Знайомимось: YUVI — електронний хаос як терапія

Я з Миколаївської області. В 16 років переїхала до Києва, закінчила Київську академію музики ім. Р. М. Глієра. Після випуску саксофон брала в зуби не більше трьох разів, але останнім часом з’являються думки повернутись до практики. Зараз працюю на фрилансі — пишу саунддизайн, джингли, пісні.

Мала досвід роботи поваром, барменом із 17 років, як випустилась з Глієра, але вчасно зрозуміла, що марно витрачаю час. З 19 років займаюсь винятково творчістю.

Вокал, фортепіано, кларнет, саксофон — лише невелика частина гуртків, які я відвідувала. Це музична школа. Я починала з кларнету, паралельно три роки ходила на вокал, приблизно стільки ж на фортепіано, просто як на загальний предмет для учнів музичної школи. І ще на десятки інших гуртків, не повʼязаних з музикою. Не можу сказати, що асоціювала себе з конкретним інструментом, але чітко розуміла, що хочу бути в музиці.

І потім, коли я вже два роки грала на саксофоні — а це були останні роки навчання в музичній школі, — мама прийняла рішення, щоб я вступала в Миколаївське музичне училище на саксофон. Не можу сказати, що мені це сподобалось, але я погодилась.

Спочатку я навчалася три роки в Миколаєві. Пари майже не відвідувала, були конфлікти з деякими викладачами. Це була одна з причин того, що я перевелась на 4-й курс саме в Київ. Це був найкращий рік за весь період мого музичного навчання. Але саксофон випав із моїх пріоритетів, тому з 2018 року міцно займаюся продакшном.

Важке питання. Немає конкретних артистів, яких я постійно слухаю. Але зростання на джазі, в правильному музичному середовищі, особливо останній рік навчання у Глієра дали мені натхнення в ламаності й нетривіальності. 

Не можу сказати, що очевидно на мене впливає зараз. Я на себе впливаю, на те, що я пишу, на свій музичний смак, на свої музичні видання. Я мультижанрова продюсерка в першу чергу. Пишу в різних жанрах, формах, різних емоціях, і можу розказати про будь-що. І в цьому мій плюс.

Я надихаюсь собою, людьми, які мене оточують, спонтанними звуками єства. Кожен по-своєму якось впливає. Кожен різні емоції дарує. Звісно, що моє оточення так чи інакше впливає на мій стан, із якого потім щось вилізає. Але так, щоб окремо когось виділити — то ні.

Кожен, хто був, кожен, хто залишився. Я в собі все частіше помічаю найкраще від батьків, вони як ніхто вплинули і стали причиною того, ким я є. Наприклад, зараз дуже багато підтримки отримую від тата, хоча він не був в захваті від того, чим я хотіла займатись. 

Люди, які прийшли в моє життя за останній рік. Моя Аліса Любомська — найталановитіша кравчиня, стилістка. Максим Делієргієв — режисер, оператор, монтажер мого першого кліпу на «30 повінь». Аркадій Ленов — мій особливий звукоінженер. Кожен фотограф, який брав участь у зйомках обкладинок. Вони впливають, підтримують, критикують. Я росту за їхньої підтримки і безмежно вдячна всім.

Музика на преміальній позиції, основній. У мене є умовний план на п’ять років, чим займатись, як і з ким. Але, як показує практика, найкраще приходить спонтанно і без планування. Тому задача зараз — працювати, покращувати скіли. Все прийде, і Glastonbury і Coachella, як тільки буду до цього готова. 

Не можу сказати, чи буду я стовідсотково займатися музикою через 10–15 років. Мені хотілось би, і в мене є грандіозні плани. Але на все це треба ресурси, багато що залежить від аудиторії. Я можу займатись продюсуванням, але чи буде в мене ресурс випускатись так само в тій кількості і в тій якості, в яких я роблю це зараз — не знаю.

Я намагаюсь відшліфовувати до суб’єктивно ідеального стану. Але спираючись на відчуття, як виняток із правил, можу дозволити собі дропнуть демку. Музика для мене — супертерапевтичний процес. Якщо я щось пишу, це для мене рівно те саме, що й піти до психолога на сеанс. Мені треба щось сказати — я це вкладаю в музику. Далі знаходжу нові сенси.

Прийшла до цього дуже просто — нада кеш. Не можу сказати, що це найприємніший спосіб заробітку, але він мені дуже допоміг на початкових етапах продюсування. Багато хто співає зараз мої пісні, але єдина, кого хочу відмітити — Джамала. Вона неперевершена.

Звичайно, відрізняються. Я не працюю по формі «умовного біта». Музика, продакшн відіграють ключову роль у пісні, це мають розуміти артисти. В чому мій плюс як продюсерки: я пишу під людину, а не під себе. Там чутно мій почерк, без всяких питань, але настрої, відчуття — не мої.

Не бути середньою сценою не дорівнює змінювати своє звучання і підлаштовуватись під стандарти. Я не хочу робити музику з таким підходом, як це роблять наші відомі поп-лейбли. Просто знаю, як у них працює продакшн, для чого вони взагалі працюють. Себе ламать я не збираюсь, моя задача — зробити себе нормою. Ще років п’ять, десять, двадцять українці готові не будуть, поки в нас не почнуть вливати ті самі кошти, що і в мейнстрим.

Моя задача, як і кожного думаючого музиканта (електронного, інструменталіста) — робити вклад в музичну індустрію, щоб діти, діти наших дітей, через 20, 40 років слухали музику. І щоб оце відсоткове співвідношення лайна з мистецтвом добре переважало.

Я розумію, що не для всіх. Той самий мініальбом «По тобі» — він більше для продюсерської аудиторії, для тих, хто любить електронну музику. Окрім «30 повінь» і «По тобі», інші треки важкі. Але це YUVI. Я мультижанрова продюсерка, я пишу все, що хочу. І тримаюсь з усіх сил на ентузіазмі й вірі у важливість того, що роблю.

Фотографії: Vladick