Тексти

Чому українські біженці відчувають провину, а ті, хто залишився, — агресію до них

СЛУХ

За даними ООН, станом на кінець березня Україну покинули понад 4 млн людей. В мережі продовжують з’являтися пости про те, що вимушені емігранти почуваються винними, що «втекли» й «кинули» країну в такий важкий час — це вияв провини вцілілого. З іншої сторони ті, хто лишилися в містах, де відбуваються бойові дії, трапляється, висловлюють агресію щодо емігрантів.

Олена Смоленко — психологиня-консультантка та фасилітаторка MBSR (застосування майндфулнес для роботи зі стресом), PhD з соціальної та організаційної психології в ELTE (Будапешт), розповідає, що означають ці психічні вияви та що з ними робити за нинішніх обставин.

ЧОМУ ТІ, ХТО ЗАЛИШИВСЯ В УКРАЇНІ,
МОЖУТЬ ВІДЧУВАТИ АГРЕСІЮ ДО ТИХ,
ХТО ПОКИНУВ КРАЇНУ
Насамперед гнів — це емоційна реакція. А агресія — це її наслідок. Це спосіб висловити своє занепокоєння і невдоволення діями інших. По суті людина, яка виявляє свої емоції у такий спосіб, відчуває біль.
На тлі війни загострилося почуття «ми» (in-group)
Тобто, загострилася ідентичність українців. У психології це називається соціальною ідентичністю. Також існує поняття «не ми» (out-group). Це всі, хто не має ознак цієї самої ідентичності (територіальна приналежність або загальні цінності тощо). Тому людей, які виїжджають з територій України, можуть сприймати як «чужих» або «менших за українців».
Тобто біженство ніби каже: «Я не хочу бути з вами і вибираю кращі можливості, а не батьківщину» (спойлер: це переважно не те, що люди думають насправді).

Чому взагалі важливе «ми»?

У мирні часи людину, що виїжджає за кордон, супроводжує суспільне заохочення або навіть заздрість. Багато хто розуміє, що людина хоче кращого майбутнього для себе і сім’ї і не заперечує це рішення. Тобто коли немає загрози виживанню, ми здатні про щось думати й використовувати раціональне мислення, щоб пояснити цю поведінку.

У ситуації загрози життю ми переходимо на рівень базового сприйняття, тобто за нас думає частина мозку, яка сформувалася, щоб допомогти нам вижити через об’єднання в групи. Отже, коли хтось із цієї групи йде, це наражає на загрозу всю «зграю». У всякому разі, так це може бути сприйнято. Тому деякі люди болісно реагують на «зраду своїх»

Ми не можемо виключати варіант, що це може бути раціонально обґрунтовано. Але часто така агресія спрямована на вразливі групи населення, які важливо убезпечити в першу чергу. У таких ситуаціях раціональна складова цих висловлювань під сумнівом.

ЧОМУ ТІ, ХТО ЗАЛИШИЛИ УКРАЇНУ,
МОЖУТЬ ВІДЧУВАТИ ВИНУ
Зараз багато хто з тих, хто виїхали, проживає величезний пласт емоцій. Кількість напружених і стресових подій, які доводиться перенести кожному, хто залишив свій дім, складно осягнути розумом. Тут і розставання з рідними, і втрата дому, і невизначеність майбутнього, і труднощі в нових обставинах через мову, фінанси, тощо. І наверх до всього цього — вина.
Нині часто використовують поняття «синдром вцілілого»
Це окремий від посттравматичного розладу синдром, який пов’язаний із провиною через те, що інша людина, яка перебувала в подібних обставинах, загинула. Можливо, цей термін не зовсім описує ситуацію, коли одні люди їдуть, а інші залишаються на території України.
Але ми точно можемо сказати, що ті, хто виїхав, часто відчувають провину. Провину за те, що не допомагають, думаючи, що якби не треба було стежити за дітьми, вони були б частиною спільної справи. Провину за те, що залишили рідних і коханих вдома. А через те, що їм необхідно забезпечувати свої базові життєві потреби, вони не можуть допомагати. І знову вина.
Але що таке вина?
Це соціальна емоція, яка свідчить, що щось було зроблено неправильно чи протизаконно. У чомусь це корисна емоція — вона допомагає регулювати порядок у суспільстві. Але це абсолютно «законно», коли мати вивозить дитину в безпеку або люди похилого віку рятуються від війни. Тому варто поставити запитання: «Які правила були порушені?» — і навіть якщо так, то чому це було важливо зробити цій конкретній людині?

Зараз ми маємо час, щоб знайти основу для нового розуміння українців як народу

Ми бачимо, що зараз обставини склалися таким чином, що деякі жителі України були змушені покинути свій дім або виїхати за кордон. І перед нами постало важливе питання: «Хто МИ такі?». Що робить нас «нами»? Проживання однієї території? Спільна мова? Або «ми» — це ми незалежно від того, з якої точки світу ми зараз боремося?

Зараз час знайти основу нового розуміння нас як народу. Але зробити це ми зможемо лише разом. І саме згуртованість зробить кожного з нас тільки сильнішим.

Медіа СЛУХ не припиняє роботу під час війни.
Підтримайте нас фінансово на Patreon чи прямим донатом — зараз це нам потрібно.

Читайте також, як врятувати психіку під час війни. Колонка літредакторки СЛУХ