якого ми не хотіли один одного вбити

— Ед О’Браєн

На Hail To The Thief гурт знайшов баланс між химерною електронікою і рок-музикою. Багато в чому альбом можна назвати логічним продовженням OK Computer — або навіть його покращеною версією у плані жанрового і звукового розмаїття.

Цей альбом знову став великим компромісом Radiohead, записом витонченої еклектичності, на якій органічно поєдналися класичний «радіохедівський» рок, IDM, ніжні і похмурі романси, джазові вставки і повітряний ембієнт, довгоочікувані звуки гітар різного ступеня чистоти і агресивності, живі барабани з драм-машинами і модульними синтезаторами.

Hail To The Thief і не здивував, і не розчарував — це був, скоріше, внутрішній виклик для самого гурту, бажання випробувати себе, використовувати на повну весь накопичений досвід. Альбом став своєрідним закріпленням пройденого матеріалу, іспитом, влаштованим для самих себе.

У 2007 році виходить In Rainbows — мабуть, найцілісніша і найвиваженіша робота гурту в плані атмосфери, саунду і емоційності. Джонні Ґрінвуд ще на Kid A почав розкриватися як серйозний композитор-аранжувальник, створивши і записавши аранжування струнних для пісні How To Disappear Completely.

Із 2003 року він захоплюється роботою з оркестром — записав свій перший сольний альбом саундтреків Bodysong до однойменного фільму, співпрацює з Лондонською симфонієтою та BBC Concert Orchestra, пише музику до фільму «Нафта» Пола Томаса Андерсона. Це відбивається і на музиці In Rainbows, зокрема на піснях All I Need, Faust Arp, Reckoner і Jigsaw Falling Into Place — проникливі оркестровки Ґрінвуда тонко підкреслюють емоційні акценти. А його гра на шейкері-лимоні на концерті In Rainbows From the Basement стала меметичною.

«Вони сказали мені, що можна грати на будь-якому інструменті, тому я обрав лимон»

In Rainbows, як і все, що робили Radiohead у 2000-х, був прийнятий на відмінно, одразу і без питань. Знову Pitchfork зі своїми 9,3 з 10, знову нескінченні списки альбомів року і століття; журнал Rolling Stone у 2020 році перемістив альбом із 336 на 387 місце в списку «500 найкращих альбомів усіх часів», а The Guardian дали йому 11-те місце серед найкращих альбомів ХХI століття.

Але набагато більший інтерес до альбому і дискусії навколо нього викликав спосіб його дистрибуції. Контракт з лейблом EMI закінчився ще на Hail To The Thief, і «радіоголови» вирішили спробувати схему «заплати скільки хочеш», встановивши цінник на скачування від 0 до 99 фунтів стерлінгів за альбом у MP3-форматі. Цей крок викликав посилені дебати про економіку музичної індустрії, в яких взяли участь Трент Резнор з Nine Inch Nails, Кім Гордон із Sonic Youth і Ліам Галлагер з Oasis.

Рішення Radiohead було частково виправдане бажанням зберегти незалежність від лейблу і самостійно регулювати всю свою діяльність, від випуску дисків до дистрибуції. Але з іншого боку це здається цілком продуманим ходом — тоді, у 2007-му, музика все більше почала виходити в онлайн, Apple iTunes став третім найбільшим музичним ритейлером у США, а Amazon поряд із купівлею фізичних носіїв музики додав завантаження MP3.

Музична еволюція гурту тривала, але повільніше. Про нову музичну революцію і повторення інновацій OK Computer і Kid A вже не йшлося — світ прискорився, музика вдосконалювалася і ставала більш еклектичною. In Rainbows тільки закріпив за Radiohead статус недоторканих священних корів світової музики.

Недооцінений чи перехвалений? The King Of Limbs

16 лютого 2011 виходить чорно-біле відео під назвою Lotus Flower — єдиний сингл і відеокліп з анонсованого двома днями раніше нового альбому Radiohead. Мабуть, вперше світ побачив Тома Йорка в амплуа, відмінному від його звичного відчуженого образу «параноїдального андроїда».

Щось гіпнотичне було в цьому танці, який ставив хореограф Вейн МакГрегор, справжнє, людське. Для самого Тома кліп виявився досить болючим виходом із зони комфорту.

Мені було страшно ніяково від відео на Lotus Flower. Я все зробив, це було круто, а наступного дня вони показали мені шматки, і я подумав: «Це не можна випускати». Це виглядало так, ніби папараці знімають мене голим або щось таке. Жахливо. Але якщо це ризик, то, напевно, воно того варте.

— Том Йорк в інтерв’ю виданню Dazed

Відеокліп швидко розлетівся на меми різного ступеня веселощів.

А 18 лютого виходить The King Of Limbs — мабуть, найбільш суперечливий альбом Radiohead.

Він виявився дивним, неамбіційним і навіть нудним. М’який, вкрадливий, наполовину акустичний, але дуже ритмічний, він нагадував по звуку і структурі пісень Kid A і Amnesiac. На альбомі не було хітових «бойовиків» на кшталт Reckoner і Where I End And You Begin, тільки одна-єдина пісня Little By Little була зроблена за каноном поп-музики. Альбом звучав як абстракція і здавалося, що ця музика — колективний сон гурту в лютневу ніч.

Лірика Тома Йорка завжди балансувала між його внутрішніми станами і реакцією на актуальну повістку. Абстрактні тексти OK Computer були розібрані по буквах, а видання New Yorker у 2017 році відзначило, що OK Computer — про те, як залежність від технологій веде до відчуження.

Тексти Kid A повністю відображали розібраність і депресію Йорка. Вони будувалися за методом нарізок американського письменника Вільяма Берроуза — коли написаний цілісний текст розрізався на частини, а фрази і речення ставали у випадковому порядку.

На Amnesiac Йорк присвятив себе дослідженню циклічності часу і буддизму. Hail To The Thief став своєрідною реакцією на обрання президентом США Джорджа Буша — як скаже сам музикант, його надихнуло «загальне почуття невігластва і нетерпимості, паніки і дурості». In Rainbows виявився про страх і відчуженість, що тематично пов’язувало альбом із OK Computer.

Про The King Of Limbs Йорк говорив, що це «візуальний альбом із текстами та арт-ворками про “дикість” і “мутацію”, натхненний екологічними проблемами»

Думки про альбом розділилися ще більше, ніж після виходу Kid А: якщо з ним точки зору були загалом просто полярними, то The King Of Limbs розбив і фанатів, і критиків на кілька окремих таборів. Навіть горезвісний Pitchfork опустився до оцінки нового творіння свого улюбленого гурту: поставив 7,9 і написав у невиразній рецензії, щось на кшталт «точно варто послухати, але тільки тому, що це Radiohead».

Шанувальники і критики виявляють абсолютно різні реакції: деякі думають, що це одна з найкращих робіт гурту; інші вважають його занадто стриманим і навіть схожим на попередні роботи; хтось вважає альбом приреченим, а хтось хотів би, щоб він був менш абстрактним.

— об’єктивні Los-Angeles Times

***

Багато розчарованих фанатів все ще намагаються зрозуміти розрив між величчю того, що вони отримали, і геніальністю того, що вони думали отримати

— концентрований Pitchfork у вакуумі

Від альбому до альбому Radiohead створювали прецеденти. Навряд чи це було навмисно, Йорк і компанія просто робили те, що вважали за потрібне для себе. Але складно знайти гурт, на творчість якого так чутливо би реагував весь музичний світ.

OK Computer змінив вектор музики; Kid A і Amnesiac його передбачили; Hail To The Thief закріпив статус, а In Rainbows підняв питання в економіці музичної індустрії. The King Of Limbs просто поставив музичний світ у ступор і збив його з пантелику, що дуже влучно підмітив критик Алексіс Петрідіс.

Рецензенти написали відгуки про альбом після першого ж прослуховування, а коментатори і блогери скаржилися, що безглуздо висловлювати думки після одного прослуховування — але все одно висловлювали. Інші журналісти написали статті, які повторювали думки інших людей, і це теж були похвали.

—  Алексіс Петрідіс, оглядач The Guardian

Що це було? І чи можна взагалі назвати збірку з 8 невиразних треків повноцінним альбомом одного з провідних гуртів світу? Тоді, у 2011 році TKOL здавався вимученою пародією на самих себе.

Але майже через рік, у грудні 2011 року Radiohead випустять концерт The King Of Limbs From The Basement, на якому доведуть, що їхній альбом — це абсолютно повноцінний і самодостатній запис. Просто інакший, і, як завжди, відмінний від усього, що робив гурт протягом 15 років.

Я розумію, чому альбом відштовхнув людей. Я не розумів, що він просто перебував на своїй власній планеті.

— Том Йорк

Попри абстрактність і невиразність, The King Of Limbs все одно став одним із найкращих альбомів року за версією багатьох видань — The Wire, NME, The Guardian та Rolling Stone. За два місяці після релізу було продано близько 400 тисяч цифрових версій альбому.

Він був номінований на «Греммі» у категорії «Найкращий альтернативний альбом», а меметична Lotus Flower отримала три номінації — «найкраще музичне відео», «найкраща рок-пісня» і «найкраще рок-виконання». У контексті електронних експериментів гурту і відчуженості Radiohead від поняття «рок» як такого це було дуже іронічно.

10 років потому The King Of Limbs здається альбомом, якому потрібно було настоятися. Чи випередив Radiohead з ним час? Чи передбачив його? І так, і ні. В контексті сьогоднішніх тенденцій, тяжінню незалежної музики до максимальної еклектичності та деструкції жанрів і куплетно-приспівних поп-структур, зменшенню хуків та хітів, The King Of Limbs — це цілком актуальний запис.

У контексті робіт гурту The King Of Limbs — найслабкіший альбом. Однак його абстрактність та невиразність зараз здається більше плюсом, ніж мінусом, адже залишає простір для фантазії, емоцій і трактувань самого слухача. І те, що відштовхувало у 2011-му, сьогодні, навпаки, притягує своєю загадковістю.

FIN

Оглядаючись на шлях Radiohead, здається, що Том Йорк, як головний ідеолог та візіонер гурту, володіє надзвичайно сильною продюсерською чуйкою у розумінні того, в якому напрямку рухатись гурту, з чим і як експериментувати. А інколи, як у випадку з історією альбомів Kid A та Amnesiac, взагалі виникає відчуття, що Йорк володіє метафізичним знаннями.

Radiohead часто називають найбільш невиправдано розхайпленим гуртом світу. Однак починаючи з OK Computer, Radiohead із кожним альбомом радикально змінювався, ніколи не відступаючи назад, до зони комфорту і легких шляхів здобуття популярності. Том Йорк і компанія брали найкраще з жанрів, від краут-року і джазу до прог-року, IDM, бріт-попу і навіть сучасної класичної музики та змішували це у пропорційний легкотравний коктейль.

І хоча ззовні це здається компромісом та бажанням догодити всьому світові, історія демонструє, що це не так. Radiohead ламали себе, ризикували і підвищували ставки до тих пір, поки не дісталися статусу незалежності і максимальної свободи як від бажань слухачів, критиків та лейблів, так і від вимог сучасної музики та музичної індустрії. І в цьому полягає їхня велика сила і заслужений статус недоторканих священних корів світової музики.

Читайте також про інший культовий альбом, якому виповнилося 15 років, — дебютник Arctic Monkeys, а також про те, як гурт став голосом покоління.