Наразі практично вся редакція СЛУХ вимушено переїхала в різні куточки України. Літредакторка Настя Копівська жила в Одесі, і на третій день агресії росії вирішила поїхати у Львів, взявши собаку й мінімум речей. Читайте про її досвід звикання до нової реальності й справляння з емоційним станом під час війни.
Несамотність у мережі
З початком війни кількість мобільних застосунків, які я відкриваю, обмежилася до кількох штук. Я навіть думала видалити інші, але потім заспокоїла себе, що після війни читалка, «Нова пошта», Shazam і навіть Viber мені ще пригодяться.
Перші дні війни я сиділа тільки в телеграмі й твітері: новини, аналітика, ЗСУ, Генштаб, СБУ, відео Зеленського. Накрутка на максимум, кілька блогерів-військових із фронту — я поглинала інформацію й шукала прихистку тривозі з такою жадібністю, що за тиждень просто здулася.
Разом з цим обов’язковою рутиною стало щодня писати всім подругам і друзям, хлопцеві, колегам просте «ти як?». У твіттері завірусився цей твіт, і він на 1000% правдивий, я вважаю:
Адреналінова хвиля минула й прийшла апатія. Я згадала, що до 24 лютого був такий собі TikTok, що там є «седативний» контент. У мене до війни була звичка після напруженого робочого дня зайти на годину в TikTok й подивитися на собачок, котиків, готування їжі, спортивні нарізки й якісь приколи. А зараз часом просте відволікання на чужі життя десь там за океанами допомагає абстрагуватися й видихнути — отже, мирне життя ще існує, отже, воно буде й тут, просто в нас зараз так.
Справа не в тому, що я хочу втекти від свого життя, а в тому, що подій у моєму житті зараз настільки багато, що психіка не витримує.
За один тиждень я переїхала до Львова, втратила стабільні фриланси, почала вперше за 15 років знову жити з мамою (це стресово, коли тобі 30). Разом із цим сталися купа знайомств: волонтерки, переміщені особи-сусіди, різні досвіди, різні болі, кілька інформаційних потоків, які неможливо вимкнути. Від цього хочеться втекти принаймні на годину.
Меми зараз теж допомагають. У моїй інфобульбашці генерується купа мемів про наболіле й якимось чином, на рівні соціального несвідомого, це мене заспокоює — я розумію, що ми всі разом намагаємося випускати пар і стрес через гумор. А це річ універсальна й лікувальна.
Фізичне навантаження
Одним із моїх копінг-механізмів під час най-найпершого локдауну в березні 2019 року був спорт. Ми з хлопцем тоді через постійне сидіння вдома набрали вагу й вирішили, що будемо стояти планку. Мотивації вистачало: на вагах плюс три кілограми, ми підтримували одне одного. І от цього разу — коли я маю бути в місті, де не планувала затримуватися й жити, де сиджу й інформаційно воюю впереміш із відчайдушним тупінням у стіну, я подумала, що не варто забувати про тіло. Й почала раз на пару днів стояти в планці або просто розтягуватися. На це не завжди вистачає сил — я не примушую себе, іноді просто йду погуляти або потягуюся, щоб відчути м’язи.
Музика
І я, і багато моїх друзів із подруг з початку війни відмічаємо, що нам не вдається слухати музику. На п’ятий день війни я, людина, що ходить, працює й робить рутинні справи вдома завжди під музику, згадала, що можна ж послухати The Weeknd абощо. Не вдалося — поки я йшла в магазин, то читала новини, в магазині бісилася на шампуні російського імпорту й панікувала в черзі, чи вдасться купити м’яса собаці. Так і прийшла додому, нічого не послухавши.
Пробую вмикати свій найстандартніший плейліст-солянку — треки, які мені завжди подобаються. Іноді це допомагає — я починаю підспівувати. Іноді відчуваю, як додаткова звукова доріжка (крім сирен, голосів нових сусідів і сповіщень у месенджерах) тисне на голову. Тому вимикаю й просто сиджу в тиші.
Netflix
… або інший розважальний відеоконтент. Я зрозуміла, що в мене нема інформаційного ресурсу зараз затягуватися в нові художні історії, але хочеться відключати голову. Я переглядаю стендапи, серіали, які вже бачила 100 разів.
Десь читала, що передивляння/перечитування уже знайомого контенту знижує тривожність, тому що ти знаєш, чим усе закінчиться, відповідно не будеш перейматися. Оце відео зараз допомагає 😉
Медитація й дихання
На дні десятому війни я почала згадувати про практики усвідомленості — а вона зараз дуже потрібна, щоб не загубитися в купі новин, потоків інформації і так далі. Моя терапевтка називає це «заземлення» — дихання, дотики, паузи в споживанні контенту й зосередження на простих речах: їжа, чухання собаки за вухами.
У мене давно стоять два застосунки: Medito й Breathe. Перший має медитації у вільному доступі, де тренери й тренерки проводять кількахвилинний релакс. Намагаюся зосереджуватися на диханні, відчувати тіло. А другий — це таймер на хвилину, де під звуки природи голос говорить, коли вдихати, коли видихати — така практика зараз мені дуже допомагає, бо іноді виявляється, що я просто застигла після якоїсь новини про гуманітарний коридор і забула, що треба дихати. Можна також просто зробити кілька вдихів-видихів, без застосунків.
Усі ці речі виходить робити не так часто, як хотілося б. Іноді, коли відчуваю сили, вмикаю улюблені серіали й просто туплю, листаю галерею фотографій і відео з мирних днів. Це допомагає згадати, що мирне життя попереду. Гарним антидепресантом для мене є моя собака — якщо у вас є будь-яка тварина в зоні досяжності, то бережіть її як зіницю ока, тепло живої тваринки поруч діє, як транквілізатор.
Психотерапевтка сказала мені, що в кризовий час краще робити те, що можеться, і не робити того, що не можеться.
