«Незалежні артисти — лохи»: інтерв’ю з «Джозерс»

Це було максимально дурне рішення — співати англійською. Ми не мали амбіцій рухатися на Захід, нам було ледве по 18 років і поняття інді-кар’єри в Україні було дуже розпливчастим. Два стільці: або ти рівняєшся на фірмачів типу Stoned Jesus, які грають переважно для західної аудиторії, або ти щось типу гурту «Фіолет» для внутрішнього споживача.

Можливо, на вибір мови пісень вплинуло те, що ми росли на англомовній музиці. Я, наприклад, ніколи не слухав «Димну суміш» чи «Крихітку». Те, що було на поверхні українськомовного гітарного сегменту, звучало для мене як дикий кринж. З іншого боку, я не розумів, як писати тексти українською. Багато хто досі так виправдовує англомовність свого гурту — наче так легше робити лірику.

Покоління постмайданних українськомовних артистів у ті роки пішло на спад. Ми зробили неправильний цивілізаційний вибір. Спостерігали за російським інді, яке, навпаки, переживало підйом, тому й вирішили спробувати зайти на той ринок. Тому українськомовні хлопці з Калуша, як срані малороси, випустили два російськомовних альбоми. 

Після альбому «Сложные машинные биты» (2018) ми на рік замовкли, потім випустили ще один альбом, який провалився. Коли приїхали з шоукейсу Masterskaya в Москві, було відчуття, що повернулися додому з країни — ракової пухлини. Після цього відбулося наше перетворення на хлопців із Калуша, які знайшли в собі українське (усі наступні записи «Джозерс» були українською мовою — ред.).

Ми можемо звинувачувати себе в тому, що були малоросами, але якби у російський продукт не вливалося шалене російське газове бабло, нам би й не здавалося, що вони роблять щось «геніальне», а все українське «сосе жопу». Вони виграли війну в інтернеті за наші голови. Та й з нашого боку наче ніхто й не бився. Хоча, як показує практика, коли у 2014 році зменшився наплив російського, раптово виявилося, що і у нас є класний українськомовний продукт.

У моїй пам’яті багаж російської культури залишився, але «русняві флешбеки» закриті на сім замків. Період особистого і культурного життя до вторгнення перебуває ніби у тумані, особливо попередній каталог «Джозерс». Після 24 лютого у голові все перезапустилося.

З інструментами просування було тільки гірше. Коли у 2014–2015 роках був підйом, а київські гурти типу 5 Vymir могли збирати київський клуб Sentrum, увесь цей рух не вилазив із Facebook. Цифрові платформи для прослуховування музики ще не були на такому високому рівні. Ти міг робити музику як хобі після роботи, але не міг стратегічно планувати кар’єру на майбутнє.

Із часом відбувся спад ентузіазму, як і у наш час. Влітку 2023 року на цифрових платформах було видно, що інтерес до української музики стагнує. Щоб його підтримувати, треба креативно все менеджити, виходити з новим контентом кілька разів на місяць. Люди починають вигорати.

Повного відкату до довоєнного періоду нема, я не про це. Слухач досі з нами, але від загального інтересу залишилися лише сегменти — як мінімум інді-музика точно йде на спад.

Щодо Клавдії Петрівни — мене угарнуло, що це музика під пряму бочку, до того ж там ще й суцільні віртуальні midi-інструменти. Блін, запишіть уже той саксофон чи баян наживо, це ж не так важко. 

Треба розуміти, що ми, незалежні артисти — «лохи» у всіх значеннях. Замало того, що український інді-музикант тепер може існувати за гроші з роялті та оплачувати собі оренду квартири. На ці гроші не купиш якісних інструментів, не наймеш саундпродюсерів. Крім того, ми досі записуємо музику «на колінці», бо треба робити все швидко, така вимога часу. 

Я про те, що Клавдія Петрівна — це якраз музика, яка має не поступатися за якістю звучання іншим виконавцям на радіо. Це ж наче продюсерський проєкт, за ним стоїть команда, як можна припустити. Хоча якщо подивитися на дистриб’ютора співачки, можна здогадатися.

Падає, звісно. Але треба пам’ятати, що ми, як я уже сказав, «лохи», а по-друге, що це лише пісні. Я з покоління пізніх міленіалів, у якого є божественне уявлення про сутність кожної окремої композиції як чогось великого. Це прикольно, але прийшло з минулого, коли музика інакше робилася і просувалася. 

Ти готував сингли для радіо, щоб продати пізніше альбом на вінілі чи диску. У наш час музика стає одиницею контенту — якість падає, але її регулярний випуск комерційно виправданий.

Хотілося би випустити щось велике й концептуальне від «Джозерс», але дивлячись на те, як люди зараз слухають альбоми і яка це нехайпова тема, виходить, що воно не відповідає зусиллям. Ми з гуртом випускатимемо хіба що мініальбоми в найближчому майбутньому.

Я вигадав нову систему: спочатку випускаєш пісню, потім включаєш її у мініальбом, пізніше включаєш цей EP у великий повноформатний альбом. Ми так тричі дали послухати пісню людям, поки вона до них нарешті дійшла.

Багато хто нехтує фактом, що люди застрибують на твою творчість просто зараз і сьогодні. Хтось думає, що люди слідкуватимуть за тобою завжди, але це нагадує пам’ять золотої рибки. Відданої аудиторії, яка послухає все і будь-коли — меншість.

Абсолютно. Всі ці роки я працював на те, щоб мати змогу не розбивати життя на частини, лише писати й випускати музику. Це вже сталося і дало мені можливість більше репетирувати й виступати, якісніше писати музику, відпочивати й запобігати вигоранню.

Раніше мені здавалося дивним, коли артисти говорили про бізнес-стратегії, бо вони ж наче творчі люди. А тепер з мого інтерв’ю може скластися враження, що я тут тільки за грошима (сміється). Усе ж ці речі пов’язані, бо творча кар’єра має фінансово виправдати твоє існування.

Я так за роялті з «Джозерс» і «Діджея Хокаге» тепер можу задовольняти свої базові побутові потреби, бо вони дозволяють платити за квартиру й не працювати на звичайній роботі. Займаюся лише музикою і ПОТОП. 

Завжди сприймав немузичну роботу як необхідне зло на дорозі до того, щоб займатися лише музикою, а коли отримав бажане, трохи впав у ступор. Зараз я розбудовую свою імперію (сміється), показую у видавництві ПОТОП іншим артистам успішні кейси, як із нашим виконавцем Ницо Потворно. Цей успіх заряджає інших.

Наші конкуренти здебільшого роблять те саме, іноді краще, іноді гірше за нас. Але добре, що вони є і вибудовується інфраструктура. Це чудово, що у видавництва і лейблу ПОТОП є конкуренти. Рано чи пізно це дасть чудові результати.

До СЛУХ я мав стосунок буквально пів року до офіційного запуску, розробляв візуальні стилі та інше, у мене навіть була посада «стратег» (сміється). Я менеджив усе ідеологічно і робив так, щоб ми не розсипалися у процесі. 

Це ще була команда Muzmapa, нашого колишнього видання — я, Максим Сердюк (головний редактор), Валерія Каарна (дизайнерка), запросили Данила Панімаша (заступник головного редактора), взяли ще «свіженького» Максима Комлєва. Віддалено працювала Настя Копівська, літредакторка.

Певний час Muzmapa ще існувала як сайд-проєкт, люди з нішевого андеграунду писали туди про такі ж нішеві речі. А от завданням СЛУХ було вийти на широке коло читачів. За кілька місяців після запуску я пішов із редакції через внутрішні протиріччя. Разом із Олесем Ніколенком із bit.ua, який теж працював на СЛУХ перед його запуском, ми почали розробляти ПОТОП — одне пішло з іншого.

Друковані журнали перетворилися із форми споживання на форму самоствердження, колекціонування. Люди хочуть скоріше не прочитати те, що ми написали у журналі (хоча Олесь Ніколенко дуже старається, має думки на два номери вперед), а саме потримати журнал у руках. Ми продаємо себе як відчуття, а не як медіа. Наш засіб масової інформації — це наш подкаст і YouTube-канал. 

Нещодавно ми випустили четвертий номер «Нова глава», і навколо передпродажу почався ажіотаж. Мені приходили сповіщення від «Нової Пошти», що люди забирали посилки одразу, коли вони приходили до них у відділення. Ми робимо ексклюзивний продукт, і наша ціль — підтримувати ексклюзивність якомога довше. Тим більше ми даємо адекватну ціну, щоб журнал був доступним для усіх.

Я люблю балакати про бізнес, а розповідати про творчі процеси мені не дуже цікаво, бо щиро вважаю це дуже нудною темою для розмови. Однак я намагаюсь писати тільки про те, що прожив чи бачив сам, хоч і без передісторій на кшталт: «Ця пісня з’явилася, коли у мене зник собака».

Пісні про Бахмут чи Азовсталь, та й загалом вся байрактарщина — це окрема тема, але, мені здається, у більшості випадків автори не до кінця чесні ні з собою, ні зі слухачем. Я б таке не зміг написати.

Мені як слухачу — ні (сміється). Буває, але коли це справді цікава біографія, як у того ж Yung Lean. У мене абсолютно цивільне життя, я не поводжуся як рок-зірка, прораховую всі життєві рішення — з цього не знімеш байопік. Наша музика — це щілинка, крізь яку можна щось дізнатися виключно через інтерпретації.

Я знаю, чого хочу в музиці, але не дуже хочу займатися публічним сторітелінгом i поки не дуже розумію, яку історію можу розповісти. Зараз це випадковий набір спроб і помилок у TikTok чи Twitter. Поки що лише музика працює краще всіх моїх потуг.

А от у Ницо Потворно вийшло як і у творчому, так і у публічному — при потужному музичному матеріалі за ним просто цікаво спостерігати як за персонажем в інтернеті. Коли таке станеться у «Джозерс», наша розмова більше не буде тільки про бізнес.

Ну, а поки маємо те, що маємо — у середині грудня буде довгоочікуваний кросовер із одним львівським артистом, а за кілька днів до того ми зіграємо з лайв-бендом, до чого готувалися попередні чотири місяці. На 2024 рік маємо ще більше спойлерів.

Фото в матеріалі: Поліна Полікарпова