Знайомимось: Run de Wood — порочний янгол української електроніки

Я Богдан, псевдонім Run de Wood, минулого грудня мені виповнилося 20 років. Два роки тому я вступив у КНУ ім. Тараса Шевченка на компʼютерні науки, які успішно кинув на другому курсі через проблеми з башкою. 

Родився і виріс у маленькому селищі в Чернігівській області. Там я зустрів перші пів року війни, але останній рік живу в Києві. Тут віддалено працюю в американській компанії в технічній підтримці — перепрошиваю девайси, роблю трабл-шути, всяку таку фігню. Зараз мене дуже тішить, що в 20 років я можу себе на сто відсотків забезпечувати сам.

Музику я почав писати років у 14–15. Скачав собі FL Studio, хоча останні три роки пишу в Ableton. Раніше я писав IDM, треп, клубняк, future bass, напевно, навіть реп. Run de Wood створив уже як новий початок після мільйонів моїх інших проєктів, де я заганяв себе в жанри й обмежував у написанні музики: типу реп, рок і так далі. 

Саме в Run de Wood я повністю відпустив себе і перестав шукати свій стиль, бо мій стиль — фактично все, що я пишу. Будь-яка музика залежить від моїх переживань і почуттів у момент написання, тому всі пісні дуже різні. Я впевнений, що кожний для себе щось знайде, навіть якщо слухає треп, симфонічний оркестр чи білий шум.

Моє головне натхнення — це будь-який біль, який я перетворюю у звук, викривляю, перевантажую семпли. З артистів я вилітаю в астрал від Ry X, Квітки Цісик, ЮЮ, Daughter, Джеремі Цукермана, The Irrepressibles, Labrinth. Звук Аліни Паш мені дуже подобається, я її сприймаю незалежно від всіх приколів, які з нею були. Також на мій смак вплинула музична школа, де я навчався девʼять років — з першого по девʼятий клас. По музичній грамоті взагалі нічого не памʼятаю, але дуже любив грати в оркестрі.

Коли я був у восьмому класі, зробили оркестр і там була купа звуків, які всі грали в унісон — просто мегасильні емоції викликає живий оркестр. Часто я використовую оркестрові мотиви, змішую їх з інді-попом, електронікою. Також надихає контемп — танець, коли ти рухаєшся так, як відчуваєш. Це такі плавні лінії, коли йде емоція цнотливості, щирості, я б сказав, «pure dance» («чистого танцю»).

Останнім часом мене надихнула історія Квітки Цісик. Знайомий показав мені фільм, і я був дуже вражений. Ще мене дуже надихає єдність, якийсь ментальний унісон. Мій останній альбом називається Limbic Resonance («Лімбічний резонанс»). Власне те, що зараз відбувається в Україні — саме лімбічний резонанс. Зараз, у контексті нашого життя, із героїв я бачу тільки українців — воїнів, які захищають мою жопу. І волонтери. Чесно, як би я не хотів, але, крім українців, не можу більше думати ні про яких героїв.

Загалом я дуже люблю експерименти, іноді сам в ахуї від того, що виходить. Сам люблю, коли щось виходить за правила естетики. Як правило, я щось таке і слухаю — щось суперекспериментальне, звідки я можу щось почерпнути.

Я люблю щось вчудить і сам потім від того кайфую. Випадково навіть щось може вийти. Я колись витягнув акумулятори з електронних сигарет (не куріть, будь ласка) і почав одну сигарету стукати об іншу — вийшов цікавий звук, бо вони всередині були пусті. Вийшло суперспецифічне звучання. Я цей звук перевантажив і він став другим басом у пісні «Сон».

Загалом індустріальне звучання обумовлене «костилями», які в мене були раніше і є зараз. Я записую просто на мікрофон у себе в телефоні, бо не маю грошей на нормальний мікрофон. І звідси випливло якесь дуже специфічне, незвичайне звучання. Я просто накриваюся рушником, аби не було реверберації, і сиджу кричу в телефон. У мене є гітара, на якій вижило три струни, бо всі порвалися, поки що живе укулеле, вдома у селі є фортепіано, яке я викупив за свої гроші в пʼятому класі.

Я співаю про людей, справжніх, реальних, про їхні реальні проблеми, про свої відчуття та інтерпретації, про якісь складнощі зі сприйняттям самого себе й інших, про свої емоції та людей, які зустрічав за свої двадцять років тернистого шляху. Так, якась малолітка розповідає про тернистий шлях, але я його дійсно так відчуваю. 

Було дуже багато всього, щоб дійти до якогось просвітлення і спокою — і я зараз найближче до цього стану, ніж був коли-небудь у житті. Співаю про свій досвід, досвід залежності, про травми, як вони на нас впливають, і, звісно ж, про кохання, куди без нього? Кохання і стосунки — мій рушій до життя.

Мій терапевт каже, що в мене це було з дитинства, хоча я цього не дуже помічав. Тривога, депресія, абʼюз — я був в обох ролях в абʼюзі свого часу, в обсесії. Дійшло до того, що я не вставав з ліжка, не чистив зуби, самоушкоджувався. Я спробував усі способи для розпадання себе як особистості і як фізичного тіла. Після цього я вирішив отримати допомогу, з чим мені фінансово допомогла мама. Хоч вона і не все могла зрозуміти, я її безмежно за це вдячний.

Напевно, не зможу дати на це запитання коротку відповідь, спробую пояснити просто. Суспільство переконати не так складно. Як можна більше людей мають розказувати про свої ментальні особливості та показувати, що ми такі самі люди: ходимо на роботу, розвиваємося. Люди з ментальними розладами насправді дуже сильні, бо їм треба більше зусиль, аби функціонувати, як усі решта. Люди бояться того, що не розуміють, тому треба просто про це говорити, треба знімати стигму і стереотипізацію ментальних розладів.

Я наслухався багато фігні, і розумію, що багато хто не вірить і не усвідомлює ці проблеми. Хоча депресія, біполярка, ПТСР, який буде у всіх українців — це та сама застуда, яка може статися з будь-ким. Їх просто потрібно пролікувати і йти далі — як грип. Звісно, є хронічні стани, але вони є з соматикою, наприклад, цукровий діабет. 

Так само хронічний біполярний розлад, коли ти для повноцінного життя маєш приймати якісь ліки, можливо, протягом усього життя. Такі паралелі дадуть людям зрозуміти, що це теж болячки, як і все решта. Я можу годинами про це говорити. Саме тому я скоро запущу власний проєкт, у якому я буду говорити людською мовою, а не тільки музикою.

Фото: Поліна Ковальчук