«Україна і Америка — частини мене»: Надія Шпаченко про «Греммі», еміграцію та Україну

— Ви мігрували з України одразу після проголошення незалежності у віці 14 років. Чи можете назвати найтепліший спогад до переїзду?

Усі мої спогади з дитинства теплі. Я дуже любила гуляти по парку ім. Горького у Харкові, пам’ятаю своїх друзів. У мене було звичайне дитинство, крім того, що я інтенсивно займалася музикою. Мати вчила мене грати на фортепіано, у музичній школі я грала на флейті, віолончелі, ходила на заняття з композиції.

Вся моя музична база і основи моїх знань були закладені в Україні. Пізніше моя творчість більше розвинулася в Америці.

У 12 років у мене був мій перший важливий концерт із Харківським симфонічним оркестром. Я сама писала музику і навіть посіла друге місце на Всеукраїнському конкурсі юних композиторів.

Ще один із спогадів — як я їздила до Києва, де жила та виступала у Будинку композиторів. В мене тоді взяли інтерв’ю, крутили по телебаченню, радіо. Тож це були для мене гарні часи.

Моє дитинство, як один із етапів життя, дуже важливе для мене. Я до сих пір граю музику українських композиторів і гастролювала Україною декілька разів.

— Як ви адаптувалися до життя в Америці?

Спочатку я приїхала туди сама, без батьків і зовсім без грошей. Безкоштовно жила в однієї жінки, у якої вдома стояло фортепіано, заробляла трохи музикою, акомпонувала. Через деякий час до мене приїхала мати.

Я займалася грою на фортепіано по вісім годин на день, також вивчала інші предмети. Гроші мені були не важливі, я хотіла займатися музикою. Я все вкладала у заняття і розвиток здібностей. Я починала без зв’язків чи грошей, але розвивала свої навички та будувала кар’єру з нуля в США, і мені вдалося досягти того, чого я досягла.

— Як розвивалася ваша кар’єра в Америці?

Я приїхала до Америки саме навчатися. Спочатку поступила на бакалавра до коледжу Лонгі-Бард у Кембриджі, де отримала повну стипендію. Потім на магістратуру та аспірантуру до Університету Південної Каліфорнії в Лос-Анджелесі.

У мене дуже хороша школа: спочатку я навчалася з мамою в Україні, потім у Віктора Дерев’янка в Ізраїлі, далі у Віктора Розенбаума та Джона Перрі в США. Всі мої вчителі дали мені дуже багато, кожен по-різному. Cаме завдяки їм я виросла як музикантка.

Після магістратури я більше зацікавилася сучасною музикою. Я і до цього її грала — ми з мамою вивчали твори композиторів XX століття, ще в дитинстві. А коли я закінчила аспірантуру, багато композиторів почали писати музику саме для мене. Тоді моїм основним напрямом стало просування композицій: я грала прем’єри, записувала диски і часто виступала. Це насправді те, що мені найбільше подобається робити, — просувати нову музику.

— Яка різниця між українською і американською музичною школою?

Навчання в українській школі базувалося на розвитку уяви, а вже потім на відпрацьовуванні здібностей. Перед початком гри мені потрібно було уявити картинку, яку я хочу донести до слухача. Така техніка розвивала емоційну сторону і давала музиці глибину. Мене це завжди вражало. Принаймні такий підхід був у моїх викладачів, у моєї мами.

Не можу сказати, що в моїх українських та американських викладачів була велика різниця у викладанні. Перші вчителі в Америці теж були схожі за подачею з українськими. В Україні тоді було багато доступних і недорогих музичних шкіл, натомість в Америці це було затратніше.

Тут часто беруть приватні уроки, а вже потім вивчають теорію, історію музики та інші предмети у вищих навчальних закладах. В Україні дітям їх дають дуже рано, з самого початку навчання.

Тому мені було легше вивчати деякі теорії та інші музичні предмети в консерваторії, бо я їх вивчала ще з дитинства в Україні. Моя вчителька теорії музики у Лонгі вважала, що навчальна програма для мене занадто проста, тому влаштувала приватні уроки, де навчала мене теорії на вищому рівні та у швидшому темпі.

— Ви стежите за українською музикою і Україною в цілому?

Знаю та співпрацюю з українськими та українсько-американськими виконавцями та композиторами. Я зв’язуюсь з деякими композиторами, граю їхню музику. Дуже багато співпрацювала з Юрієм Іщенком, професором Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, наприклад. Він написав для мене концерт на фортепіано і я грала його на прем’єрі в Києві, спочатку з оркестром у 2006 році. Пізніше, на Kyiv Music Fest 2008, на 70-річчя Юрія, я виконувала цей концерт знову з Національним оркестром. Після цього він ще написав «Сонату №6», яку я презентувала спочатку в київській консерваторії, а потім в Америці. Це був повноцінний тур по США.

Ще композитор Олександр Щетинський, твори якого я грала на прем’єрі у Нью-Йорку в 2000-х. Наступного травня буду співпрацювати з українсько-американською скрипачкою Мирославою Хомік та американською віолончелісткою Кейт Діллінгем на фестивалі Queens New Music, виконуючи твори українських композиторів.

— Чим цікавитеся музикою інших напрямів, крім академічного?

Не можу навіть свою музику назвати академічною. Безперечно, кожна композиція дуже різна і в кожній можна почути вплив інших жанрів — року, попу, джазу. Моя задача — зводити різні стилі. Класична музика, яку я граю тут, не така класична, як уявляють люди. Це не Бетховен чи Шопен, навіть не традиційна сучасна класика.

З мого репертуару є музика, яка просто інакша. Наприклад, я граю твори для іграшкового фортепіано, співаю інколи. Вони звучать дуже просто та емоційно.

Поп-музику я слухаю не так часто, як класичну. Американську поп-музику я слухаю більше, ніж українську, але в основному слухаю сучасну класичну музику, як американську, так і українську.

— У музичній категорії Шевченківської премії нещодавно були номіновані гурти «ДахаБраха» та Vivienne Mort. Представникам академічного цеху це не сподобалось, адже традиційно цю премію отримували тільки класичні музиканти, не поп-виконавці. Як ви ставитесь до цього?

Я вважаю, що це добре. Мені здається, що вся музика важлива і потрібно слухати різні стилі, не тільки класичну. Академічному сегменту теж варто було би цікавитися різними жанрами. Я не знаю саме цих виконавців, але обов’язково послухаю.

В Америці було те саме. Є Пулітцерівська премія, її в 2017-му отримав Кендрік Ламар, що теж багатьом не сподобалось. В основному тому, що цю премію зазвичай присуджують сучасним класичним творам. Але я підтримую думку про те, що премію можна отримати за твір іншого жанру, якщо він є видатним.

— Як ви вважаєте, який наразі статус у «Греммі»? Наскільки премія престижна по факту, а не історично? Що це дає музиканту?

Її статус великий — як раніше був, так і зараз. Що вона дає музиканту, я не можу відстежити, бо отримала її тільки тиждень тому.

Щодо пропозицій по концертах, то так, з моменту отримання премії їх стало більше, ніж раніше. Я сподіваюся, що «Греммі» дасть мені легшу дорогу в просуванні музики.

— До «Греммі» дещо скептично ставляться, тому що часто на премію не номінують виконавців, які цього варті. Що ви можете про це сказати?

Я не знаю деталей контроверсій, але, як правило, всі вони стосуються лише популярних стилів — тих, які показують по телебаченню ввечері.

У моїй категорії якість обраних артистів дуже висока. Я рада, що номінували саме їх. Навіть у цьому році були представлені виконавці сучасної класики, а не традиційної, що я підтримую. Я дуже вдячна Греммі, що вони допомагають просувати саме класичну музику сьогодення, адже це те, що ми залишаємо наступним поколінням. Ці композиції будуть грати і через сто років, і через двісті.

Я не працювала заради «Греммі» або інших нагород, я працювала, бо я дуже люблю це. Моєю ціллю було познайомити людей з новою музикою, в тому числі українською. Мені просто приємно, що мою роботу так оцінили. Подивимось, що це принесе у майбутньому.

— Вас називають «українською» виконавицею. Як ви самі себе співвідносите з Україною?

Дорослішання в Україні було важливою формувальною частиною моєї музичної ідентичності, яку я продовжила та всебічно розвивала у США. Тут, в Америці, я ідентифікуюсь як україно-американська піаністка, тому, можливо, це найкращий спосіб ідентифікувати мене і в українських ЗМІ.

Я продовжую співпрацювати з українцями, поширювати українську культуру і наразі відчуваю себе як американсько-українська музикантка. Україна і Америка — частини мене.

—– Чи не ображає вас те, що в Україні про вас стали говорити тільки після перемоги?

Та ні, чому. Звичайно, не ображає. Я навідувалася в Україну з концертами, проте мене дійсно мало знають, не було до цього такого інтересу. Мені здається, так завжди: коли людина стає цікавою — про неї говорять.

— Якщо вас покличуть виступати в Україну, приїдете?

Із задоволенням. До мене нещодавно звернулися з кількома пропозиціями щодо гастролей Україною. Сподіваюся, найближчим часом вдасться це зробити.