Kurs Valüt — про стильну українську культуру і творчу диктатуру. Велике інтерв’ю

Женя Касьян: Народився в Запоріжжі, але виріс у Дніпрі. У два рочки мене сюди перевезли, не спитавши. Якийсь час жив у Львові навіть, потім працював у готелі в Дубаї. Не пішло. В серпні 2016 року мені написав Женя Айс: «Пам’ятаєш, ми дуже хотіли клуб?». На той момент вони з Микитою Козачинським знайшли й орендували приміщення і збиралися відкриватись.

Я почав форсувати своє звільнення: губив на камеру ключі від дверей і робив усе, щоб мене звільнили. Згідно з умовами контракту, я мав виплатити штраф, якщо зроблю це сам. Справився за три тижні. Восени 2016-го я повернувся в Дніпро, щоб бути артдиректором клубу «Модуль». Вперше я фіксую появу Євгена Гордєєва на фестивалі Post-Construction. Він туди прийшов грати як Ksztalt. Потім почав частіше з’являтися на вечірках та інтегрувався у спільноту.

Євген Гордєєв: Я народився в Добропільському районі Донецької області, потім вчився у Харкові, одружився на покровчанці, жив у Покровську нетривалий час. І потім уже оселився у Дніпрі. 

Женя Касьян був артдиректором, завгоспом і слюсарем «Модуля». Я прийшов до нього і запитав: «Хочете збиткові, але дуже цікаві вечірки?». З цього все і почалося. Kurs Valüt було ініційовано як гурт, що мав розігрівати привози. За вісім днів створили матеріал. Потім зверху додали ще пісень — так і написався перший альбом Veselo.

Але без усіляких офіційних релізів Kurs Valüt встиг покататися і завіруситись по сарафанному радіо і Soundcloud. Потім уже відбувся офіційний вихід альбому без жодних PR-кампаній — так ми натрапили за рекомендацією на «Телебачення Торонто». А так, ми нікуди не соваємося без крайньої потреби.

Євген Гордєєв: Наша система освіти в коматозному перебуває становищі. Найталановитіші люди зазвичай взагалі не йдуть ні на які курси, їх майже неможливо побачити на діджейських курсах. Усьому ми вчились самостійно, бо був повний YouTube навчальних матеріалів. Але на момент початку не було нічого. 

Я вірю в акторську освіту. Вона впливає позитивно на сценічну поведінку: виконавці розуміють, як тримати залу і як будувати з нею діалог, хоча діалогу ніякого немає, людина виступає сама по собі. Людина повинна мати в собі жилку ідіотського нарцисизму.

Наші виконавці часто бувають мляві на сцені, бо їм не вистачає цього нарцисизму, вогню, вони не впевнені в тому, що роблять. Або людина може парадоксально стібати те, що вона робить. MC Брехунець (сольний проєкт Євгена — ред.) знає, наскільки всратий матеріал грає, і насолоджується цим репутаційним самознищенням.

Євген Гордєєв: Було неочікувано, що на нашому першому виїзному концерті у Львові люди вже знали тексти. Хоча зараз місто напружене: багато смертей, суворе ставлення до вечірок. Зі Львовом потрібно обережно поводитися, тому що це аудиторія, яка має жилку сакральності нашої війни. Ця напруга висить над залою. 

Коли ми повернулися з європейського туру в 2022 році, то з першим концертом виступали у Львові. Зала не бачила такого двіжа напіврейвового типу, здається, з початку повномасштабного вторгнення. 

Люди не знали, що їм робити, поки я не почав пояснювати, що росія помішана на культі смерті, а ми, на противагу, будемо оспівувати наш український культ життя. Ми завжди тяжіємо до життя: іронізуємо, танцюємо, сміємося. Наша змога бути собою дорогою ціною сплачена, це варто цінувати. І зала, здається, оцінила. Концерт минув добре.

Євген Гордєєв: Організатори фестивалю «Брудний пес» заслуговують на тотальну повагу. Їхня крутість вимірюється ставленням до артистів, зокрема не хедлайнерів. Через це на «Брудний пес. Епілог» я поїхав безкоштовно, адже вони влетіли в копійчину: з усіма розрахувались, але ця чесність коштувала дорого. З такими людьми, які розуміють, що відбувається, і піднімають культуру, нам по дорозі. Це геть інші сценарії взаємодії, ніж були до повномасштабної. Раніше це була б суто комерційна історія.

Зараз низові трушні ініціативи йдуть у мінус. З часом зʼявиться усе більше людей, які захочуть таким проєктам допомагати, бачачи трушність того, що відбувається. Вона проявляється, коли ініціатива йде знизу. Не коли чекають грант, ні, а коли спершу роблять, а потім це вже трапляється. Так було створено «Модуль» і лейбл Dnirpopop. Усе тримається на ініціативі, яка далі виростає за рахунок поваги людей, які бачать, наскільки ти щирий і невпинно гоцаєш у цю точку.

Я хочу бачити не всрату культуру в Україні, а стильну. Щоб ми не були бідними родичами, яких жаліють за те, що ми скривавлені. Я хочу, щоби всі ахуївали з того, які українці круті. Європейці приїжджають на умовні «Схему» чи Rhythm Buro і бачать геть інший формат рейву, де немає шаблонності берлінських фейсконтролів — ти можеш бути хоч на адіку чи панком. Мені подобається наша анархічність. І це працює.

Женя Касьян: Українці анархічні по своїй суті. Культура незалежна, тому що ніхто не хоче мати вплив ззовні. У нашому випадку умовний чувак із бабками, який буде розказувати, що нам робити, неможливий. Те, як за останні роки розвинулася нічна клубна культура, відбулося не на рівному місці. Це відбувалося з 2000-их, і нині воно достатньо розвинено.

Ми за час війни мали декілька європейських турів, і ця ілюзія про те, як у них там усе класно і розвинено, розсипалась. Коли питають, де подобається більше грати, за кордоном чи вдома, відповідаємо, що вдома. Тому що це геть інший вайб. 

У людей завжди є вибір, чим займатись і де — ми хочемо й далі бути тут, продовжувати цю розбудову. Ми щиро чекаємо новітні молодіжні гурти в жанрі мінімал-вейв. Але треба дати трохи часу, щоб воно сформувалося. Ми собі цю нішу створили і поки що її і займаємо, але місце там ще є.

Євген Гордєєв: Ми будемо тільки раді, якщо молодь захоче дорослоті надерти дупи. Якщо хтось крутіше зробить, ми будемо радіти, як цуцики. Але поки що бачимо, що молодим артистам не вистачає зубатості — стилістичного ризику, зухвалості в матеріалі.

Євген Гордєєв: Це питання бісить. Його немає через багатозадачність. Коли створювався перший альбом Kurs Valüt, не було того ступеня медійності. Ти був експериментальним електронщиком, писав пісень і раптом знадобився всім. А до того тебе ніхто не смикав. Зараз зникнути з радарів важко, всі навколо такі хороші, і нікого не можеш проігнорувати. А ще ж особисте життя.

Женя Касьян: Є певні задачі, яким треба присвятити всього себе на декілька місяців. У нашому випадку ми прийняли рішення посунути себе від міста, бо тут є фактори відволікання.

Женя Касьян: Я не можу в Дніпрі. Дніпресія в мене. Я там виріс, сформувався і травмувався. По-перше, ти знаєш усіх, нові знайомства в Дніпрі — це малоперспективна історія. По-друге, вже немає викликів. Усе, що я хотів зробити для місцевої культури, я зробив. У моєму випадку для професійного росту потрібне конкурентоспроможне середовище, бо воно сприяє розвитку.

Мені тут класно, тому що я займаюся тим, що я обрав. Тут є студія хороша, яку я знімаю на Нижньоюрківській. Соціально це збірна Києва по людях. У цілому, в мене спокійне життя: студія — дім, дім — студія. Я став самоцентричним, змінюються пріоритети протягом життя. 

Хочу відзначити, що Дніпро за останні роки неймовірно розвинувся. У мене відчуття, що Дніпро через цей Дніпропетровськ (тому що я народився і виріс у Дніпропетровську) пробивається, як парость виноградної лози.

Євген Гордєєв: Мені подобається бачити, як сучасна Україна відбудовується на очах. Я не люблю історизму, не люблю ці воздвиженки і гру у вінтаж. Хочеться бачити гру в завтра і долучитися до неї.

У Дніпрі замало культурного бекґраунду. У нього не було такої традиції, як у Харкові, наприклад — театральної, мистецької, футуристичної. Дніпро був закритим містом. Але чому тоді не сприйняти це як виклик? Можна стати першовідкривачами. Але першовідкривачем точно був не Kurs Valüt, а драм-енд-бейсова історія. 

Київ — це збірна України по людях. Митці виїхали в Київ і поназасновували всякого різного, бо тут конкурентне середовище. Київ я щиро люблю, але це сталося не одразу й не є причиною усе кинуть і переїхати до нього. Мені подобається в Дніпрі ходити пішки всюди, куди мені потрібно, красивими провулочками. Нащо мені таксі по 200 гривень щоразу?

Але сильно дається взнаки, що Дніпро суто в людському аспекті стає містом вирішення питань сімейних, хатніх, рутинних. Ми зараз плануємо поаскезничати і попрацювати над матеріалом не в Дніпрі й не в Києві — для того, аби виключити аспект буденності, на яку відволікаємося надто часто. І телефони, скоріш за все, на цей період будуть кнопкові. Якщо хочеться зробити внесок у нашу спільну культуру, то треба зробити все можливе, аби це сталося якомога продуктивніше, а значить — аскеза.

Євген Гордєєв: На гербі Донецької області пальми на жовтому щиті — це ж майже Бразилія. Я співаю про кохання на виробництві, поетизуючи Атлантиду, яку втрачено, і яку, значить, можна вигадувати. Містифікації навколо землі, яку вже де-факто втрачено надовго. А ще розмінування триватиме певний час. Тому цей демонізований топонім можна романтизувати і створювати певний міф. Й компенсувати дефіцитні явища, як-от нестачу галантного романтичного тексту навколо теми кохання.

Направду, мистецтво — це одна суцільна містифікація, антипобут. До такого антипобуту тягнуться пересічні громадяни через магічність музичних форм, за цей ефект триває боротьба.

Євген Гордєєв: Це все особисті історії. Є класичні EBM-ські всраті маскулінні тексти. Хотілося, на противагу, створити муркаючий синті-поповий вокал поверх брутального маскулінного біточка, така от фішка. В плані текстів це має бути щось, що люди спочатку сприймуть, як соціальне, але насправді воно наскрізь особистісне.

Люди, які наближеніші до наших тіл, дешифрують тексти, приблизно розуміючи, з чого складалася темна передумова. Або питають, щось підозрюючи. Приклад: Ni — це розмова з долею. Це діяти всупереч обставинам. Хоча людям хочеться думати, що це про стосунки. А про стосунки «Дивись не впади» від МС Брехунця — мій особистий підйоб Женька. Він має властивість вкладати надлишкові душевні інвестиції в нові стосунки. А я починаю непокоїтися, що він боляче впаде на тому ризикованому шляху. 

Важливо уникати трьох пороків провокативності: прямих апеляцій до релігії, сексу і політики. Якщо людина уникнула трьох цих передбачуваних тригерів, а матеріал все одно магнетизує і цитується, — це означає, що ти трушний автор. Але вся постмодерністська двіжуха побудована на цих трьох блюзнірських апеляціях. 

Трушна пісня здебільшого для мантрового муркання і стадного занурення. Це не про текст, а про стан. Воно випромінює певну атмосферу, повітря. Але якщо люди шукають сенси і вгризаються у цей матеріал, значить, місію виконано.

Євген Гордєєв: Я не чув повністю жодного альбому «Скрябіна». Увесь вплив — від німецьких, бельгійських і французьких гуртів. Текстова формула більше тяжіє до пісні «Любов» «Воплі Відоплясова»: там немає зменшувальних суфіксів, але є аеродинаміка. «Вітрами, млинами / Плинами в безодню мов / Яскравими крилами / Здається любов» — щось зрозуміло комусь? Ні. Стан є магічний? Є. Місію виконано, мене, манкурта російськомовного, перепрошито.

У нас танцмайданчики качалися у 1990-их під «Весна» від «ВВ». Це було на тому рівні респекту, як і Prodigy. Ми щиро це любили до запаморочення. Що зараз Олег Скрипка витворяє в інтервʼю — це вже окрема історія. Сподіваюся, що так не старітиму. Де той декадентський кривляка з 1990-их?

Із часом перезрілі артисти відчувають на собі місію поводирів нації. Мені не подобається, коли вони починають ставати моральними менторами. Це лицемірство — намагатися такими бути. Мова не про те, що вони галімі, а про те, що не треба робити з них святих.

Українство в цілому виявилося естетичним вибором. Малим побачив мусорний, складний, галімий герб Радянського Союзу, а потім, коли в школу пішов (1991 рік), виник лаконічний тризуб на стіні. Воу, подумав я, це ж в рази красивіше.

Потім почав розуміти специфіку української іронії. Батько зустрів на шахті старого ветерана УПА, який трохи шифрувався, але міг підтримати розмову з ким треба. Батько питав, чи стріляв дід москалів, на що той відповідав: «Стріляв, щось падало». Це настільки було витончено в порівнянні з невротизованою патетикою «Дєди воєвалі». Наразі всі ми залучені в співтворення культури: будь-хто з вулиці може долучитися до процесу. Береш і молоду країну стилізуєш — як цим можна не надихатися? 

Досить рано усвідомив, що ми про мелодію, а не про сенси. Наприклад, у харківського гурту Lюk просто муркання і чил у повітрі. Це породистий, мелодійний, напівджазовий, красивий чилаут, який вплинув на подальшу культуру.

Марʼян Пиріг — володар галицької мелодійної думки, її патріарх і ходяча енциклопедія всього музичного львівського. Він показав мені україномовне танго 1950-их років з вкрай метафоричними (до психоделії) текстами. Він уособлює культуру, мелодійну думку, фантастичну галицьку «вухастість». Багато хто з Галичини обдаровані музично: і Марʼяна Клочко, і Наталка Багрій (Tik Tu), і Лесик Омодада. Вони — «вухаті» й некомерційні. 

Женя Касьян: У ті часи, коли ми зростали, питання пошуку українськості ніхто не піднімав, тому що ми з лівого берега України. В нас було виключно російськомовне кіно і музло. Я конкретно кажу за той соціум, у якому я сформувався. Зараз живемо в переломний доленосний час нового витка української самоідентифікації. Ми закладаємо по цеглиночках фундамент, ми можемо це умовно назвати «українська незалежна культура».

Євген Гордєєв: Мені мати, хоч російськомовна, співала українських фолькових пісень. Вона співачка і художниця, батько — музикант-мультиінструменталіст, електрик, і ще малював добре. Вони знали різні українські пісні. 

Мій, як автора, вибір мови був естетичний. Спочатку не йшло: першою піснею стала Nemaje Sliv, тому що слів не було. З часом я намацав формулу, і вона спиралася на те, які звуки було приємніше співати. А ще сімейний бекґраунд складався із родинних сходок, де ми співали українських пісень. Але російська пропаганда була настільки потужною, що цю сім’ю, у якій ми це робили, зараз я з задоволенням забув. Це про родину по лінії мами. 

Ми програли локально-медійно-культурні передвибори, тому що забували про цю тему і вплив культури на самоідентифікацію цілих регіонів. Через те, що дозволяли російській поп-культурі гратися на наших теренах, тобто схвально ставилися до цього.

Євген Гордєєв: У творчому аспекті тяжію до авторської диктатури. Але поступаюся там, де моя компетенція закінчується. Не можу пояснювати барабанщику, як йому стукати по його штуках, які я навіть порахувати не можу. Але першоідея завжди належить автору. І не дивно, що йому видніше, як має виглядати фінал. Ніхто не жаліється (майже).

Диктатура — це відповідальність. Грає команда, а програє тренер. Ти не можеш бути автором ідеї, а потім усіх звинувачувати, чому вона не втілена. Значить, ти підібрав неправильну комбінацію команди, не переконав у своєму авторитеті. Але це стосується гуртів і творчості. Існують чудові приклади демократії у суміжних царинах. 

Веселий жарт із співстворення Dnipropop може спокійно існувати без моєї прямої участі. Антон Шиферсон (Ship Her Son), Євген Гончаров, Юра Буличов (Monotonne), Андрій Соколов (walakos) більше залучені в адміністративні процеси, аніж вічно втомлений я.

Фото: Юрій Грязнов, Оля Закревська, Оля Андросова