Знайомимось: «Марний» — столичні рокери-відчайдухи

Яків Марний: Народився в Києві і все життя тут живу, а саме на Троєщині. Закінчив 11 класів школи і паралельно закінчив музичну школу №7 по класу академічного вокалу. Виш не закінчив, забрав документи після другого курсу, навчався в КУ ім. Грінченка на музфаці, спеціальність «Вчитель музики». Там і познайомився з Андрієм Дорошем — він був на курс старший.

Після повномасштабного вторгнення тимчасово не працюю (інколи трапляється халтура з аранжування пісень), усе перевернулось із ніг на голову. Але де тільки не доводилось раніше бути: різноробочим на будівництві, роздавати листівки, в McDonald’s, копірайтером для сайтів з проститутками, барменом, аніматором, продавцем, у сoncert.ua ще працював; проджект-менеджером, таргетологом, і ще багато чого… Зрештою остання моя професія (до 24 лютого 2022-го) — це SEO-шник.

Андрій Дорош: Народився і живу в Києві. Закінчив Київський університет ім. Бориса Грінченка. Наразі без стабільної роботи, частково викладаю барабани.

Яків Марний: Усе банально і просто: батьки побачили хист до співу, коли я був у дитсадку, але через мою сором’язливість і зажатість на той час мене вдалось вмовити піти на музику тільки в 2-му класі школи. 

Десь приблизно в класі 8-му чи 9-му (саме той 2007 рік) я здибав мамину гітару і виникло бажання освоїти її, відтоді почались спроби написання своїх пісень (але вся та рання творчість — суцільний жах). А далі все пішло-поїхало якось само. Але, напевне, одну з ранніх вирішальних ролей зіграв учитель музики в школі — Сергій Борисович, який мене запросив у 10 класі співати в шкільний музичний гурт.

Тоді я, напевне, вперше відчув атмосферу «компашки» з гуртом. До слова, саме тоді я почав вживати алкоголь. А далі — гурт за гуртом, «Барви»/«Прайми», допоки не зустрів Дороша, з яким років 7–8 ми намагались зліпити бенд. Зрештою вирішили, що краще лишитись удвох, адже, як виявилось, це ДІЙСНО було потрібно тільки нам. 

З часом ближче познайомився з чуваками Сєвою Шуткою і Дмитром Юрченком, які створили лейбл PLAN, і вони також стали невід’ємною частиною «Марний».

Андрій Дорош: Вперше палки до рук взяв у році 2005-му в одній київській християнській церкві, ще коли паралельно займався стрибками на батуті. Це було другорядне. У 2008–2009-му довелося покинути спорт. Саме тоді я почав активно займатись музикою.

У ті роки зі своїми найближчими друзями ми створили перший поп-панковий і альтернативний гурт під назвою First Aid Box. Це і був початок музичної кар’єри. Перший концерт, до речі, грали у клубі Bingo. Зараз це клуб під назвою «АТБ», а нещодавно пішов з життя концертний директор Bingo Влад Ляшенко, співчуваю всім його близьким і рідним… То ера пішла від нас повністю.

Яків Марний: Першочергово, напевне, батько, адже в нього була купа касет і дисків з різною музикою, переважна більшість — синт-поп і його ідоли Depeche Mode. Але різного трешаку типу «Сектор Газа» і «Красная Плесень» теж вистачало.

Найсумніше, напевне, що один із моїх звуків дитинства — це пісня гурту «Гражданская Оборона» «Про дурачка», яка стоїть на рівні з «Реве та стогне» у виконанні на бандурі з музичної перебивки, коли в Україні по радіоточці оголошувалась 12 година ночі. Але хороше також було — десь у третьому класі я знайшов у батька касету RHCP — Californication, і відтоді в мене і пішло захоплення музикою у рок-напрямку.

Сильний вплив на мій музичний смак мало оточення. Не знаю як і чому, але наш клас у школі був доволі неформальним, переважна більшість слухала популярний на той момент ню-метал — System of a Down, Slipknot, Limp Bizkit, Linkin Park, тощо.

Андрій Дорош: До того, як почав займатись музикою, слухав (хоча правильніше буде сказати «знав») усе, що крутилося по телевізору або в однокласників на телефоні, або з мульт- і телесеріалів, фільмів. 

Не скажу, що я хоч якось цікавився музикою і знав, хто такий Курт Кобейн або Сід Вішез. Коли я почав цікавитись барабанами, тоді й почав слухати музику. Інші мої однолітки та колеги по музичному цеху були прогресивніші за мене і почали відкривати мені очі. Одні з перших гуртів, які я почав закачувати собі на свій перший телефон Sony Ericsson з mp3 і які мали певний вплив на мене: Sum 41, Bon Jovi, Linkin Park, 30 Seconds To Mars.

Яків Марний: Основне джерело натхнення — це негативні емоції та депресивний стан. Коли все добре, то і немає про що сказати, немає що сублімувати. Це як із відгуками в інтернет-магазинах — коли послуга/продукт/що завгодно були поганими, то ймовірність написання злісного відгуку близька до 100%, а коли навпаки — то і бажання написати, що все добре, зникає, адже ти не акцентуєш на цьому увагу.

Та буває, але дуже рідко, коли мене може надихнути і фільм, а саме саундтреки. Наприклад, востаннє таке в мене було, коли я нарешті передивився серіал «Гострі картузи» — боже, там на будь-який музичний супровід хочеться щось подібне написати.

Загалом, усе дуже залежить від настрою, бо буває, що накрила меланхолія і слухаєш умовних Metronomy — і хочеться написати щось легке та качове одночасно. А буває навпаки — на драйві та агресії залітаєш під Underoath, і хочеться, щоб під твоє музло просто кабіни розвалювали. Раз на раз не приходиться.

Андрій Дорош: Чесно кажучи, не можу цілком точно назвати, чим надихаюсь. Немає нічого і нікого конкретного, де б я знав, що там точно роздають натхнення, і за ним цілеспрямовано йшов.

Якщо упустити цей нікому не потрібний душний спіч, то, мабуть, здебільшого це дуже харизматичні люди, і неважливо, якої професії. Музикант/ка, актор/ка, спортсмен/ка, тощо. Дивитись на їхні роботи, спосіб життя, злети та падіння, вічні війни з самими собою — це надихає. Ця боротьба в житті, боротьба з самим собою, якщо можна так казати.

Яків Марний: Зараз такого як явища в житті вже немає. Не знаю, чи це з віком пов’язано, чи що, але є тільки відчуття поваги до тої чи іншої людини з будь-якої сфери діяльності за те, що вони доклали дуже багато зусиль, щоб те, що вони роблять, було величним. Або просто за їхні вміння бути щасливими.

Якби мене запитали щось подібне років 15 назад, то однозначно моїм героєм був би Курт Кобейн, навряд тут треба щось пояснювати. А ще будучи підлітком, я відвідував різні концерти та фестивалі, і гурти «ТОЛ», «АННА», «Фліт», «Карна», «Димна Суміш» сильно стимулювали та надихали займатись музикою, останні чи не найбільше.

Андрій Дорош: Ну я ніколи не перестану казати, що для мене головною героїнею є моя мати, яка багато чого зробила для мене у цьому житті, багато вклала, багато підтримувала. Якби не її підтримка, то зараз навряд чи я відповідав би на ці питання, тож велика подяка їй. Дуже люблю її та ціную. Теж хочу дуже подякувати своєму дідусеві, який замінив мені батька в якомусь сенсі, але якого вже немає в живих. 

Щодо музичної індустрії, то на мене як на барабанщика вплинула не одна людина. Це і колишній барабанщик гурту «Тартак» Стас Шапаренко, і учасник гурту The Homebodies Євген Мантюк, і професійний сесійний музикант Олександр Селезньов — ці люди вкладали в мене фундамент, основу, базу, і я їм дуже вдячний за це! Дуже сильно вплинув також барабанщик гурту Underoath і вокаліст The Almost Аарон Гіллеспі, Зак Фарро з Paramore, Шеннон Лето з 30 Seconds To Mars.

Звісно, не обійдеться і без фронтменів та фронтвумен, бо для мене це один із ключових аспектів успішного гурту — коли є сильний, харизматичний лідер. Дивлячись лайви, розумієш, чого саме вони були, є та будуть, чому їх запам’ятають. 

Це:

• Джаред Лето із 30 Seconds To Mars
• Спенсер Чемберлейн з Underoath
• Честер Беннінгтон з Linkin Park
• Гейлі Вільямс з Paramore
• Деррік Віблі з Sum 41
• Олі Сайкс з Bring Me The Horizon
• Саша Чемеров із «Димної Суміші» та The Gitas
• Дженна МакДугалл з Tonight Alive
• Яків Марний із «Марний»
• «ДК Енергетик»

Порада на майбутнє, — якщо ви бачите артиста/артистку, гурт, які мають виступ, і ви маєте змогу на нього сходити, то сходіть! Не треба собі казати: «Та ще встигну! Ой, та ще приїдуть!». Ні, можуть не приїхати, бо хтось із них може випадково повіситися, як було з Честером Беннінгтоном. Тож не повторюйте моїх помилок.

Яків Марний: Як у пісні «Курган і Агрегат» та Latexfauna «Ретузікі» — «я здєлан із музики». Музика — це єдине, що я вмію робити, як мені здається. Іншого, на жаль чи на щастя, не дано. Я вкрай лінива людина і ця лінь мені просто не дає займатись нічим іншим і отримувати задоволення від процесу повноцінно, тому так — це більше, точно не хобі.

Андрій Дорош: Музику ніколи не вважав хобі. Для мене це завжди було щось більше. Щось більше, ніж гроші чи слава. Раніше завжди брався за все, що пропонували, не питаючи ціну — щоб набивати руку, отримувати досвід в усьому, не лише в практиці гри на барабанах.

Звісно, були різні думки, щоб залишити цю справу і шукати себе в іншому, але обставини завжди складались так, що я лишався. Думаю, що на все є свої причини, і все має свій початок і свій фінал. Мабуть, то був ще не мій. 

Не завжди це приносить задоволення, не завжди виходить кайфонути від концерту чи якось іншого творчого процесу. Іноді більше виходить кайфонути від гри у футбол, ніж від концерту, але все дуже індивідуально. Але це значить, що ти «згорів» і тобі треба трохи переключити радар. І після цього розумієш, як скучив за тим, що робиш, що вмієш робити найкраще.

Яків Марний: Ой, неймінг — це як окремий вид мистецтва і в нього треба вміти. В нас довгий час не було назви через те, що ми просто не могли нічого толкового придумати.

Стосовно самої назви, то я довго не хотів, щоб гурт так називався, бо це тоді буде одноосібна асоціація з цією назвою, а ми ж все-таки гурт, і не хотілось, щоб це сприймалось егоцентрично. Але ми стільки часу намагалися разом зробити щось, скільки було невдалих спроб, скільки в нас було проблем у музиці, з музикантами та всім іншим. Врешті ми вирішили, що все-таки це і є саме той «Марний», який буде жити всупереч усьому.

Чого хвилюватись? Гірше точно не буде, просто в це не віримо. Буде, що буде, і якщо ми зможемо на щось вплинути, то неодмінно це зробимо, як ні — то чого паритись? «Марний» чи не «Марний» — на це ніяк не впливає.

Якщо копнути ультраглибоко (і трохи крінжанути), то ще в часи VK на початку 2010-х серед молоді було популярно робити прізвища прикметниками, типу Рєзкій, Дікій, тощо. І я не став винятком і зробив «Марний» (бо я емо в душі був і є). Відтоді й причепилось.

Яків Марний: Насправді ця форма не сильно приваблює, і в цілому сучасний підхід до дистрибуції музики мініальбомами та синглами з естетичної точки зору — фе. Ми, як діти, які зростали на альбомах та затирали їх по колу, дуже хочемо випустити саме альбом, але кому він треба? Більшу частину пісень просто не прослухають, а на його накопичення, запис і все інше піде багато часу, за який ми зникнемо з інфопростору. 

На жаль, ми ще не на тому рівні, коли можемо дозволити собі подібні рухи. Не хочеться випустити альбом, щоб він просто покривався пилом на стримінгах: тут дай Боже, щоб EP прослухали повністю. Як колись читали «На Відміну Від»: «Коли ти принесеш нам тьолок, кокаїн і бухло — На “Відміну” випустять альбом». Суть приблизно та сама.

Яків Марний: «Марний» — це про власну емоцію тут і зараз. Враховуючи реалії, у межах цього проєкту все і розвернулось у цей напрям, оскільки це повсякчасно, всюди тебе оточує, ти живеш з цим, думаєш про це. Інколи накриває більше, інколи попускає, але русня не дає варіантів забути про це. Страшно, авжеж, не відчути тієї межі, коли можна скотитись в байрактарщину, але вже як є. Наче поки в цьому не були помічені.

Стосовно підходу, то раніше все робилось виключно на студії, безпосередньо на PLAN, але після 24 лютого велика частина роботи перекочувала додому — і через комендантські, і графік вільного часу змінився повністю. Відключення електроенергії просто не дає працювати так, як було раніше. Тому — ноут, Focusrite, гітара, і поїхали… А потім на студії вже все дороблювати.

За пісню «Отче наш» хочеться окремо сказати. Були сумніви, чи варто її випускати, бо хто зна, кого і як сильно це може образити. Але хочу зазначити, що в цієї пісні немає мети будь-кого задіти — це лише нагадування (і собі зокрема), що в літаку, що падає, атеїстів немає.

Яків Марний: Якщо розглядати далеке майбутнє, то в моїй уяві тільки один сценарій — що Україна переможе і все буде ок. Але стосовно музичного напрямку ніколи не думав і не загадував нічого більше, ніж на рік уперед. Не знаю, що там буде, але тільки б не стати ментальним Іво Бобулом.

Усе моє майбутнє та амбіції зараз стосуються тільки 2023 року. І це:

•  Три EP з «Марний», включно з тим, що вийшов;
•  Альбом із «ДК Енергетик»;
• Ще один альбом з іншим проєктом.

У в 2023-му хочеться роз’їбатись по повній. А як воно буде і чи на культурному, чи на реальному фронті — час покаже.

А реальність підказує, що треба їбашити, адже будь-який день може стати останнім. Але якщо бути чесним, різні меркантильні штуки на кшталт слави, грошей, тощо, було б добре мати. І було б приємно колись почути, що саме ти є натхненням для незнайомої людини, що саме ти є одним із батьків того чи іншого культурного феномену в Україні.

Андрій Дорош: По-перше, звісно хочеться перемоги й вона обов’язково буде! Буде не швидка, важка, але буде! Ми єдиний, сильний, вільний народ! Так було, так є, так і буде! 

По-друге — важко щось казати про майбутнє, загадувати. Якщо згадати себе 17-річного, то я мав бути вже п’ять років одружений і готуватись до народження дитини. Тому так далеко не дивлюся. У якомусь сенсі майбутнє залежить від нас. Наскільки ми зараз працюємо над собою, над своїм життям, над тією справою, яка нам цінна. 

Я вірю в те, що ми почали робити з Яковом колись, і в те, що ми продовжуємо робити, і, сподіваюсь, будемо робити. Не знаю, мабуть, усе життя вертілось у голові — робити так, щоб після твого виступу люди не йшли з пустими очима, пустим розумом і пустими всередині. Якщо нам із Яковом вдасться це зробити, то, мабуть, це і буде те саме, для чого це все починалося. Чи буде це реальність, чи то моє хворе сприйняття — побачимо.

18 березня «Марний» дадуть перший сольний концерт у київському клубі Mezzanine і презентують свій п’ятий мініальбом «СТРУМ». А 19 березня гурт зіграє у Чернігові.

Частина виручених коштів буде передана благодійному фонду Musicians Defend Ukraine та спрямована на закупівлю спорядження для ЗСУ.

Фотографії дуету: Лексій Кудрявцев