Рейтинг альбомів «Океану Ельзи» від найгіршого до найкращого

Спочатку ми хотіли подивитися усі кліпи «Океану Ельзи» без звуку, однак тоді у матеріалі було б одне речення — «Святослав Вакарчук стоїть, ходить, співає». Тому пропонуємо вам рейтинг альбомів гурту від найгіршого до найкращого (на нашу думку).

Давайте так: у «Океану Ельзи» немає поганих альбомів. Шлях гурту можна умовно поділити на два періоди — до «Суперсиметрії» та після. Уся дискографія гурту — це одне цілісне емоційно-романтичне полотно трагічно-пафосних гімнів коханню, надії, природі і Людині з великої літери «Л».

Святослав Вакарчук як поет і як вокаліст — це найміцніша константа в українській музиці, що майже не змінилася за більш ніж 20 років. І радикальних концептуальних змін сам «Океан Ельзи» за 20+ років теж не переживав.

Змінюються тільки відтінки — звучання, інструментарій та аранжування окремих пісень. І складно знайти український гурт, який би зрівнявся з «Океаном Ельзи» в плані впертості й проникливості.

Цікаво, що будь-яка критика з «Океаном Ельзи» не працює і ніколи не буде працювати. І не через те, що «Океан Ельзи» — це найголовніший український рок-гурт до кінця часів. А тому, що їхні пісні завжди про людяне, живе і вічне. Як можна критикувати вічність? Як можна дорікати світлу або надії? І як можна не бажати добра й світла, навіть якщо холодно й боляче?

9. Там, де нас нема (1998)

У 1998 році дебютник «ОЕ» відповідав на запит часу в плані сирого і глухого продакшну, незамислуватих мелодій і поезій. Однак зараз, коли технології дозволяють записати альбом симфонічного блек-металу у власній спальні, «Там, де нас нема» слухати складно через тотальну музичну та ліричну наївність, емоційну однородність та відсутність надриву, який, втім, з’явиться через 2 роки. Перший альбом «Океану Ельзи» не проходить перевірку часом.

8. Без меж (2016)

Дивно, але останній на сьогоднішній день альбом гурту не запам’ятовується навіть після п’ятьох прослуховувань з перервами. Хоча, здавалося б, тут є все, за що українці полюбили «Океан Ельзи». Єдине, що чіпляє вухо — підсилення трагічного настрою і відчуття надії.

Взагалі це альбом, якого могло не існувати і світ нічого б не втратив — він одноманітний ритмічно, емоційно, інтонаційно, слухається як збірка бісайдів. Суцільне самоповторення.

7. Dolce Vita (2010)

Як альбом назвеш, так він і зазвучить. У випадку з Dolce Vita (названий на честь однойменного фільму Федеріко Фелліні «Солодке життя») це правило діє також, адже це — найм’якіший, найпопсовіший за звучанням та інструментально мінімалістичний альбом гурту. Після попередніх робіт Dolce Vita виглядає більше рутинним обов’язком, ніж альбомом, що зроблений з зацікавленості до музики. Хоча музиканти і поексперементували зі звучанням.

Dolce Vita до всього демонструє таку собі кризу Шредінгера — з одного боку лірика Святослава Вакарчука застигла на місці в образах та емоціях, як і його напівнадривна манера співу й пафосно-трагічні інтонації. А з іншого, Вакарчук знайшов бездоганний вокально-поетичний рецепт, який, схоже, буде діяти на українців до тих пір, поки не знайдеться голос країни сильніший та масштабніший (цього ніколи не станеться).

6. Міра (2007)

З цим альбомом починається нова історія «Океану Ельзи». З одного боку, після «Суперсиметрії» та Gloria гурт повертається до більш інтимних, камерних пісень, з референсами до інтелігентного напівелектронного інді-року 2000-х в дусі бельгійських гуртів Ghinzu і Balthazar з натхненним мелодійним пафосом Queen. Проте не зраджує собі у відвертому романтичному драматизмі.

А з іншого боку можна говорити про те, що в гурту, попри зміну складу, починається розворот у бік емоційно-ліричної одноманітності та життєствердних, якщо не сказати моралізаторських, гімнів на кшталт «Коли тобі важко» і «Все буде добре», на яких Святослав Вакарчук ніби приміряє на себе роль доброго батька народу.

5. Земля (2013)

Перший же трек восьмого студійника «З нею» звучить неочікувано і здається, що це зовсім новий етно-роковий «Океан Ельзи». Святослав Вакарчук співає не як Святослав Вакарчук, а наприкінці пісні взагалі видає крик кота, на якого сів хазяїн — так би мовити, «додав рок у рок». Однак уже на другій пісні «Стіна» можна почути злизаний гітарний програш з пісні Oasis — Fucking In The Bushes. Хоча, може це оммаж?

«Земля» викликає дуже дивні відчуття. Звучання змінилося, стало агресивнішим, інструментальна частина теж побадьорішала, хоча постійно здається, що під час роботи над альбомом музиканти дуже багато слухали Queen, Radiohead і так, «Океан Ельзи» теж.

«Землю» хитає від свіжих (у рамках класичної музики гурту) рішень до скочування назад, до звичного українцям і Святославу Вакарчуку «Океану Ельзи». Так само хитаються і емоції — від «о, це щось нове, бадьоре» до «пфф, це ж було вже, у вас самих».

4. Gloria (2005)

Альбом Gloria подарував Україні чотири хіти — надривну і трагічну «Вище неба», головний радіоблокбастер 2005 року «Без бою», яскравий єднальний концертний гімн «Відчуваю» та один із найкращих романтичних медляків в українській музиці — баладу «Не питай». Однак після величної «Суперсиметрії» альбом Gloria не став кроком ані назад, ані вперед — це гарний, перехідний альбом, який виявився своєрідним закріпленням пройденого матеріалу.

І цікаво, що саме після Gloria у альбомах «Океану Ельзи» різко знизилася кількість хітів. Хоча, може, змінилося поняття «хіт»?

3. Янанебібув (2000)

В «Океану Ельзи» був легендарний золотий склад з 1998 по 2004 рік, який записав «золоту трилогію» альбомів — «Янанебібув», «Модель» та «Суперсиметрія». Саме на цих альбомах сконцентрована найбільша кількість потужних, вічних, уже народних хітів. Вони вивели «ОЕ» у ранг головного рок-гурту країни. І логічно, що ця трилогія починається з «Янанебібув» — альбому, з яким до квартету прийшла справжня слава, в тому числі за кордоном.

Камерний, але при цьому амбітний і збалансований (як усі записи «золотої трилогії») альбом, на якому є купа референсів до Radiohead, Stoned Roses і гуртів хвилі бритпопу. При цьому він має власний характер. І це був рідкісний випадок, коли українська музика зрівнялася зі світовими трендами (а не відстала від них).

2. Модель (2001)

До «золотої трилогії» можна застосувати цю загадку: «Хто ходить вранці на чотирьох ногах, удень — на двох, а ввечері — на трьох?» (відповідь — немовля, доросла людина, літня людина з тростиною). Якщо «Янанебібув» — це зміцнення музичних позицій «Океану Ельзи» на чотирьох ногах, то «Модель» — це вже музична дорослість, удосконалення композиторського таланту учасників гурту, в тому числі й у написанні хуків.

Це чутно в музиці — більше оркестровок, саунд уже не такий інді-роково-сирий, як у «Янанебібув», а аранжування та мелодії, хоча і стають трохи простішими та зрозумілішими, але це йде тільки на користь і працює на впізнаваність музики та образу гурту. Саме на цьому альбомі «Океан Ельзи» розкривається як гурт зрілих, дорослих і впевнених у собі хітмейкерів, поступово виходячи за межі камерності на стадіони.

1. Суперсиметрія (2003)

«Модель» чи «Суперсиметрія»? Це як в дитинстві відповідати на питання п’яного родича: «Кого більше любиш: тата чи маму?». Однак якщо з нього можна красиво викрутитися, сказавши «обох», то тут так не вийде, доведеться вибирати.

Але як же вибрати між «911» і «Кішкою»? «Холодно» та «Дівчиною з іншого життя»? Між мегахуками «Я до тебе» і «Вставай» та «Майже весна» і «Для тебе»? Складно. Складно, Святославе Івановичу.

Однак як би ми не любили «Модель», альбом «Суперсиметрія», останній з золотої трилогії «Океану Ельзи», все ж таки бере масштабністю, різноманітністю та задумом. Величні оркестровки на пісні «Вільний», проникливі скрипки на Susy та «Холодно» і витримана межа між пронизливо-драматичним відчаєм і надією — якщо «Модель» черпав свою енергію з більш прямолінійного і камерного інді-року та бритпопу, то «Суперсиметрія» сягає стадіонної епічності Queen чи Scorpions.

І якщо вже бути повним задротом, то «Суперсиметрія» значно складніша й цікавіша за аранжуваннями та розстановками акцентів у потужному вирії різноманітних інструментів та звуків.