Інтерв'ю

Знайомимось: renie cares — київський інді-гурт із піснями, що завойовують серця

Валерій Лавровський

Здавалось, що гурт renie cares зʼявився буквально нізвідки. Їхню пісню «якби» у 2021 році спочатку чули в знайомих у Instagram Stories, а потім наспівували: «Розкажи мені, як любити, як чекати, як творити…».

Наразі це один із найпопулярніших українських інді-рок-дуетів — виступи вокалістки Ірини Панчук та саундпродюсера Олександра Мусевича (також учасник гурту Sheetel) збирають багато людей, увага та розголос після випуску кожної композиції тільки зростає. За чотири пісні renie cares набрали понад 30 000 слухачів у Spotify, а сингли «якби» та «заратустра» наразі мають по 942 та 504 тисячі стримів.

Гурт співає про болючі стосунки та вихід із них до вільного, здорового життя. Вокалістка та співзасновниця гурту Іра Панчук розповіла СЛУХ свою історію від перших кроків у музиці до своїх музичних вподобань і амбіцій.

— Розкажи про себе. Звідки ти, де вчилася, де живеш, ким працюєш?

Мене звати Іра, мені 22 рочки. Я з маленького провінційного міста Старокостянтинів, що за 40 хвилин їзди автомобілем на північ від Хмельницького. Там народжувалась і формувалась моя особистість до 17 років. Згодом вона переродилась у Миколаєві, де я жила рік, навчаючись в Українській академії лідерства.

Той gap year перевернув моє життя з ніг на голову, оточив неймовірними людьми, показав трошки світ, допоміг окреслити для себе власні цінності та остаточно сформував мою громадянську позицію. Показав, що можна жити так, як я завжди відчувала — не замикатися на все життя у ланцюжку «дім-універ» в обласному «центрі-домі», не слідувати протоптаним, а отже «кращим» патернам. 

Уже четвертий рік живу в Києві, навчаюся в Києво-Могилянській академії, живу на Подолі. Свідомо ніде не працюю. Мені здається, у мене алергія на роботу на повний день. Жити за рахунок музики справді важко, але я вмію економити. Наприклад, у мене в кімнаті досі немає ліжка і в принципі мінімум меблів.

— Як ти почала займатися музикою?

Із другого класу почала випрошувати записати мене в музичну школу. Пам’ятаю момент, коли ми з мамою їхали в маршрутці, вона мене відмовляла: «Це друга школа! Це велика відповідальність!» — а я далі скиглила й рюмсала. Молодик, що сидів попереду, почув нашу розмову, обернувся і почав накидати аргументи, чому все-таки варто йти в музичну школу.

За тиждень я вже співала для завучки пісню «Україні» під мінус із магнітофона. Мене взяли, але не на гітару, як я хотіла, а на академічний вокал. Думаю, з того моменту все почалось.

— Хто або що вплинуло на твій музичний смак?

Коли я почала свідомо слухати музику, мені було років 10–11. В основному це був реп — 2Pac, Dr. Dre, Eminem, 50 Cent. Потім була ера року: я страшенно фанючила за My Chemical Romance. Також моїми фаворитами були Placebo, Pink Floyd, Radiohead.

У підлітковому віці були «Мертвий півень» і «Воплі Відоплясова». Слухала багато російської музики, але саме цей вплив обирала не я. Наприклад, влітку 2021-го була на концерті «Кровосток», бо росла на їхніх треках теж. Найулюбленішим гуртом до початку повномасштабного вторгнення був The Retuses.

— Чим ти надихаєшся? Не тільки в плані музики. Література, мистецтво, що завгодно?

Не можу сказати, що я чимось конкретним надихаюсь. Я просто сублімую все пережите у творчість. Може надихнути буквально все: від рандомного напису на стіні до того, як людина пальцями поправила волосся. 

У «навчи мене», наприклад, є рядок: «Мої щоки червоніші. Завжди кольору неба, коли босоніж біжу в обійми до тебе». Це замальовка з реального життя. На той момент була закохана в одного хлопця. Ми бігали босоніж узбережжям Київського моря; небо було червоно-помаранчеве, а в мене були підгорілі червонуваті щоки.

— Хто твої герої/героїні? Хто тебе надихає з живих чи померлих і чому?

Надихають люди, які ставлять на одні ваги цінність свого життя й ідею України. Надихає історія життя Леоніда Кантера, Василя Стуса, моєї мами, Елени Тонри. І ще багато імен. А також проєкт «Леся Квартиринка».

Усі ці люди — надзвичайно сильні особистості, які мають сміливість бути собою попри зовнішні обставини.

— Музика для тебе хобі чи щось більше?

Я ніби народилася з музикою всередині й почала всіляко пробувати з нею взаємодіяти. Це просто неодмінна частина мого життя. Те, що допомагає мені переживати цей гул. 

Зараз ділю своє життя на періоди від пісні до пісні. Бо свої почуття виражаю через текст, риму, нотатки й пару акордів на гітарі. Вони ніби висновок до кожного мого об’ємного роздуму, епілог до кожного томика внутрішнього монологу.

— Ми з колегою сперечалися, що означає renie cares. Я стверджував, що це ніби вигаданий персонаж, а він — що це альтер-его. Що таке чи хто така renie cares і про що вона піклується?

Якщо мислити такими категоріями, то renie cares — це просто я без масок. Це те, що звучить у моїй голові, «внутрішній голос» чи щось таке. Я ще ніколи в житті не сідала цілеспрямовано писати пісню: воно завжди приходить саме, ніби проситься у нашу реальність, а я просто не можу відмовити в допомозі.

Я довго заперечувала в собі гіперчутливість, і досі інколи цим грішу. Мені здається, у житті набагато легше бути черствою людиною, бо так почуваєшся менш вразливим. «renie» з французької перекладається як «заперечувати», а «cares» з англійської — «піклуватися». От я й балансую десь посередині, а мої спроби виливаються у творчість renie cares.

— Що ти відчуваєш після того, що за чотири пісні, які виходили протягом двох років, люди починають цінувати твою творчість і впізнавати стиль? Це тебе не лякає?

Мені незвично. Я справді не звикла до уваги, але відчуваю, що наша музика має місце бути і її мусить почути якомога більше людей.

— Якщо пробігтися твоїм інстаграмом, може скластися враження, що ти досить інтровертна людина, яка за першої можливості готова втекти від людей кудись до моря. Наскільки це враження хибне?

Мене оточує багато неймовірних талановитих людей. Насправді не мислю себе без спільноти. Але водночас мені важко впускати у своє життя нових людей. Збоку я, певно, можу навіть інколи здаватися непривітною. Отакий оксюморон.

З приводу втечі кудись далеко від великого міста — я дуже за. Скоріше за все, рано чи пізно так і станеться.

— Обмінюватися енергією чи випускати її кудись? Наскільки взагалі важливий для тебе цей процес?

Гадаю, що це необхідні частинки екзистенції кожної людини. Не можна обрати щось одне. Особисто для мене створювати музику — це випускати енергію. Ділитися нею з людьми — це вже про обмін. Я люблю обидва процеси.

— Яке твоє майбутнє та амбіції? Найзухваліша мрія? Ким і де ти насправді будеш — що підказує тобі реальність?

Мені важко щось планувати. Для початку хотілось би нарешті випустити альбом. Я завжди жартую, що моя найзухваліша мрія — стати настільки популярною, щоб зібрати на своєму концерті повну залу Будинку офіцерів у Старокостянтинові. Я бачила, як цю залу збирав умовний «Скрябін», тому я ставлю це собі за приклад.

У далекій перспективі хотілося б зібрати колись залу на 10 000 слухачів.

Читайте також інтервʼю із Антоном Шиферсоном із проєкту Ship Her Son — чим живе і надихається завсідник електронних вечірок і мистецьких заходів

Читайте також інтервʼю із Антоном Шиферсоном із проєкту Ship Her Son — чим живе і надихається завсідник електронних вечірок і мистецьких заходів