cukor-web

Тексти

«Цукор — біла смерть»: родоначальники української готики

Влад Яковлєв

Український лейбл Shukai відкрив передпродаж на платівку київського гурту «Цукор — біла смерть». До неї увійдуть архівні композиції, записані впродовж 1990–1993 років. Дата виходу цифрової версії запису — 1-ше березня 2024 року. Сім треків уже можна послухати на Bandcamp.

Розповідаємо про культовий гурт, що існував за власними правилами та грав специфічну музику на перетині психоделічного фольку, авангарду та готики.

Київська сцена кінця 1980-х — першої половини 1990-х являла собою унікальне явище. Але квартет «Цукор — біла смерть» виглядав екстравагантно і незвично на фоні інших гуртів, відкинувши традиційні кліше і створивши власне звучання, яке різко контрастувало з гітарною музикою того часу.

У складі гурту були: Світлана Охріменко (Няньо) — вокал, клавіші; Олександр Кохановський — рояль; Таміла Мазур — віолончель; Євген Таран — гітара. Окрім двох офіційних альбомів, формація залишила яскравий слід, а для когось «Цукор» — це гурт-основоположник готичної музики в Україні. Гурт існував за своїми правилами, або, користуючись модним закордонним терміном, went on indefinite hiatus (буквально — вийти на невизначену перерву, — ред.), тобто учасники збиралися разом, потім розходилися по власних проєктах, зустрічалися і записували щось разом знову. А починалася ця історія в альма-матер…

Олександр Кохановський: Зі Світланою і Тамілою ми вчилися у музичному училищі ім. Глієра протягом 1984–1988 рр., і згодом здружилися. З Тамілою, до речі, я познайомився досить кумедно. Коли я виходив із закладу, а вона туди заходила з віолончеллю за спиною, у нас був коннект наступного плану: вона відвертала віолончель, казала: «Кохановський, привіт!» — і швидко бігла. 

У той час ми були нічними жителями, і після занять займали вільні класи й продовжували займатися. О 23:00 це все офіційно закінчувалося, і для нас було цілком звичним посидіти ще на площі Перемоги, побалакати, а потім провести Тамілу на потяг, оскільки вона жила у Броварах. Тому нашими улюбленими числами тоді були 23:25 або 23:32. На прощання Таміла любила казати: «5-5, щасти, щоб Кохановський у консерваторію не вступив».

Згодом на небосхилі з’явився Євген Таран, студент Академії мистецтв та гітарист-самоук, який пізніше виступив ініціатором створення гурту та якоюсь мірою його ідеологом на початках.

Євген Таран: Із Шурою, Світланою і Тамілою ми познайомилися влітку 1988-го. Я тоді міцно дружив із Макетом (Олексій Дегтяр — лідер гурту Ivanov Down), який познайомив мене зі Світланою та Тамілою, а Світлана — з Шурою, у помешканні якого на Ярославовому валу ми все частіше й частіше зустрічалися, хлестали літрами міцний чорний чай із фірмовим «кохановським» медом, засиджувалися до ночі, до останнього поїзда метро, який у ті часи йшов о першій годині ночі, розмовляли, сперечалися між собою і з Шуриними батьками та їхніми численними друзями, запоєм слухали купи всяких звичайних і дивовижних фонограм, у процесі вигадуючи і формулюючи собі ідею ансамблю і музики, яку нам було б цікаво пограти разом.

Коли в Києві нарешті випав сніг, а я таки зміг подолати в собі комплекси косорукого гітариста-самоука перед трьома талановитими академічними музикантами, нам уже все було ясно, і першу погодинну програму ми написали та відрепетирували за, здається, два тижні.

Світлана Охріменко (уривок із книги «Скільки треба»): Євген — відвідувач найцікавіших подій міста чи села. Меломан, інтелектуал, мандрівник. Утрьох, з Тамілою Мазур та Кохановським, ми чекали на прихід з Академії мистецтв цього магнетичного створіння. Іноді доводилося чекати занадто довго, але тоді була додаткова можливість повторити партії.

Євген Таран: У Шуриній квартирі, поруч із вітальнею, була невелика кімнатка, а в ній — кабінетний рояль, на якому Світлана з Шурою взялися «вигадувати партії» і грати в чотири руки, а мені вручили акустичну гітару Шуриного батька — маленький, стародавній, чудово просохлий інструмент формату Parlor зі сталевими струнами, дуже гучний і дзвінкий, який, на подив, без зусиль конкурував із роялем. 

Таміла спочатку віолончельних партій не складала, втім її роль в ансамблі теж у жодному разі не можна недооцінювати. Я прямо чую її незабутній, злегка в ніс, воркітливий фальцет: «Кохани-и-и-и-вський, ну краса ж, куди ти женеш?», або: «Світлано Миколаївно, а тут же в нас русалки, русалки такі хлюпочуть», або: «Жье-е-е-е-ня, у стилі рок, мені так таке нравіцца»…

Олександр Кохановський: Бувало, я виходив у іншу кімнату і просив Тамілу зіграти таку партію або ж Світлану повторити якусь музичну фразу. Так і зароджувалися «цукрові кубики».

Київські гурти того часу вирізнялися неабиякою фантазією та почуттям гумору, коли придумували імена для своїх команд, згадати тих самих Ivanov Down. Варто пригадати, що друга половина 80-х запам’яталася не лише бурхливими музичними подіями, а й банальною відсутністю елементарних продовольчих товарів на прилавках магазинів. Це і підказало назву, яку запропонував Таран.

Євген Таран: У нашому випадку це був жест у бік новомодної жовтої преси, яка за вказівкою зверху раптово активно почала просувати в маси повістку здорового способу життя шляхом виключення з раціону громадян нібито шкідливих для людського організму продуктів — це виглядало особливо смішним в умовах тотального дефіциту пізньорадянської епохи, та й сама фраза здалася нам неймовірно гарною. Разом із тим, «Цукор» був одним із перших гуртів, що принципово почали писати українською. Тексти створювали Світлана та Євген. 

Євген Таран: Спочатку тексти писали ми зі Світланою — через рядок і подекуди навіть через слово, але доволі скоро, намацавши власний оригінальний стиль, Світлана потроху позбавила мене поетичних потуг, також швидко позбуваючись надмірних нашарувань хаотичних культурних референцій, алюзій та ремінісценцій, цілком хоча й характерних для «епохи розвиненого постмодернізму», особливо його дещо оскаженілого київського розливу.

Завершальним штрихом стало придбання клавіш Casiotone МТ-200 вершкового кольору (або «морозильничка», як його ніжно називав Кохановський), звучання яких і сформувало, за визначенням Макета, «цукрівський каліпсольний звук». І справді, звук цього інструмента став ключовим не тільки у творчості гурту, а й в подальших звукових експериментах його учасників та учасниць.

Згодом музиканти зафіксували свою першу роботу «Рододендрони Коралові Аспиди». За легендою, одного разу Таміла привела на репетицію барабанщика гурту «Раббота Хо» Костянтина Довженка, який був настільки вражений музикою «Цукрів», що приніс усю необхідну апаратуру для запису додому до Кохановського. Окрім того, Костянтин замінив на записі Євгена Тарана.

Євген Таран: Проводячи тоді в Шури дні й ночі, я повністю закинув навчання, а на початку зими 1988-го зрозумів, що якщо буду продовжувати в тому ж дусі, то не здам наступну сесію і вилечу з інституту. Відчайдушно намагаючись надолужити згаяне, я на початку 1989 року пропав із репетицій на два, здається, місяці, протягом яких сталося дещо дуже смішне. 

У Таміли був тоді короткий, але бурхливий роман із Гришею Хорошиловим (поет, музикант, знавець китайської культури), одним із результатів якого стало її тісне знайомство з компанією Гришиних друзів, серед яких був Костя Довженко, що запропонував як слід зафіксувати на плівку нашу першу готову програму, також взявши на себе роль відсутнього на той момент гітариста.

Абияк впоравшись із сесією, я нарешті знову намалювався в Шури, і Світлана з Тамілою, сміючись, розповіли, що в процесі прослуховування наших чорнових записів і спроб зрозуміти, що ж я там насправді граю, Костя виявив, що для половини вигаданих мною карколомних акордів йому просто не вистачає довжини пальців. Тому вони з Шурою почали застосовувати струбцини й замотані клейкою стрічкою плоскогубці, щоб відтворити моє божевілля в оригінальному вигляді.

Ця робота, як і «Лілеї та Амариліси», скоріш за все, не збереглася. Як пригадували безпосередні учасники подій, у той час вони записали досить багато плівок, проте зовсім не слідкували за своїми роботами. Проте коротке й дуже насичене проведення часу з Хорошиловим залишило про себе яскраву згадку — одну з перлин гурту під назвою «Велика Ріка Хєнь-Юань», яку і присвятили Григорію. Разом із тим, захопливих подій у той час більш ніж вистачало.

Олександр Кохановський: З першого разу я так і не зміг вступити до консерваторії, не вистачило одного бала, і мене забрали до армії, яка була досить цікавою. Півтора місяці я пробув на навчанні в Десні, а потім мене відправили до спортроти, де я служив концертмейстером у гімнастів, що дозволяло з’являтися вдома майже щодня, крім вихідних, коли я ходив у наряд. 

Музиканти підготували нову програму «Новые неженки», яка з легкої руки музичного журналіста Олександра Євтушенка отримала переклад «Нові пестунчики». Цей матеріал був зафіксований у лютому 1990 року на горищі Будинку вчених у Києві. Звукорежисером виступив Валерій Папченко. Сесія була записана наживо і практично з першого дубля. 

Євген Таран створив оформлення у двох варіантах: для формату бобіни й для касети. Власне останній дизайн став основою для збірки «Манірна музика», першу половину якої займала вищезгадана сесія у Будинку вчених. Запис викликав неабиякий ажіотаж у середовищі музичних ентузіастів, а також підштовхнув гурт до нового знайомства, яке зіграло ключову роль у подальшому його розвитку.

Євген Таран: Завдяки Жені Білому, якому ніяк не можна не віддати належне за воістину титанічну PR-діяльність із просування українського музичного андерграунду в колах київських фарцівників і афілійованих із ними зацікавлених іноземних гостей, ми познайомилися й негайно потоваришували з Ольгою та Влодеком Наконечними, польськими українцями, справжніми представниками андерграунду європейського зразка.

Влодек Наконечний: Демокасету «Манірна музика» привезла моя сестра Оля (раніше вокалістка гурту «Оселедець»), яка була на стажуванні в Києві, де познайомилася з музикантами гурту. Прослухали касету — музика зачепила одразу… Була інша від усього, з чим в українській новій музиці досі мали справу. Втім, інша від всього, що знали й цінували в польській музиці, а близька до експериментів лейблу Recommended Records, музика якого нас тоді сильно інспірувала… 

«Манірна музика» була свіжа і новаторська, дика і спонтанна, дуже енергетична, наскрізь просякнута панковою експресією при зовсім нероковому складі інструментів. До цього була ще подвійна вишенька на торті: жіночий вокал і українська мова.

На той час Влодек Наконечний разом із Ларисою Шост заснували у Польщі лейбл Koka Records і вже видали кілька позицій на касетах, ще самвидавним способом, проте вже мали намір виходити з підпілля. Касета «Манірна музика» стала першою офіційною ластівкою молодого видавництва.

Влодек Наконечний: Наша пропозиція — спрямована до все ще анонімних музикантів — змінити вектор із «язика» на мову та перейменувати назву із «Сахара» на «Цукор» завершилася успіхом. Ми отримали макет обкладинки та з номером 008 Koka Records видали касету — це був 1991 рік. Коли через рік з гачком Koka завершувала «самвидавний» період, «Манірна музика» залишилася єдиною з-поміж раніше виданих позицій, яка продовжувала видаватися в наступному, професійному етапі. Обкладинку не міняли, лиш з ксерокса перекинулись на друк і підчистили звукову матрицю.

Завдяки новим знайомствам і можливостям гурт отримує запрошення взяти участь у спільній подорожі до Польщі разом з Ivanov Down. Для обох сторін це була перша можливість поїхати за кордон. Ці гастролі спричинили цілу низку неймовірних історій.

Олександр Кохановський: Я в той час був військовозобов’язаним. При перетині кордону, офіцер перевіряв документи та, побачивши мій паспорт та мене у цивільному одязі, запитав: «Хто тут головний?». Вийшов Сергій Девяткін (менеджер Ivanov Down), щоб з’ясувати, у чому справа. Йому відповіли, що якби у мене був службовий паспорт або я був би під наглядом лейтенанта чи навіть сержанта, то спокійно міг би перетнути кордон, а так мене зняли з потяга і відправили назад до Києва. 

Євген Таран: Це нас трьох геть порвало на ганчірки. Чесно кажучи, я вже не пам’ятаю, навіщо ми поїхали далі до Варшави, але грати без Шури ми точно вже ніде не збиралися.

Євген Таран: У вересні 1990-го Влодек з Ольгою покликали нас і Ivanov Down на організований ними фестиваль, забезпечивши учасників усіма потрібними документами з гербовими печатками польського Міністерства культури, завдяки яким навіть Шура, який офіційно перебував на службі в лавах радянської армії, без зусиль отримав польську візу.

На такій сумній ноті ця історія не закінчилася. Приїхавши до польської столиці й заселившись у крихітній квартирці, Влодек запропонував учасникам гурту зіграти імпровізований виступ у місті Остравець (центр польської вугільної промисловості та лівого профспілкового руху), куди музиканти поїхали електричкою. 

Влодек Наконечний: Це був концерт у рамках дійства «Дні української культури». В заході взяв участь також експериментальний український театр з Ґданська, тому «Дні» мали дещо авангардний відтінок. Утім, місце для концерту організатори придумали досить оригінальне: танцмайданчик у ресторанному залі. «Цукор» таки зіграв — напівакустично і для доволі чудернацької публіки: ресторанних гостей за столами та чарками та «нормальної», що сиділа на підлозі під стінами — було з 50 осіб, враховуючи й мене.

Євген Таран: Сцени як такої у приміщенні не було, її заміняла якась подоба мушлі прямо посередині заскленого залу, а в ній — три важких антикварних стільці з гнутими ніжками. Ми тупцювали в передбаннику, коли перед нами, наче нізвідки, з’явився маленький лисий чоловічок, поява якого помітно потішила Влодека. Вони трохи пошепотілися між собою польською, а потім чоловічок раптом потягнув мене і нас усіх далі, в гримерку. 

Я тільки встиг розпакувати наші інструменти та кабелі, а Світлана з Тамілою — перевдягнутись, як у дверях з’явився Влодек і замахав руками. Ми скорчили відповідні заходу і закладу серйозні пики, схопили інструменти та шнури і гуськом вивалилися в зал. Із солідарності з Шурою, який залишився в Україні, Світлана грала тільки свої партії (ми ще в поїзді домовилися, що модифікувати нашу музику для тріо не будемо), тож, не очікуючи ніякої особливої реакції публіки, ми вдарили першу композицію програми.

У залі панувала цілковита тиша, публіка не аплодувала між номерами, що дало змогу сконцентруватися музикантам на своїй грі та виконати один із найбільш налагоджених своїх виступів. Особливо їх вразила робота звукорежисера, який вміло розподілив кожен елемент музики гурту, а також реакція публіки після того, як музиканти зіграли останню ноту.

Влодек Наконечний: Враження були потужні. Принаймні для мене. Слід зазначити, що ніхто з публіки не пішов із зали передчасно, а опісля пролунала навіть доволі голосна овація. Детермінація гурту заграти попри все була, звичайно, захоплива. Захоплення викликав і сам, при всій недосконалості звучання, матеріал.

Таміла Мазур: Грали ми там хаотично без Шури, проте всім дуже сподобалося.

Євген Таран: Двадцять приблизно метрів від дверей ресторану до зворотної електрички до Варшави були заповнені запитаннями Таміли: «Сві-і-і-тлана, Ж’є-є-н’я, так, а що ми тепер салонну музику граємо, ось прямо салонну музику? Це ж в нас тепер салонна музика, чи що?» — а буквально за крок до дверей електрички Влодек підбив сакраментальний підсумок, який негайно перетворився на живий і досі мем: «Культура — Курва — Європа».

У той самий час «загублений по дорозі» Кохановський повернувся у Київ, де постарався вирішувати проблеми з документами та наздогнати своїх колег.

Олександр Кохановський: Мені довелося заплатити 60 рублів, чималі кошти на той час, щоб мені зробили службовий паспорт — це зайняло всього дві години. З цими документами я спокійно перетнув кордон і, прибувши до Польщі, звернувся до студентського культурного осередку. До мене вийшов молодий хлопчина з газовим балончиком, подумавши, що я займаюсь рекетом, але я йому пояснив, що до чого. Він заспокоївся, запросив до себе в кімнату і пообіцяв допомогти мені знайти своїх.

Окрім того, гурт зіграв концерт у Любліні, разом із акордеоністом Адамом Стругом. Проте не всі заплановані виступи відбулися.

Таміла Мазур: Пам’ятаю, що перед черговим виступом ми поїхали у ліс, де пили пиво і чекали, коли ж нас повезуть на концерт. У результаті нікуди ніхто не поїхав, пива було багато…

Олександр Кохановський: Вражень було чимало. Ми побачили безліч музичних магазинів з горами платівок, і ледь не усі гонорари з цих гастролей витрачали на їх придбання. По телебаченню транслювали MTV. Ще ми там вперше побачили 4-канальну портостудію, що було взагалі для нас у новинку, з якою захопливо працював Макет, а ми з не меншим захопленням споглядали за цим.

Представивши свій матеріал перед польською публікою і набравшись нових вражень від подорожі, музиканти повертаються до Києва та готують нову програму. Згодом отримують пропозицію від Сергія Мясоєдова, куратора харківської «Нової Сцени» взяти участь у фестивалі, знову ж таки з гуртом Ivanov Down. Цей виступ виявився останнім для гурту в якості квартету.

Сергій Мясоєдов: 27–28 листопада ми підготували щось типу мініфестивалю, який мав назву «Відкриття сезону». «Цукор — біла смерть» закривали перший, більше артовий, день, тому на записі залишилося тільки два треки, а далі на магнітофоні закінчилася плівка.

Реклами було мало, тому на концерт прийшла класична, своя аудиторія з харківського рок-клубу. Зал був майже повним (200 осіб), проте музики у стилі барокового дарк-фольку ще не існувало в Харкові, тому виступ «Цукрів», як і всіх гуртів у той вечір, публіка сприйняла без особливого ентузіазму. 

Олександр Кохановський: Поїздка до Польщі дещо вплинула на мій вихід із ЦБС. Цей виступ відбувся, коли я вже практично не брав участі у діяльності гурту. З точки зору експерименту ця програма залишилася в історії, проте на рахунок музичної частини є великі питання.

Згодом Олександр створив власний проєкт Pan Kifared, а Таміла бере участь у виступі «Колезького асесора» на фестивалі «Чорна Рада» та починає грати на басу в новоствореному гурті Shake Hi-Fi. ЦБС перетворюється на дует Світлани та Євгена, вони створюють ряд нових композицій, які ввійшли до другої сторони касети «Манірна музика».

Разом із Дмитром Петішкіним (учасник гурту «Іван Самшит») вони записують низку експериментальних електронних композицій, частина з яких була використана у першому альбомі Shake Hi-Fi — Isn’t my dream — sonic dream?. Студійні досліди дуету були продовжені у Харкові — знову ж, за запрошенням Сергія Мясоєдова.

Сергій Мясоєдов: Я запропонував їм зробити запис у харківській консерваторії й фінансував його. Звукорежисером був Олександр Вакуленко, який до цього працював із гуртом «Казма-Казма». Записаний матеріал отримав назву New Look.

Влодек Наконечний: На обрії засяяли нові можливості, і я почав розмови з музикантами про нові записи «Цукру». Знайомі з колективу «Комуна Отвоцк» (експериментального театру) підшепнули про записну міністудію, яку влаштував собі їхній колега Арек Вась. Ми домовилися за мінімальні — на фоні ринкових цін — кошти, вдалося забезпечити два дні запису на восьмитрековий аналоговий рекордер, плюс третій день на зведення.

Частина цієї сесії увійшла до наступного та останнього альбому «Село», для запису якого Світлана та Євген вирушили до Польщі. 

Попри брак часу, робота йшла дуже продуктивно і натхненно. Музиканти і сам Влодек вперше працювали у студії подібного рівня. У процесі стало зрозуміло, що не вистачає одного важливого елемента, який запам’ятався на попередніх записах — віолончелі. 

Потрібна кандидатура була знайдена миттєво, з тої ж «Комуни Отвоцк», — Болек Блащик, молодий студент із Музичної академії зі схильністю до експериментування. Світлана розписала ноти до партій до віолончелі, а Болек погодився — і блискавично їх відтворив.

Влодек Наконечний: Пропрацювали в студії три дні, матеріалу виявилося замало для формату альбому. Світлана запропонувала використати щось із харківської сесії, яку раніше записали з Женею. Я відібрав три треки, які позитивно, по-моєму, вирівнювались між нашими сесійними записами. Відставали трохи звуком (тут переважали середні тони) та кліматом. Утім, з рештою матеріалу поєднував їх вокал Світлани та характерна мелодійність її композицій.

Таким чином виник альбом «Село», виданий Кoka Records з номером 014 у 1993 році.

Влодек Наконечний: Щодо вражень від спільної роботи з музикантами: всі ми були молоді, трохи розгублені та трохи неадекватні до дійсності, в якій зустрілися. Усі ми здавалися — з теперішньої перспективи — дуже наївними, хоч кожен на свій лад. І всі ми їхали на ентузіазмі, вірили в те, що робили… 

Подобалися ще ерудованість і широкі обрії зацікавлень — для мене інколи й заширокі, як-от потреба екскурсій історичними некрополями. Імпонувала їхня необмежена, інша, ніж та, яку ми знали, просторіша і глибинніша музична уява та вмілість перекладати її на мову музики.

Стійкішим за інших здавався Женя Таран — він мав досвід праці зі звуком і технічним обладнанням студії, і це дуже допомогло справитися із «Селом», зведення якого в основному його заслуга. Світлана натомість була для мене суцільною таємницею.

Після видання альбому учасники й учасниці гурту поступово пішли своїм шляхом, продовжуючи займатися музикою. Подальша доля музикантів склалася по-різному. 

Світлана Охріменко продовжила виступати та виступає дотепер під іменем Світлана Няньо. Вона видала низку сольних робіт, зокрема і з Олександром Юрченком, а згодом, у 1999 році, за запрошенням Влодека — записала неймовірної краси платівку «Китиці».

Олександр Кохановський записав кілька робіт у рамках проєкту Pan Kifared разом із Тарасом Морозом і Дмитром Плотніковим, брав участь у записах і концертах харківського гурту «Казма-Казма» та в якості басиста «Колезького асесора». Багато років він пише музику до театральних вистав Дмитра Богомазова, а також періодично публікує записи під іменем Pankifared.

Євген Таран паралельно з «Цукор — біла смерть» брав участь у записах гуртів Shake Hi-Fi, Gorod-Sputnik, Yarn. У другій половині 90-х він емігрував до Німеччини, де живе і працює досі.

Євген Таран про Тамілу Мазур: Сьогодні, після стількох років, дуже сумно думати про те, що якби вона народилася в іншій країні, з неї напевно могла би вирости світового класу продюсерка. У Таміли було дивовижне природне відчуття розуміння компонентів музичної композиції.

У поєднанні з талантом — вміння це розуміння напрочуд влучно вербально артикулювати (таким відчуттям, напевно, володіють усі великі диригенти, просто у Таміли ніколи не було лідерських амбіцій). Загалом, як неважко помітити, все перераховане вище цілком підходить під «академічне» трактування терміна «hiatus», просто в нашому випадку він затягнувся на кілька десятиліть, а тепер, після смерті Таміли, найімовірніше, назавжди.

Фотографії:
Владислав Уразовський
Іван Москаленко
Дмитро Следюк

Дивіться також Буремний подкаст зі Стасом Корольовим і Настею Весною — про вплив російської культури, маніакальні періоди в житті та творчість, що зміцнює стосунки.

Дивіться також Буремний подкаст зі Стасом Корольовим і Настею Весною — про вплив російської культури, маніакальні періоди в житті та творчість, що зміцнює стосунки.