Як Ніна Матвієнко зробила українські народні пісні популярними

Життєпис Ніни Митрофанівни — наче сюжет із хрестоматії української літератури. Майбутня співачка народилася 10 жовтня 1947 року в селі Неділище Житомирської області. Вона була восьмою серед одинадцятьох дітей у родині. 

Батько Ніни працював трунарем, мати — в колгоспі. З чотирьох років дівчинка няньчила молодших сестер та братів, поки батьки були на роботі. Пізніше брала роботу в сусідньому селі, щоб допомогти сім’ї з копійчиною.

«Я в такій сім’ї народилась, що в дитинстві нічого людського не бачила. Тільки й свята, коли тато не був п’яним і вони з мамою співали…», — згадувала Ніна Митрофанівна про ті роки.

Через неспроможність прогодувати велику сім’ю, Митрофан і Антоніна Матвієнки віддали одинадцятирічну Ніну в інтернат. Суворі радянські вихователі карали дівчину за найменші провини, примушуючи її годинами стояти в кутку та виконувати найчорнішу роботу. Від невтішної буденності Ніна відволікалася спортом, займаючись акробатикою і легкою атлетикою. У дев’ятому класі вона посіла перше місце на районних змаганнях із кидання… дерев’яних гранат. Такий от «совєцький мір».

Справжньою віддушиною для юної Ніни став спів. «Першою піснею, яку ми вивчили, була “Зайнялася зоря розписна…”. Я ніяк не могла вимовити російське слово “заря”. У мене завжди виходило “зара”», — розповідала Матвієнко про перші вокальні спроби.

Після школи Ніна Матвієнко твердо вирішує, що пов’яже життя зі сценою. Дівчина вирушає до Києва, щоб вступити у вокальну студію народного хору імені Григорія Верьовки. Члени комісії зауважують, що співати їй поки зарано. Щоб прогодувати себе, дівчині довелося влаштуватися на завод «Хіммаш».

Після невдалої спроби підкорити столицю Ніна Матвієнко подається на кастинг до вокального ансамблю при житомирській філармонії. І знову провал — дирекція закладу називає її спів «занадто народним». Цікаво, що ті самі прослуховування успішно пройшла Раїса Кириченко, майбутня виконавиця шлягеру «Козачка».

Невдачі не ламають Ніну Матвієнко, а навпаки, додають їй рішучості. У 1966-му, з другої спроби, співачка таки потрапляє до хору Верьовки, а за два роки стає повноцінною солісткою колективу.

Цікавиться Ніна не лише фольклором, а й рок-музикою. Наприкінці 1960-х дівчина потрапляє до київської неформальної тусівки, де знайомиться із Олександром Авагяном, фронтменом біг-біт-гурту «Березень».

На кіностудії Довженка музиканти записують разом кілька спільних пісень, що дають життя українському фольк-року. На жаль, вони збереглися лише у сумнівній якості.

Зірковий час для Ніни Матвієнко починається у 1970-х. Тоді естрадний композитор Ігор Поклад і поет-пісняр Юрій Рибчинський задумали цикл пісень, що мають поєднати автентичний колорит із актуальною поп-музикою.

Поклад і Рибчинський прослуховують київські фольк-колективи у пошуках співачки з сильним чуттєвим народним вокалом. Коли на сцену виходить 20-річна Ніна Матвієнко, досвідченим естрадникам усе стає зрозуміло з перших нот.

«Ми шукали довго. Поки я не почув Ніну Матвієнко. Почув і… заплакав! У цьому було стільки туги, суму… Вже тоді стало зрозуміло — нікого ми більше не будемо шукати. Знайшли!» — згадує Ігор Поклад про знайомство із Ніною Митрофанівною у мемуарах «По ту сторону рояля».

Завдяки Ігорю Дмитровичу та Юрію Євгеновичу, Ніна Матвієнко заспівала так, як може співати лише українська душа. Чутно її і в психоделічній казці «Зелен клен», і в мелодраматичній легенді «Дикі гуси» (увімкніть Bang Bang Ненсі Сінатри та порівняйте звучання), і в тужливій баладі «Чарівна скрипка».

«Я стала відомою на всю Україну в один момент. Пам’ятаю, мама мені тоді сказала: “Ніночко, це ж усе скоро закінчиться. Чим же ти будеш займатися?” Вона довго не вірила, що спів став моєю професією на все життя. Хоча саме матуся навчила мене співати», — згадувала пані Ніна.

Невдовзі молода співачка привертає увагу Івана Миколайчука. Актор і режисер пропонує їй записати саундтрек до комедії «Пропала грамота». До Ніни приєднуються її колеги з хору — Валентина Ковальська та Марія Миколайчук, дружина Івана. Співпраця вийшла настільки вдалою, що переросла у фольклорний дівочий бенд «Золоті ключі». У 1976-му тріо видає на лейблі «Мелодія» велику платівку з українськими народними піснями.

Щастя усміхається Ніні й в особистому житті. У 1971-му вона виходить заміж за художника Петра Гончара, сина скульптора та колекціонера Івана Гончара. За рік у закоханих народжується донька Антоніна, знана сьогодні як співачка Тоня Матвієнко. 

Незалежна Україна дарує Ніні Матвієнко нові можливості. Від 1991-го і до останніх днів співачка співпрацює із симфонічним ансамблем «Київська камерата». Колектив популяризує творчість Мирослава Скорика, Івана Карабиця, Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича та інших видатних українських композиторів. 

Відтоді співачка все частіше потрапляла у скандали через неоднозначні висловлювання про війну в Україні. У 2015-му Ніна Митрофанівна взяла участь у телемості за участі представників так званої «днр», пояснюючи це тим, що «хотіла подивитися цим людям в очі». А у 2018-му на запитання, чому не виступає перед українськими захисниками на передовій, вона відповіла так: «Була два рази в Слов’янську. Я не знала, що їм співати. По-перше, я не хотіла цієї війни, я протестувала […] Я вважала, що це не пояснювально, я не можу цього пояснити».

На український шоу-бізнес Ніна Матвієнко дивилася скоса, але часом все ж пробігала повз. У 2004-му заспівала у телевізійному мюзиклі «Сорочинський ярмарок», а у 2019 році виступила з MONATIK. У свої сімдесят із гаком пані Ніна не просто відсмалила з прогресивним поп-артистом, а й не побоялася вийти на публіку в анімешній рожевій перуці.