«Україна і Америка — частини мене»: Надія Шпаченко про «Греммі», еміграцію та Україну

— Ви мігрували з України одразу після проголошення незалежності у віці 13 років. Чи можете назвати найтепліший спогад до переїзду?

Усі мої спогади з дитинства теплі. Я дуже любила гуляти по парку ім. Горького у Харкові, пам’ятаю своїх друзів. У мене було звичайне дитинство, крім того, що я інтенсивно займалася музикою. Мати вчила мене грати на фортепіано, у музичній школі я грала на флейті, віолончелі, ходила на заняття з композиції. 

Вся моя музична база і основи моїх знань були закладені в Україні. Пізніше моя творчість більше розвинулася в Ізраїлі та Америці.

У 12 років у мене був перший важливий концерт із Харківським симфонічним оркестром. Я сама писала музику і навіть посіла друге місце на Всеукраїнському конкурсі юного композитора.

Ще один із спогадів — як я їздила до Києва, де жила та виступала у Будинку композиторів. В мене тоді взяли інтерв’ю, крутили по телебаченню, радіо. Тож це були для мене гарні часи.

Моє дитинство, як один із етапів життя, дуже важливе для мене. Я до сих пір граю українських композиторів і гастролювала Україною декілька разів.

— Як ви адаптувалися до життя в Америці?

Спочатку я приїхала туди сама, без батьків і зовсім без грошей. Безкоштовно жила в однієї жінки, у якої вдома стояло фортепіано, заробляла трохи музикою, акомпонувала. Через деякий час до мене приїхала мати.

Я навчалась по вісім годин на день, гроші мені були не важливі, я хотіла займатися музикою. Я все вкладала у заняття і розвиток здібностей. Ось так без зв’язків і фінансових можливостей, я зробила себе сама.

— Як розвивалася ваша кар’єра в Америці?

Я приїхала до Америки саме навчатися. Спочатку поступила на бакалавра до коледжу Лонгі-Бард у Кембріджі, де отримала повну стипендію. Потім на магістратуру до Університету Південної Каліфорнії в Лос-Анджелесі.

У мене дуже хороша школа: спочатку я навчалася з мамою, потім у Віктора Дерев’янка в Україні та Віктора Розенбаума в США. Всі мої вчителі дали мені дуже багато, кожен по-різному. Cаме завдяки їм я виросла як музикантка.

Після магістратури я більше зацікавилася сучасною музикою. Я і до цього її грала — ми з мамою вивчали твори композиторів XX століття. А коли я закінчила аспірантуру, багато композиторів почали писати музику саме для мене. Тоді моїм основним напрямом стало просування композицій: я грала на прем’єрах, записувала диски і часто виступала. Це насправді те, що мені найбільше подобається робити, — просувати нову музику.

— Яка різниця між українською і американською музичною школою?

Навчання в українській школі базувалося на розвитку уяви, а вже потім на відпрацьовуванні здібностей. Перед початком гри мені потрібно було уявити картинку, яку я хочу донести до слухача. Така техніка розвивала емоційну сторону і давала музиці глибину. Мене це завжди вражало. Принаймні такий підхід був у моїх викладачів, у моєї мами.

Не можу сказати, що в моїх українських та американських викладачів була велика різниця у викладанні. Перші вчителі в Америці теж були схожі за подачею з українськими. В Україні тоді було багато доступних і недорогих музичних шкіл, натомість в Америці це було затратніше.

Теоретичну частину навчання в Америці починають вивчати тільки у вищих навчальних закладах, а в Україні дітям її дають дуже рано, з самого початку навчання.

— Ви стежите за українською музикою і Україною в цілому?

Знаю українських виконавців і композиторів. Я зв’язуюсь з деякими композиторами, граю їхню музику. Дуже багато співпрацювала з Юрієм Іщенком, викладачем з консерваторії України, наприклад. Він написав для мене концерт на фортепіано і я грала його на прем’єрі в Києві, спочатку з оркестром у 2006 році. Пізніше, на Kyiv Music Fest 2008, на 70-річчя Юрія, я виконувала цей концерт знову з Національним оркестром. Після цього він ще написав «Сонату №6», яку я презентувала спочатку в київській консерваторії, а потім в Америці.

Але й з композитором Олександром Щетинським, п’єси якого я виконувала на прем’єрі в Нью-Йорку у 2000-х. Наступного травня (2021) я буду співпрацювати з українсько-американською скрипалькою Мирославою Хомік та американською віолончелісткою Кейт Діллінгем на фестивалі нової музики Queens у виконанні п’єс українських композиторів.

— Чим цікавитеся музикою інших напрямів, крім академічного?

Не можу навіть свою музику назвати академічною. Безперечно, кожна композиція дуже різна і в кожній можна почути вплив інших жанрів — року, попу, джазу. Моя задача — зводити різні стилі. Класична музика, яку я граю тут, не така класична, як уявляють люди. Це не Бетховен чи Шопен, навіть не традиційна сучасна класика.

З мого репертуару є музика, яка просто інакша. Наприклад, я граю твори для іграшкового фортепіано, співаю інколи. Вони звучать дуже просто та емоційно.

— У музичній категорії Шевченківської премії нещодавно були номіновані гурти «ДахаБраха» та Vivienne Mort. Представникам академічного цеху це не сподобалось, адже традиційно цю премію отримували тільки класичні музиканти, не поп-виконавці. Як ви ставитесь до цього?

Я вважаю, що це добре. Мені здається, що вся музика важлива і потрібно слухати різні стилі, не тільки класичну. Академічному сегменту теж варто було би цікавитися різними жанрами. Я не знаю саме цих виконавців, але обов’язково послухаю.

В Америці було те саме. Є Пулітцерівська премія, її в 2017-му отримав Кендрік Ламар, що теж багатьом не сподобалось. Але я повністю підтримую.

— Як ви вважаєте, який наразі статус у «Греммі»? Наскільки премія престижна по факту, а не історично? Що це дає музиканту?

Її статус великий — як раніше був, так і зараз. Що вона дає музиканту, я не можу відстежити, бо отримала її тільки тиждень тому. 

Щодо пропозицій по концертах, то їх поки що не стало помітно більше. Подивимось. Я сподіваюся, що «Греммі» дасть мені легшу дорогу в просуванні музики.

— До «Греммі» дещо скептично ставляться, тому що часто на премію не номінують гурти, які цього варті. Що ви можете про це сказати?

Я не знаю деталей контроверсій, але, як правило, всі вони стосуються лише популярних стилів — тих, які показують по телебаченню ввечері. 

У моїй категорії якість обраних артистів дуже висока. Я рада, що номінували саме їх. Навіть у цьому році були представлені виконавці сучасної класики, а не традиційної, що я підтримую. Я дуже вдячна Греммі, що вони допомагають просувати саме класичну музику сьогодення, адже це те, що ми залишаємо наступним поколінням. Ці композиції будуть грати і через сто років, і через двісті. 

Я не можу назвати себе дуже знаменитою, не маю багато зв’язків, тому те, що я виграла цю премію, говорить, що вони під час пошуку орієнтувалися на якість, а не на визнання публіки. 

— Що думаєте про українську поп-музику?

Поп-музику я слухаю не так часто, як класичну. Звичайно, цікавлюся американською музикою більше. Проте нещодавно хтось мені на інтерв’ю сказав про Настю Каменських і я послухала. Загалом цікаво.

—– Що для вас означає «Греммі»?

Я не працювала заради «Греммі» або інших нагород, я працювала, бо я дуже люблю це. Моєю ціллю було познайомити людей з новою музикою. Мені просто приємно, що мою роботу так оцінили. Подивимось, що це принесе у майбутньому.

— Вас називають «українською» виконавицею. Як ви самі себе співвідносите з Україною?

Життя в Україні — важлива частина мого життя, але як піаністка, я сформувалася вже в Америці, тут для цього було багато можливостей. Тому краще писати «американська виконавиця українського походження». Я продовжую співпрацювати з українцями, поширювати українську культуру і наразі відчуваю себе як американсько-українська музикантка. Україна і Америка — частини мене.

—– Якщо вас покличуть виступати в Україну, приїдете?

Із задоволенням.