Знайомимось: Микола Пацюк — месія трушного інді-року і просто чувак

Мене звати Микола, я народився і виріс в Коцюбинському — це містечко в Київській області, оточене з усіх боків Києвом. Проте, як воно буває, внутрішня міграція не оминула й мене. Пів року вже я мешкаю в Києві. Така вона — суперечність поколінь: рано чи пізно опиняєшся там, від чого тікали твої батьки. 

Мені 21 рік, свій стиль життя я б охарактеризував як «slow life», себто «розслаблений» або «повільний». Я нікуди не спішу і стараюсь жити сьогоднішнім днем. Я не працюю, заробляю періодично різними підробітками, наприклад, нещодавно писав копірайт-тексти. Багато цим не збереш, але мені вистачає на їжу та базові потреби. Цього, в принципі, достатньо, бо житла я не знімаю. У мене багато вільного часу на творчість, і я щасливий. Я ціную власну свободу і не проміняю її на кількість нулів на рахунку. Життя коротке і я не хочу робити його ще швидшим.

Я в музиці з дитинства: ходив у музичну школу на баян, виступав на всіх святах у селищі, тому вже з того часу не боюсь сцени. Ну, а чого боятись? Найбільший сором — це грати на 9-те травня перед пенсіонерами, тому в моєму житті дно вже давно пробито. Так воно і було до того, поки в 14 років мені не трапилось почути Джиммі Гендрікса. Тоді я і випросив у батьків свою першу гітару. 

Час йшов, а з ним я освоїв написання пісень у GarageBand. Дійшло до того, що записав декілька повноцінних треків. Друзі називали мене пацюком, тому я довго не думав над назвою. Так почалась історія мого першого проєкту «Пацюк» — суміш ню-металу з реаліями української провінції, абсолютно йобнутий треш, який я навіть не планував поширювати і скидав винятково друзям. Проте ця дич набрала певну локальну популярність, що я аж зібрався і записав альбом. Хто б міг подумати, що він стане культовим. Навіть боюся уявити, ким би я зараз був, якби не ця випадковість.

Я намагався робити різну музику, пробував себе в багатьох напрямах, проте жодному не вдавалось підкупити мене настільки сильно, наскільки це зробило інді. Американська інді-хвиля 2010-их — золота доба, скажу вам — закохала в себе назавжди, і особисто для мене ніхто її не перевершить.

Такі музичні мастодонти, як Helvetia, Horse Jumper of Love, Ty Segall, black midi, Sundiver Ca і, звичайно ж, King Krule. Одночасно з ними я заслуховував до дір і «гараж» 1960-х, прог 1970-х, також дуже люблю фанк і ґрув. Для мене не існує рамок у музиці, і ви зрозумієте це вже на 10-ій секунді прослуховування будь-якого мого треку.

Поза музикою мене мало що може надихнути, але трапляється і таке. Загалом, як не дивно, мене заряджає час, у якому ми живемо. Мені дуже цікаво, не дивлячись на всі труднощі, переживати ці буремні події. Це тяжко і боляче, цей досвід ще буде переосмислюватися десятки років. Він нас зближує і робить справжніми. 

Мене надихають люди, які творили в такі ж переломні часи. Відстоювали свободу, мову, право на самовизначення. Безперечно, це українські шістдесятники, дисиденти. Сергій Параджанов, Алла Горська, Василь Стус — великі трагічні постаті. Їхній вклад і творчий доробок безцінні, бо пройшли перевірку на міцність, і, чесно кажучи, це мене дуже підтримує в складні часи.

Кумири — це, мабуть, сильно сказано, проте є певні постаті, які на мене вплинули, беззаперечно, і їх дуже багато. Це Джиммі Гендрікс, хоча жив він недовго і помер від передозування, що заважає мені поважати його ще більше. Трент Резнор із Nine Inch Nails — це взагалі прибулець у тілі людини, що почав писати музику. Кевін Паркер із Tame Impala, легенда інді-музики 2010-их. Haruomi Honoso — просто зацініть. А ще Jay Reatard, Lou Reed, Wiktor Stribog, Les Claypool та хто завгодно, аби був класним типом і робив круту музику.

Однозначно спосіб самовираження. Це моє життя, заради цього я встаю зранку і лягаю увечері. Вона робить мене людиною, без неї я лише ходячий шматок м’яса. Проте я не ставлю перед собою величезних амбіцій і очікувань. Я роблю це насамперед для себе, і дуже приємно, що це ще може бути цікаво іншим. Це дуже тішить, бо це щиро. Я не ламаю голову над створенням бенґерів для широких мас. Усе одно це нічого не дасть, музика в Україні — діло не вигідне, тому навіщо запарюватись.

Просто роблю так, як хочу. Мені шкода артистів, що в гонитві за увагою опускаються до рівня потакання аудиторії, і, як наслідок, втрачають свій шарм. Але що поробиш: тиск суспільства шалений — успішний музикант має заробляти гроші, і так вважає ваша мама, тато, друзі, знайомі, колеги. На жаль, музика тут відходить на другий план.

Такий зараз час, складно утримувати гурти на плаву, особливо враховуючи, що це був не просто гурт, а супергурт. Усі ми були самодостатні й самобутні, разом ми підкріплювали це і змішували найкраще. Кожен мав власні амбіції та цілі, не пов’язані з гуртом, що створювало труднощі. Мало часу, мало ресурсу, ми майже не бачилися і не писали нових пісень. Звичайно, в такій ситуації кожен робитиме те, що йому пріоритетніше. 

На жаль, гурт для нас усіх перестав бути пріоритетом. Хлопці остаточно пішли в сольники, а Валік навіть взявся відроджувати старий гурт «Сонячні Котики», не пов’язаний із нами. Я продовжую рухатись уже сам по собі. Чесно кажучи, мені ніколи не було так легко, як зараз. Усе стало так просто. Останній реліз «Грув» дуже зайшов публіці, тому зараз збираю матеріал на повноцінний альбом. Якщо все піде по маслу, то, може, почуєте його вже влітку, ну, або пізніше.

Я свого роду колекціонер цих неприємних історій. «Халепа» і «На часі» — це верхівки айсберга, що засвітились у масах в силу своєї медійності. Але ви навіть не уявляєте, скільки таких організаторів по всій Україні. Звичайно, коли ти популярний і поважний артист, тобі чітко заплатять по райдеру без проблем, бо як інакше? Собі дорожче. 

Проте коли це якийсь молодий маленький гурт, що просто хоче пограти музику хоч на якусь аудиторію, тут вже виповзають нюанси. Можна заплатити менше, пізніше, або взагалі не платити. Сказати, що немає грошей. Можна навіть звинуватити в цьому сам гурт. Ну, а що? Не привели достатню кількість людей — івент в мінус. Мені здається, проблема у ставленні. 

Не вистачає поваги до артиста, від того й довіри бракує. Це обурює, але нам пощастило, як бачите, — іноді це таки виповзає в суспільний простір, і тоді організаторам уже дуже несолодко. Мене це зовсім не демотивовує, скоріше навпаки — ми показали приклад, що не треба мовчати. Сподіваюсь, сумнівних людей тепер буде менше в музичному просторі, принаймні хочеться в це вірити.

Якщо ви послухаєте Пацюка, якого я записував ще в 16, то помітите, що це зовсім не схоже на сучасного Миколу Пацюка. Тому я точно знаю, що буду писати, що захочу. Творчість же відбиває реальність, значить, має бути актуальною для мене на даний момент. Без прив’язки до жанру чи стилістики. 

Музика все одно виходитиме від мого імені, значить, так чи інакше, вона може бути будь-якою. Я абсолютно впевнений, що через 10 років це буде максимально старперське музло і його слухатимуть такі ж старпери мого віку. І якщо так, то це дуже добре. Важливо робити це щиро і по-справжньому. Я точно не хотів би мімікрувати під стиль своєї юності.

Звичайно, в ньому є свої проблеми, але куди ж без нюансів, коли все летить і змінюється шаленими темпами. Українська сцена — це чистий лист, абсолютна мрія для будь-якого артиста — що б ти тут не робив, ти будеш першим. Ніякої конкуренції, тяглості поколінь, ти в абсолютному авангарді. Перед тобою величезне поле для самореалізації, тобі лиш треба спробувати до нього достукатись. 

Українців багато не тільки в Україні, а тепер і в усьому світі. Саме вони є провідниками між нашим локальним і глобальним світовим. Часи змінюються, а ми всі перебуваємо у фарватері цих змін. Тільки від нас залежить, чи приймуть нас у новий сучасний світ такими, як ми є, чи залишать на самоті з варварами догнивати на смітнику історії.

Найбільше мене обурює нав’язана локальність і провінційність. Це прикро, але багатьом українським артистам і продюсерам, мабуть, бракує розуміння, що вони перебувають у контексті глобального світу. Зараз час, коли до нашої країни прикута максимальна увага, наша культура і унікальне бачення можуть бути як ніколи цікаві. Але що поробиш, меншовартість нам впарювали ще задовго до глобалізації, тому вона, як хвороба поколінь, буде вивітрюватись ще довго.

Було прикро, коли якось я їхав у таксі і, знявши навушник, почув начебто російський реп. Вслухавшись у текст, я почув українські слова. Як виявилось, у магнітолі грав Skofka. І так воно і є: велика частина нашої музики — це російська музика українською мовою. Це неприємно, проте варто визнати, що поки буде попит на таке музло, артисти будуть його закривати. В будь-якому випадку, краще хай слухають це, ніж російське. Наша музична індустрія ще доволі молода. Все, що ми переживаємо, — це абсолютно закономірний і здоровий процес становлення.