Як полюбити байрактарщину. Уривок із журналу ПОТОП

Поки готувався цей номер журналу ПОТОП, тренд «байрактарної» музики з боса перших рівнів комп’ютерної гри розрісся до справжнього монстра, бурмила, якого хрін перескочиш просто так, на скілах, — треба докладати особливих зусиль. У Верховній Раді навіть був зареєстрований відповідний законопроєкт про заборону військової та патріотичної тематики у маркетингу та рекламі.

Проте навряд це зупинить «Збройні Сухарі України», маніпулятивні та нав’язливі сторіз, забарвлені у «піксель», черговий хіт «Я танцюю гопака», з якого нібито «прогресивні» кринжують, а ті, що «простіші» — розносять його по всьому TikTok, як заразу (іронічно, що обидві сторони так чи інакше сприяють популяризації) — та інші прояви цієї навали під збірною назвою «байрактарщина».

Невідомо, скільки це триватиме, але ясно одне: кривити свою красиву фізіономію за перших ознак байрактарщини, так само, як і виступати її адвокатом, мовляв, «після війни розберемось», — дві не просто програшні, а навіть шкідливі позиції.

На адвокатах і м’яких людях, що пропонують «уже потім розбиратись» або «головне, що українське», ми довго зупинятись не будемо. Таким людям зазвичай трохи за 30 і вони не читають журнал ПОТОП. Вони конформісти, виписують журнал Forbes і насправді прагнуть не тектонічних змін, а тихого сімейного дозвілля. Їм подобається носити огидні сірі мікропуховики та бути заручниками — власних «контекстів», «приватної власності», «поглядів на життя» та іншої маячні. 

А от перебуваючи в позиції кринж-критика, ви просто займаєтесь донкіхотством — дарма витрачаєте енергію та зусилля на щось контрпродуктивне. Навіть на рівні законотворців Верховної Ради (найвищому рівні в нашій країні) шароварщину буде неможливо викосити (а ви навряд засідаєте з журналом ПОТОП у затишній кабмінівській їдальні).

Тому, записуючи влог, подкаст, трек, створюючи критичний пост-карусель в інстаграмі, щоби зірвати 1000 лайків із тих, хто «співчуває» та «розуміє», ви просто виступаєте захисником примарної «високої» чи «нормальної культури» та інших абстрактних, сповнених рожевих ілюзій уявлень про те, «як воно має бути».

Але це все уже відбулось — і його не спинити, не повернути назад, не запхати чудовисько у вогкий бабусин льох. Як і не вдасться повернути життя «до ковіду» чи «до війни» — це просто марні сподівання, які з індивідуальних своїми діями (приватними розмовами чи активними публічно-контентними істериками) ви як максимум можете перетворити хіба що на вузько-колективні, проте марні сподівання.

Що з того, що двадцять п’ять тисяч людей підпише петицію на сайті Президента про заборону срати? Президент її розгляне, може, навіть відреагує, але срання неможливо зупинити. Все, що ви можете, це змиритися.

Чому виникла байрактарщина? Навіть без стосунку до війни. Це абсолютно закономірне явище, яке давно та міцно вкорінене у новітню українську культуру. Згадайте чи пошукайте «Пісні Помаранчевої революції» 2004 року на CD-R-дисках — це навряд можна назвати шедеврами соціально-політичної пісні, що готові тягатись із творчістю гурту Rage Against The Machine (і все ж RATM у 2023 — це мовчазні вестерни-комуністи, вони ж вотебаутисти, не забувайте про це — ред.).

Масова культура — це необов’язково саме «національна масова культура». Так, є всім відомий американський попкультурний шаблон: високобюджетний фільм приносить Х20 прибутку, харизматичні актори відвідують телешоу харизматичних телеведучих. Усі вони сміються і вдають з себе «нормальних людей» (а не гайпують на ретроградних поглядах старих дідусів, які плутають «сексиста» та «сексота»).

А в трейлері фільму грає пісня, за яку автори отримують нормальні ліцензійні кошти — без необхідності зашифровувати в трек кілька рядків рекламної інтеграції про м’ясні «кабаноси» від ФОП КАПШУК за 2000 доларів. І сплачують за це все податки. 

Необов’язково орієнтуватись на недосяжну «фабрику мрій», індустрію розваг зі сторічною історією та поколіннями режисерів, акторів, операторів, сценаристів, продюсерів, музикантів. Сучасна попкультура молодої європейської країни цілком може мати супровідну роль, коли американський, британський чи будь-який інший кіно- чи шоу-бізнес заходить на вигідних для себе фінансових умовах, а бізнес локальний отримує вихід на світовий майданчик із бюджетами та визнанням.

Така модель має ознаки утопії, бо передбачає постійні, усталені та доступні процеси для всіх учасників без корупції. А не окремі успіхи окремих продакшнів чи «зіркових творців», яких моментально охрещують як «наших у Голлівуді / наші здобули за кордоном».

Або вони «лупають сю скалу», щоби потім зарозуміло піднестись над тусівкою і в жодному разі нікому не допомагати бодай контактом чи підтримкою. Мовляв, раз так, то нехай молоді розумнички наступають на ті самі граблі: «Ми колами пекла пройшли самостійно, це школа життя». 

Є ще й «третій шлях» попкультури, умовно назвемо його корейським — він передбачає жорстке квотування іноземного продукту на території країни та максимальну підтримку продукту національного.

Це цікаво та перспективно, але в Україні через корупцію та конституційно закріплену відсутність відповідальності з боку законотворців та держслужбовців є ризик знову впертись у «схеми», тендери та іншу термінологію типового журналіста-розслідувача штибу Bihus.info.

Менше з тим, давайте спочатку сфокусуємось на тому, що маємо зараз: та купка зірок, які стрибають з телепроєкту на телепроєкт, тримається за рекламні контракти або чиновницькі замовлення на День міста в Полтавській області та щиро ненавидить, душить і використовує талант цікавого молодняка (ми детальніше проїхалися по них катком у цьому номері журналу на інших сторінках — ред.) — це не маскульт. Це підміна, симулякр масової культури. 

Справжня масова культура в Україні (принаймні, станом на 2023 рік) — це так звана «народна культура». Низова, проста (необов’язково примітивна), дещо груба, побудована на стереотипах або мемах (як їх спочатку розуміє Річард Докінс, а потім — учень старших класів, адмін чергового мем-пабліку «ЄБАТЬ ҐЄЇ ПІЗДЄЦ ЩОСЬ ПОСТІРОНІЧНЕ»).

Так уже сталося — внаслідок, як ви вже розумієте, багатьох економічно-політичних та інших чинників. Те, що покоління митців з вусами та «піджаків» у держкабінетах і продюсерських кріслах не зуміло, не захотіло, не спромоглося, не наважилося створити хоча б маленький прототип «масової культури», але всіма силами намагаються вас запевнити, що вона є та існує, ще не означає, що їм можна вірити.

Тому, якщо ви задихаєтеся від праведного гніву до «байрактарщини», навіщо спрямовувати його на «автора» — чергову людину з маленькою студією у центрі рідного міста, яка просто намагається діяти в наявних умовах і правилах гри? 

Складіть два по два. Спробуйте проаналізувати ситуацію трохи далі кінчика свого носа. Чому продюсер треку «Я танцюю гопака» вирішив піти таким шляхом? Це риторичне питання, на яке ви не отримаєте задовільної відповіді, навіть якщо зіграєте у «розслідувальну журналістику» та запишете відеоблог з мініінтерв’ю авторів байрактарних треків. 

Чому ВОНИ ЦЕ роблять? Бо хочуть стати популярними в якомога швидший і найпростіший спосіб. Це бажання логічне. Ваша з ними різниця — хіба ідеологічна: ви вірите у святого отця Єна Кертіса з похмурої церкви Joy Division, а вони — в онлайн-курси з діджиталізації та прагматичні «циферки» у публічному доступі (ідеологіями дуже легко маніпулювати, тому насправді вас від розуміння, прийняття, кооперації, спільних зусиль віддаляє малесенький крок, тож зробіть його! — ред.).

Народові теж не треба казати, що він дурний, тупий, що в нього немає смаку та інтелекту — і не народові треба виставляти претензії за те, що замість попкультури у нас «вірусний маркетинг» та мистецтво клікбейту. Звертайтеся з претензіями до тих, хто за це відповідальний.

Якщо не хочете ставати на доріжку культурного активізму, не проблема: адаптуйтесь. Або ставайте трикстерами й маскуйте свої ідеї та висловлювання в «актуальщину», змінюючи її контекст зсередини (Вєрку Сердючку зрозуміли та полюбили, хоча це мегаскладний персонаж, фактично перша українська дреґ-квін! — ред.), або ж будуйте власний культ послідовників.

Якщо це дійсно ваша мрія, можете продовжити карго-культ «масової культури» з прозорими офісами, нетфліксами та компами яблучного виробництва. Головне — не будьте заручниками ілюзій і не ставте себе вище: мовляв, хтось хаває низькопробне лайно, бе-бе-бе, а от я хаваю лайно високоякісне. Насправді ми всі однакові: харчуємось із того самого великого помийного корита. Так і проходить усе наше життя.

Щось дійсно цікаве та важливе починається не тоді, коли починаєш гризтись із іншими свинями за право зайняти вигідніше місце, і врешті займаєш. А коли підводиш голову від корита, роздивляєшся навкруги й тактично оцінюєш ситуацію.

Звільнення від ілюзій схоже на той самий день, коли кидаєш курити. Але не тому, що прочитав книгу Аллена Карра, як це зробили легко, чи вольовим зусиллям себе змусив, а тому, що просто стало байдуже на нікотин — ти змінив своє ставлення, переоцінив рутину заняття, без якої раніше не міг уявити кожен наступний день. Це і є перемога, майже безмежне джерело життєвої енергії. Коли в тебе немає ілюзій, ти по-справжньому вільний.

Тебе вже не дратує байрактар-кор, скоріше навпаки: коли ти чуєш знайомі ритми Ігоря Васильовича Корчагіна, aka Руханкомена в легендарному треці «Скоро Перемога», тіло починає рухатись майже на автопілоті, настрій миттєво покращується — і вже ніщо не зможе зіпсувати тобі настрій.

Повітряна тривога
Повітряна тривога
Я вірю в ЗСУ
А значить скоро перемога!