Tember Blanche — про ненажерливі лейбли, силу TikTok і торгівлю обличчям. Велике інтерв’ю

Влад: Я здебільшого грав десь на 85–90% кавери на хіти, переважно англомовні. І близько 10% пісень, які писав сам, теж англійською мовою.

Влад: Більшість артистів і музикантів, які роблять музику плюс-мінус комерційного напрямку, хочуть, щоб на неї реагували люди. У вуличній музиці є три складники: те, як ти виглядаєш, те, що ти співаєш, і те, як ти співаєш. 

Категорія «що ти співаєш» впливає на те, наскільки швидко ти залучаєш людей, які проходять повз тебе. Мало просто гарно співати та грати. Коли людина чує те, що вона знає, і те, що вона хоче, вона охочіше підходить до тебе.

Я починав з хітів, а коли збиралося 50–70 людей, то грав свої пісні. Коли вуличний музикант грає свої пісні, натовп дуже рідко збирається. Але люди збиралися, коли ми грали «Вечорниці». Пісня має одразу бути з хітовим потенціалом, тому що музичних поціновувачів, меломанів, музичних снобів у дуже людних попсових місцях не так багато.

Влад: Дійсно, репертуар більшості музикантів плюс-мінус однаковий. У Києві є тусовка вуличних музикантів — з чатом, із таблицями, де всі займають місця. Там своєрідна ієрархія, хто скільки збирає людей навколо себе, хто скільки заробляє. І якщо ми говоримо про топів, то в усіх на 70% буде плейліст однаковий. Це така кон’юнктура вуличного музичного ринку.

Влад: До пандемії і повномасштабного вторгнення можна було мінімум пів року непогано жити навіть за київськими мірками. Я грав чотири дні, мінімум по три години на день, і разом із корпоративами, весіллями, днями народженнями виходила пристойна сума. А оскільки донати на вулиці класифікуються податковою системою як подарунок, а подарунок не оподатковується, то це навіть і не тіньова бізнес-схема.

Влад: Здебільшого так, це студенти або вчорашні випускники Глієра чи Чайковського. Але більшість із них виходить саме по гроші, а не по практику. Музиканти в Україні дуже погано заробляють. Заробіток організаторів оркестрових концертів і музикантів, які на цих концертах грають — це небо і земля.

І якщо ми візьмемо артистів, які розвивають себе як бізнес-проект, фронтменів і музикантів, які грають з ними, то різниця у заробітках буде колосальна. Наскільки я знаю, керівництво навчальних закладів проти того, щоб їхні студенти грали на вулиці. І тому більшість із них не грає біля Майдану, в тій стороні, тому що дуже легко натрапити на когось.

Ти запитував, чи почував я себе не на своєму місці. Я спочатку пішов на вулицю якраз для того, щоб побороти свій страх сцени та живого виступу. Спочатку мені було цікаво грати на гітарі, пізніше я почав співати.

Я жив у гуртожитку, де було шестеро людей. Їм було не дуже комфортно, коли людина, яка тільки вчиться співати, співає в кімнаті. І в мене виникла потреба вийти кудись. Я сидів без апаратури, без нічого, на лавочці, грав, і мені люди почали просто давати гроші. Причому я виглядав як звичайний студент, у мене не лежав відкритий чохол. 

А потім я зрозумів, що таким чином я зможу купувати квитки на концерти, щоб ходити на виконавців, які мені подобаються, чи купувати собі якісь приколи — коли тобі 17, ти студент і в тебе грошей немає. Але за шість років втомлюєшся і розумієш, що виходиш на вулицю як на роботу, співаєш ті самі пісні, вчиш нові — одна чи дві на тиждень додаються, але 50 залишаються ті самі.

Саша: Це не дивно (сміється). Ми захоплюємося Біллі та Фіннеасом (рідний брат Біллі Айліш, музикант, музичний продюсер і автор пісень — ред.). Їхня модель нам дуже подобається, ми дивились документалки про них, вони вдвох записали хітовий альбом удома. І ми навіть мікрофон вибирали такий, як у Біллі та Фіннеаса.

Саша і Влад: Єєєє!

Саша: Він мені тоді подобався скоріше не як тренер, а як артист. Мені дійсно подобалася музика, яку Діма робив із Антоном Чілібі. І навіть коли був концерт на «Олімпійському», в мене не було грошей на квиток і ми з подругою пішли просто на парковку біля НСК стояти. 

Якби там був Вакарчук, я би обрала його. Але там не було Вакарчука, і серед усіх Діма для мене тоді був номер один. Якщо говорити про тренерів… Це ж шоу, воно не про учасників, а якраз про тренерів, про їхні «тьорочки» — «а що Тіна сказала Дану Балану». Вони обличчя цього шоу, як би сумно це не було. 

Якщо подивитися закордонний «Голос країни» — акценти зовсім інші. Коли хтось виступає з учасників, коментарі від тренерів субтитрами подаються. А на нашому шоу спів перекривається та йдуть діалоги: «А давай ти зараз повернешся». Це реально дратує. У нас тренери виконують задачу облич, які мають привернути увагу до шоу. Людей не так цікавить, хто і як співає, як те, хто сидить у кріслі. 

Мені здається, що більшість учасників йде на це шоу, щоби доторкнутися до зірок. І якщо люди реально так думають, то для них тренери виконують роль кумирів, заради яких, як би це страшно не звучало, вони готові щось робити. Не заради своєї творчості, не заради себе, а щоб сподобатися комусь.

Влад: Більшість учасників талант-шоу йдуть туди, бо думають, що їм зараз продюсер скаже: «На тобі пісню, на тобі гроші, ти станеш суперзіркою». І через MONATIK Corporation, MOZGI, Secret Service, через Олю Полякову кудись можна підв’язатись. Я думаю, що для учасників тренери — це містки у шоубізнес, а для шоу — обличчя. 

По факту вони нічому не вчать. Навіть якщо ти йдеш співати до викладача, це просто якийсь викладач, якого оплачує проєкт, це не тренер. Тренер максимум підказував Саші з Сашею Табом, як краще розкласти пісню. Бо там навіть пісні затверджують остаточно не тренери, а продюсери шоу.

Саша: В принципі було цікаво подивитися, як виглядають студії, робота мастодонтів українського шоубізнесу, побачити купу гітар і зрозуміти, що я теж хочу мати свою студію і заробляти цим на життя. У цьому плані це було корисно.

Саша: Корисний. Не дуже приємний, я точно не хочу його повторювати, та мені вже і не треба, але це було корисно зануритися у таку демоверсію шоубізнесу.

Саша: На фаворитів могло і 3000 підписатися. Оскільки я була прохідняком, у мене було десь 400–700 нових підписників. Але я не думала, що зараз стану зіркою. У мене були сподівання на те, що зараз люди підпишуться на мене — і буде та сама спільнота. Насправді записувати кавери в Instagram набагато ефективніше. Тому що це справжній ти. Ти сам вибрав пісню, заспівав її, як захотів. 

А на телебаченні ти інша людина. Ти потім дивишся на себе і виглядаєш ти взагалі не так, як у житті. І пісню вибрали тобі, а не ти її вибрав. І підписуються на твій образ, а не на тебе. Ми тоді якраз випустили пісню і думали, що нам це щось дасть. Отримали, може, +200 переглядів (сміється).

Влад: Періодично. До війни було декілька пропозицій, навіть зараз є натяки. Але в нас такий стан музичного ринку, що всі лейбли стають лейблами відкритого типу. Як інді-продюсер та інді-менеджер, я можу сказати, що лейбли бачать, як інді-артисти починають заробляти на стримінгах, просуваючи себе через соцмережі, і хочуть до цього бути причетними. 

Той же SadSvit — він абсолютно інді, має величезні цифри, і, не маючи команди, всі гроші заробляє собі. А лейбли хочуть цей шматочок відкусити. Насправді я не впевнений, що лейбл може дати щось артисту, який виробляє музику повністю самостійно і хоче доносити насамперед своє «я».

Коли ти йдеш на лейбл, ти так чи інакше годуєш 20–30 людей, і від кон’юнктури ти нікуди не дінешся. Ми дуже обережно розглядаємо пропозиції. Єдині контракти, які у нас є — це контракти з великими дистриб’юторами без посередників.

Влад: Хочеться зберегти себе, залишити можливість для маневру. Мати можливість бути «не в ресурсі», не випускати 15-ту пісню, тому що є контент-план, згідно якого ти повинен її випустити. І щоб усі її потім засрали в інтернеті, бо там не такий текст, або ти почнеш себе вже копіювати. 

У цих контрактах є пункти з великими штрафами на все — що ти кудись не прийшов, кудись запізнився, кудись не захотів йти. Права на твою музику і на соцмережі в більшості випадках тобі не належать. Ти все віддаєш лейблу для того, щоб із тебе зробили зірку.

Влад: Нам хотілося мокнутися в шоу-бізнес, і ми розуміли, що це не найгірший спосіб. І вийшов кліп із купою коментарів від аудиторії KALUSH, яка з нашою не дуже перетинається. Здавалося, що нічого не відбувається.

А потім нам почали писати окремі люди, які в результаті зіграли дуже важливу роль у нашій кар’єрі. І ми зрозуміли, що це точково спрацювало. Здається, Яків Матвійчук подзвонив і сказав, що бачив кліп з KALUSH і хоче зробити нам концерт. А потім ми зробили тур по Європі та Україні.

Саша: Ми розраховували, що люди почують цей мегапопсовий трек, але будуть ті, хто перейде і послухає, що є у нас ще, можливо, зацікавиться саме Tember Blanche. І не буде такого типу «о, там KALUSH з кимось зробив хіт». І такі люди реально були і є.

Влад: Це буде трошечки грубувато, але ми в цьому бачили насамперед інструмент з піару, а не творчу можливість. 

Саша: Використали нас — і ми трошки теж використали.

Влад: Усі всіх використали. Так, через нашу недосвідченість нас використали трошки більше, але в цілому це успішний кейс із точки зору піару й виведення Tember Blanche із супернішового TikTok-проєкту на якийсь рівень.

Саша: Коли ми на це погоджувалися, ми розуміли, що нас трохи використовують. І ми пішли на це усвідомлено — подивитися, чи дасть це нам що-небудь. І на той момент нам не здавалося, що KALUSH — це найгірше, що трапилося з українською музикою. Ми зараз це вже розуміємо, а тоді не було зашкварно (сміється). Із усього, що існувало тоді в українському шоубізнесі, KALUSH реально був не найгіршим варіантом із попси. 

Олег нам написав сам, типу «йоу, класні “Вечорниці”, зробімо щось разом». І спочатку йшлося не про ремейк «Вечорниць», а щоб просто щось зробити. І ми скидали наші демки, але вони не зайшли, бо в них не було такої хітовості. І ми погодилися. Коли нам скинули вже готовий варіант із текстом Олега, я подумала: «Блін, це не “Вечорниці”». Там нічого не залишилось і сенсу взагалі немає. Про що пісня? 

Влад: «Калуські Вечорниці» — це пісня ні про що.

Саша: І ми це розуміли, але хотіли спробувати, чи реально нам «торгівля обличчям», грубо кажучи, принесе аудиторію.

Саша: Секрет наших стосунків в тому, що вони почалися, коли TikTok ще не був таким популярним. Моя подруга зробила аккаунт, назвала його «Славна панна» і робила тіктоки про українську мову, українську літературу, читала вірші. Вона його зареєструвала у 2019 році й сказала: «Саша, не смійся з мене, не думай, що я тупа дура, але я скачала TikTok і записую туди вірші». 

Я тоді хіхікнула, а потім через тиждень вона мені показує, що у неї відео набрало 600 000 переглядів. З нею ВВС Україна хотіло вже інтерв’ю робить. І вона мені сказала спробувати теж. Вона тоді стала моїм тікток-коучем. 

Перший успішний кейс — відео під «Хованки». Ми з Владом були в Карпатах, я змонтувала відос з природою — і він зібрав 60 000 переглядів. Коли ти в Instagram збираєш максимум 5000, то розумієш, що TikTok — це сила. 

А потім я забила. І коли виходили «Вечорниці», я згадала, що є TikTok, треба пробувати. І насправді не я була першою людиною, яка зробила тікток під «Вечорниці», а якась дівчина. Це такий доволі популярний тікток-формат: «Топ-5 треків, які треба послухати». І люди в коментарях почали питати: «Що це за пісня? Де її знайти?».

Цього приспіву, фрази про миту голову було достатньо. Зараз щоб таке повторити, треба дуже довго старатися. І конкуренція дуже велика. Тоді просто нам пощастило.

Саша: Втомлюємося. Але ми подумали, що краще будемо втомлюватися, але матимемо свободу, ніж нам казатимуть, що знімати в сторіс сьогодні. 

Влад: Якщо ти підписаний на лейбл, ти маєш записувати тіктоки, вести прямі ефіри. І коли ти це робиш для себе, а не хтось тебе підганяє, то воно втомлює фізично, але не морально. Бо ти можеш нічого не викладати. А останнім часом стосунки з Instagram Reels у нас кращі, ніж з TikTok.

Влад: Ми самі виділяли ці пісні. Ідею мати потенційний хіт нам підказав Льоша Бондаренко. Він якось сказав, що, на його думку, основна проблема українських інді-артистів — у тому, що вони не пишуть хіти спеціально.

Він навів приклад Coldplay. І у них на більшості альбомів є два-три попсових хіта. І я подумав, що це може спрацювати. Не потрібно робити всі пісні хітами, бо можна перетворитися на лейбл ENKO. Насправді твоєму слухачеві не потрібні всі хіти від тебе. Хіти потрібні для залучення ширшої аудиторії. І якщо «Так чи інакше» чи «Хороший хлопець» писалися просто в пориві натхнення, то пісня «Завтра» — це якраз спеціально написаний хіт. 

Саша: Після розмови з Льошею Влад прийшов і сказав: «Саша, нам треба написати хіт». Я кажу: «Давай пробувать» (сміється).

Влад: З точки зору вірусності поки що вона тільки розганяється, а далі побачимо.

Влад: До конструктивної — прекрасно.

Саша: Спочатку трохи ниєм. 

Влад: В усіх артистів, митців є еґо — і воно трошечки роздуте. Бо якби ми не були всі трошечки нарцисами — ми б не були артистами. І тому будь-яка критика, звичайно, зачіпає. Але якщо вона конструктивна, ти це усвідомлюєш, проживаєш, продумуєш, приймаєш і вирішуєш, робити з цим щось чи ні. А якщо це просто щось деструктивне типу «ваша музика – лайно» або «мені не подобається»… Не подобається — не слухай.

Влад: Звичайно, це мій фаворит. Я чекаю рецензію Олександра Ковальчука на наш новий альбом.

Саша: Я погано, а він… (сміється)

Влад: Я посміявся. Спочатку подумав: ого. А потім почитав рецензії Олександра Ковальчука в принципі на все.

Саша: Могло бути гірше. 

Влад: Рецензія на нас ще доволі непогана з точки зору шкали позитиву, там ще все доволі добре. Хоч можливо, Олександр Ковальчук сам тоне в своїй графоманії, в тому, як він намагається описати всі містечкові гурти. 

Але в тому, що він пише, дійсно є раціональне зерно, з якого можна щось витягнути. Просто треба пролізти через весь… його потік. Насправді його рецензії можна скоротити в п’ять разів, якщо використовувати коротші речення і простіші слова.

Влад: Так, він назвав наш перший альбом «нормкором».

Саша: Фоновою музикою.

Влад: Як ці плейлісти: інді, фольк, Summer Hits 2022. І якщо дивитися не тільки на «Вечорниці», то в цілому я з ним погоджуюсь. У рецензії на перший альбом він узагалі думав, що наша історія з вуличним музикуванням і домашнім продакшном придумана. І це дуже смішно.

Саша: Що насправді ми брат і сестра (сміються).

Влад: Нас не можна сильно любить. Але і сильно не любить нас нема за що. Типу ми без суперконфлікту всередині себе. І ми це розуміємо. Що ми такі… доволі рівні. Ми просто робимо музику, яка нам подобається, вона має слухача, але не має великої іскри, яка може когось на щось спровокувати.

Влад: Ми теж про це говорили. І в нас на одному інтерв’ю спитали: «Як вам творить музику в ненормальний період»? Ми стартували в пандемію, вистрелили у 2021 році, і нас не можна віднести до старішого покоління постмайданівської музики 2014–2017 років. 

Але нас не відносять і до артистів, які почали свою діяльність після 24 лютого. Ми між цим зависли, і незрозуміло, що ми та хто ми. Але мені подобається визначення, яке наводить ТУЧА про «середню сцену» з Latexfauna, «Один в каное». Хочеться себе відносити до артистів, які вдало балансують на грані комерційної музики.

Але це не шоубізнес, не велика поп-тусовка. І у той же час не містечковість на 100 артистів у якомусь барі. Олександр Ковальчук писав, що ми все злизали в «Один в каное» — ну ні. Ми на них орієнтувалися скоріше як на… назвемо це «бізнес-модель». Ми просто робили музику, яка нам подобається, і випускали її у світ. 

Нам не хочеться займатися просто продажем свого обличчя. Тому що більшість української шоубізнесової поп-сцени — це історія не про пісні. Пісні — це просто антураж, люди продають себе, а не свою музику. Ми хочемо продавати свою музику, і ключове слово — «продавати», тому що ми хочемо з цього жити. Не хочеться казати, що ми робимо творчість заради творчості. Хочеться займатись тільки улюбленою справою. 

А щоб займатись нею, треба, щоб вона приносила гроші. Тому треба іти на поступки та кроки в сторону комерціалізації там, де можна було б цього не робити, якби ми не гналися за грошима. Якби для нас не було цікаве визнання і збільшення заробітку, ми б не робили хіт з KALUSH.

Влад: На заголовки? (сміється)

Саша: Ми не вважаємо, що штамп у паспорті чи свідоцтво про шлюб щось змінять. Ми просто живемо як чоловік і дружина, і нам для цього не треба гуляти весілля на 100 людей. Ну, і трохи клікбейту на коментарі, але в цілому, чисто по відчуттях ми живемо як… подружжя.

Влад: Я рік тому зробив Саші пропозицію і ми заручені, але офіційно не розписані.

Саша: У нас немає часу зробить весілля. Ми б зробили, але концерт важливіше (сміється).