25 жовтня співачка Луна (Христина Волощук) опублікувала в інстаграмі фотосет (його називають артпроєктом) для жовтневого випуску португальського видання Vogue.
Темою фотосесії стала війна в Україні. Фотограф — Льоша Ліч. Як пише видання Bird In Flight, він відмовився давати коментар. Ми звернулися за коментарем до креативної директорки фотосесії Олесі Романової, але не отримали відповідь.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Співачка супроводила публікацію коментарем, ось уривок з нього:
Мистецький проєкт хотів передати через образи те, що неможливо проілюструвати, а лише пережити. Це наче зазирнути в серце людині, якій довелося стикатися з такими викликами протягом війни, і це подається з привілейованої точки зору, від тих, хто був у центрі урагану і хто вирішив залишитися у своїй країні, проте це також і дуже боляче. І це може бути фатальним
— Христина Волощук (Луна)
Частина аудиторії розкритикувала фото та звинуватила Луну в гламуризації війни, частина підтримала співачку. Деякі коментатори й коментаторки акцентували на тому, що Луні не варто робити подібних проєктів, враховуючи її історію (до 2022 року співачка активно гастролювала в рф, після початку повномасштабного вторгнення вона розірвала всі відносини з російською стороною).
На наступний день Луна опублікувала пост-відповідь на критику, пояснивши, що метою проєкту було «через кінематографічні та артобрази показати все те, що переживають українці з лютого 2022 року, привернути увагу світової спільноти до війни, про яку говорять все менше, а в глянці тим паче».
Також вона окремо проговорила звинувачення в гламуризації війни та поділилася думкою про те, як мистецтво має привертати увагу до проблем (орфографія збережена):
«Мистецтво буває різним і говорить різними мовами. Завдання мистецтва не поставити крапку, єдину для всіх думку. А привернути до чогось увагу та спровокувати діалог. Іноді гострий. Під час війни, звісно, гострий.
Але якщо оминати болючі теми чи зустрічати Їх лише жалісним мовчанням, чи табуювати проблема нікуди не зникне.
Жертви насильства — це не християнські мученики з ікон, а живі люди, які самі жили у гламуризації — щось носили, читали, купували. Відокремлювати їх тепер кудись у чб трагедію, а світ глянцю в інший кошик, це якраз і є не зрілість. Коупінг для себе та стигматизація жертви в суспільстві».
Ми сьогодні бачимо достатньо чітко процес романтизації війни, який проявляє себе не лише в медіа і соцмережах, але й в публічних виставках, деяких флешмобах, колекціях одягу, тощо. Наприклад, той самий білий одяг, що використовувався у багатьох публічних акціях під посольствами, зараз є основним акцентом у поданому фотосеті.
Ми звикли сприймати процес війни ретроспективно — чимось із минулого, важким і складним, але тим, що нас майже не стосується. Війна зараз повинна стосуватися всіх. Однак сприйняття її людьми з нещодавно деокупованих територій і сприйняття людьми на Заході суттєво відрізняється.
Війна — це не радянські фільми про перемогу. Війна — це не шквал патріотичних пісень, не фото з красиво намальованою кров’ю на обличчі, не історії про «все добре».
Війна — це біль і страх, це розрізняти по звуку роботу ПВО та приліт ракети, це дитина на руках у бомбосховищі та безкінечні черги на кордоні. Зараз є відчуття, що війна поступово стала чимось на кшталт фону для всіх інших подій. Її використовують як приклад у європейських вишах, вона вдалий другий план, щоб показати силу і мужність, вона тренд у TikTok і на модній дорожці. З одного боку це потрібний інформаційний шум. З іншого — шум про війну у вигляді естетизованої фотосесії приховує справжній страх.
Проблематика таких фотосесій — це їх поширеність. Тобто розпіарений фотосет чи нова колекція одягу можуть розійтися мережею більше, аніж фото з ексгумацією тіл у деокупованому Ізюмі. І через це створюється штучне сприйняття ситуації, романтизоване. Це так само як певний період часу тому романтизувалась депресія та психічні розклади, а мережею гуляли фотографії алкоголю і рук після селфхарму, де було правильно поставлене світло та цитати з сентиментальних текстів.
Так само війна. При візуалізації її проблем не повинно бути ні натяку на якусь красу. Чим більше красивої та естетичної репрезентації, тим менше уваги буде до реальних фотографій, адже базова потреба «щось подивитися про війну» буде закрита, але сенсу в цьому не буде ніякого.
Подивимось на прикладі конкретного фотосету. Фото дівчини у вишиванці, яку намагаються тягнути за зап’ястя ніби сповнене тривоги, але все ще є естетично прекрасним. Вишиванка зараз — певний код нації, айдентика, щось, що виріpняє українців та українок у світі. І люди, які зіткнулися із зґвалтуванням у час війни (у тому числі такі молоді дівчата у вишиванках) — це страшно. Не красиво, не тривожно. І треба розуміти, що візуалізація таких ситуацій — це понівічені тіла та психіка, а не сумний вираз обличчя.
Те саме стосується світлин, які апелють до вимушених втікань українок із власного дому. В них один рюкзак на плечах і переноска з домашнім улюбленицем у руках. Модель гарно нафарбована, з розпущеним волоссям, у довгому плащі. Але українки їхали без граму косметики, не маючи можливості банально сходити в душ, у простому теплому та зручному одязі — бо невідомо, де ти опинишся, де доведеться ночувати або скільки стояти на кордоні. Представлена візуалізація робить все це сумно красивим, а не жорстоко складним.
Принаймні тому, що продовжує тенденції, які були до 24 лютого, хоч ми й кажемо, що наше суспільство стрімко змінюється. Наприклад, фільми показують дружній опір, міць, жарти в окопі і що добро завжди перемагає зло. Втім, забувають показати кров, піт, втрату тих, хто вже став близьким, і власну безпомічність перед кількома людьми поруч, хоча на тебе (як уніфікований образ воїна) «молиться» уся країна.
Романтизація війни завжди пов’язана безпосередньо з романтизацією смерті, але зараз ми ще отримуємо гламуризацію війни. Навіть сама Україна умовно, але розділилась на два світи. Дійсно, у кожному місті є військові, волонтери, є певні обмеження та повітряні тривоги, але у Харкові та Миколаєві вуличне освітлення не вмикалось із лютого, поки Київ і Львів яскраво світилися весь час, немов новорічні ялинки. Ми отримуємо певну культурну індустрію війни. І справа зовсім не в нових патріотичних піснях, тіктоках і маркетингових слоганах про байрактари та джавеліни, а в тому, що через цю гламуризацію міста, що не належать до (при)фронтових, часто сприймають війну лише через неї, і так само починають транслювати її на Захід.
Сети суші з патріотичними назвами, колекції одягу чи косметики під назвами вбивчої зброї, фотосети, де нібито вбиті чи зґвалтовані. Але не реальні фото. Буча — це відірвана рука, а не біла сукня із криваво-червоною окантовкою.
Нагадаємо, у вересні Луна випустила першу в 2022 році пісню та кліп «Ще раз». У березні на цифрових платформах з’явилася ще одна її україномовна пісня «Виграй», що вийшла у 2015 році. Найближчі концерти співачки відбудуться в листопаді у Польщі, Німеччині та Ізраїлі.
Фото: Льоша Ліч
Читайте також про те, що відбувається з Каньє Вестом, якого «скасовують» через антисемітизм і расизм. Ми зібрали хронологію його останніх вибриків.
