Відчайдушно-пронизливий і надривний голос Даніели Заюшкіної, дивні метафоричні й медіумічні тексти-поезії — Vivienne Mort займають особливе місце в історії української музики.
Фронтвумен гурту Дана Заюшкіна розповідає історію головного хіта гурту «Пташечка» — якщо цю емоційну пісню-сповідь можна взагалі назвати безликим і холодним словом «хіт».
Напевно, буде доречно розповісти, що процес створення усіх пісень Vivienne Mort майже завжди однаковий. Я пишу пісні вдома під фортепіано. Лише декілька з них написала в голові, тому що поруч не було інструменту. Текст, мелодія, гармонії з’являються одночасно.
Із пісень обираю ту, яку хочу грати для слухачів. Показую її Глібу. Далі ми разом думаємо, що з нею робити: які інструменти ми в ній чуємо, чи буде вона акустичною, чи потрібна їй ритм-секція, чи, можливо, оркестр. Шукаємо підхожий темп, разом створюємо аранжування.
Усі альбоми, починаючи з Rósa, ми записуємо у Сергія Любінського на Revet Sound. Для нас важливо, щоб людина, яка виконуватиме технічну частину, також розуміла музику і була з нами на одній хвилі.
Важливо додати, що аранжування кожної пісні ми ретельно аналізуємо на наявність музичних кліше, уже використаних кимось фраз, інтонацій, які випадково звучать схоже на іншого артиста.
Це частина нашої філософії. Я дуже засмучуюся, якщо випадково щось скопіювала, навіть у самої себе. Вважаю це для себе неприйнятним.
«Пташечка» — це дуже проста пісня. Мені, навіть, здається, що в ній усе саме собою розуміється і нічого іншого в ній зіграти не можна було. Хоча це, звичайно, не так. Є у ній декілька деталей, які, як я сміливо сподіваюся, уберегли її від банального «дворового» звучання і надали багатошаровості й повітря.
Зазвичай з‘являється один чи два рядки, я по можливості підхожу до піаніно і співаю ці слова, і тоді головне від нього не відійти, а продовжити співати, піддатися почуттям, все зібрати разом і записати. Я ніколи не можу згадати, як вигадала пісню, просто ніколи. Іноді співаю на концерті, і думка промайне: «Як я це написала? Чому мене повело саме в такі ноти? І слова?».
Але у деяких пісень таки є передісторія, яку я запам‘ятала. Одного разу я закохалася. Я майже не знала цю людину і не намагалася пізнати (як це буває у людей, які легко закохуються). Постійно бачила його перед очима, про нього думала, уявляла, як ми з ним будемо разом або нічого не думала, просто перебувала в неуважному і несерйозному стані закоханості.
Потім познайомилася з цією людиною ближче, буквально раз поговорила і зрозуміла, що це почуття було створене мною і не стосувалося людини. Що, як часто бувало, я закохалася в когось чужого, кого зробити своїм і любити — не хочу. Вся історія тривала три дні рівно і абсолютно закінчилася, але подарувала пісню «Пташечка».
Сподіваюся, я не розчарувала тих, хто, можливо, припускав глибші причини написання пісні. Хочу сказати, що навіть те, що я через роки іронізую сама над собою, не означає, що почуття були недостойні пісні або навпаки.
Я три дні любила, плакала, переживала, літала і написала пісню, яку люди потім використовують для себе, як їм потрібно і як хочуть, і ми разом співаємо її на концертах, і я вважаю, що це хепі-енд.
Була біда, а стала музика
Курйозів не пригадую. Звичайно, у нас є свій корпоративний гумор, який не буде зрозумілим усім без довгих роз’яснень. Але з приводу пісень нічого зазвичай не піджартовуємо. Все ж вони здебільшого сумні, атмосфера у студії зазвичай зосереджена.
Одного дня мені написала дівчина, представилася як Дарія Гай, режисерка родом із України, що живе і працює в Мумбаї. Вона сказала, що планує знімати фільм і хотіла б до нього такий саундтрек, щоб по духу був як пісні Vivienne Mort.
У якості гонорару за саундтрек вона запропонувала мені зняти кліп. Я поїхала в Мумбаї на три тижні, за цей час вигадала, наспівала і записала з індійськими музикантами саундтрек.
В один з вільних від роботи днів ми з Дарією в кафе вигадали сюжет кліпу і роздали ролі всім, з ким працювали над саундтреком: Джекі, Каган, Пратамеш, Настя, Шрадда, Сіддхарт, а також дідусь і бабуся нареченого Дарії і сам її наречений Дір.
За сюжетом я шукаю по місту людину, в якої був би такий самий знак на обличчі, як і в мене: буквально зоря на лобі. Але у всіх перехожих інші знаки. І я ходжу по місту, аж поки не зустрічаю на березі когось, хто сидить спиною. Чи знайшла я у нього такий самий знак? Чи змирилася і погодилася на якийсь компроміс? Наприклад, його знак — теж зоря, але в сузір’ї Великого Пса.
У передостанній день ми зняли кліп. Не назву це складнощами, просто розповім, що цілий день ходила боса по Мумбаї. Також у нас не було дозволу на зйомки, тому все потрібно було робити швидко і в атмосфері комп’ютерної гри: сцену знято, ура, пройшли рівень.
Фінальну сцену на даху знімали під відкритим сонцем, я сильно згоріла. Пам’ятаю, ще здивувалася, як швидко допомагають аюрведичні засоби. Даша постійно кричала, щоб я відійшла від краю даху, бо впаду. А я не боюся висоти. Це був один із таких днів, які запам’ятовуються у всіх подробицях, ніколи його не забуду.
Ні. Більше того, я би не переймалася, навіть якби вона вистрілила в повітря. Я вважаю, що всі пісні з’являються заради самих себе, а я просто патефон для їх програвання.
Думаю, для мене «робити ставки» — це, скоріше, про казино, а не про музику. Але так склалося, що наразі «Пташечка» — це найпопулярніша наша пісня за кількістю переглядів на YouTube.
Думаю, за рахунок своєї невимушеності, простоти вона стала однією з пісень, які розширили коло слухачів Vivienne Mort, і тепер ми завжди співаємо її хором разом із ними.
Щодо місця — гадаю, пісня зайняла своє в українській пісенній скарбничці, але Пташечка ні на що не претендує і завжди сидітиме за вікном на гілці дерева, допоки люди закохуються.
Завдяки таким пісням, як «Лети», «Сліди маленьких рук», «Думаю про тебе», «Іній», «Голубка», «Пташечка» мені вдалося під’єднатися до великої кількості людей. Усі ці пісні про різні прояви кохання. Тому що всі любили або люблять, або переживають розлуку, або хочуть розлюбити, або хочуть закохатися знову — хоч на три дні.
І я всіх цих людей розумію, а вони зрозуміли мене. І в цьому ми будемо розуміти одне одного вічно.
