Інтерв'ю

Із Броварів до Лондона: знайомтеся з Bloom Twins, які підкорюють музичний світ

30 Бер 2021

Bloom Twins — це британський гурт з українським корінням, який складається з близнючок Соні та Ані Купрієнко. Вони переїхали з Броварів до Лондона, коли їм було по 16 років, і з 2013 року стали на власний творчий шлях.

Сестри мають дійсно помітні успіхи, хоч і дались вони непросто. Успішна кар’єра у європейській індустрії моди, світовий тур з Duran Duran, початок акторської кар’єри — а зараз у Bloom Twins відкрилося друге дихання: гурт випустив пісню з Benny Benassi та запланував багато колаборацій з такими артистами, як Diplo, Purple Disco Machine та Яном Бломквістом.

Ми поспілкувалися з Анею та Сонею про складнощі життя за кордоном і роботи у модельній та музичній індустріях, різницю менталітетів, про те, як локдаун вплинув на їхню творчість і амбітні плани з завоювання світу.

— Я бачив блюзову версію віршу «Киця» Івана Франка. Це була ваша перша поява на сцені?

Соня: О, ні! Ми вперше вийшли на сцену, коли нам було по п’ять років. Ми почали співати до того, як навчилися розмовляти, ще не дотягувалися до мікрофона, але виступали публічно майже щомісяця.

Аня: Але це не були Bloom Twins, це було дитинство — вийти на конкурс, виступити з мамою, адже вона у нас вокал викладає, та й взагалі у нас музичне сімейство.

— Точкою відліку Bloom Twins вважається знайомство з менеджерами Кирилом Авеніровим і Лєнкою Чубуклієвою. Як це відбулося?

Аня: Ми тоді пішли вперше в модельне агентство зробити кілька фотографій. Не думали цим займатися професійно, тому що я повинна була поступати до Політехнічного інституту, а Соня — до інституту ім. Глієра на класичний вокал.

Потім нас сфотографували в агентстві. Лєнка і Кирило якимось чином побачили цей фотосет, плюс їм розповіли, що ми співаємо і граємо, і сказали: «О, класні дівчата!». І призначили нам зустріч. Ми думали, що це буде чергова зйомка, а вони попросили нас заспівати і зіграти. А ми зрозуміли, що вони дивляться на нас як на продукт, що ми їм подобаємося як потенційні артисти.

Соня: Вони нас запитують: «Ви розмовляєте англійською?» Ми відповідаємо: «Так!», — хоча це було неправдою (сміється). Вони попросили заспівати англійською, у нас нічого не вийшло. Вони почали задавати питання англійською, а ми взагалі нічого не розуміємо.

Довелося починати з нуля. Переїзд до Лондона був «веселим», бо життєво важливо було знати мову. Пам’ятаю, як ми заучували напам’ять фрази перед виступами на Open Mic, типу: «Що ти скажеш перед цією піснею? — Ні, перед цією піснею ти будеш говорити!». Це було жахливо.

— Вам було по 16 років, досить ніжний і романтичний вік. Коли вам запропонували переїхати у Лондон, що ви відчули? Чи була у вас довіра, чи знали ви цих людей?

Аня: Ми довіряли, тому що нам було по 16 років, а батьки, звичайно ж, ні. Команді довелося зібрати всі документи, домовлятися з батьками, бабусею і дідусем. Наші батьки і адвокати перевіряли всю інформацію з приводу Кирила і Лєнки.

У результаті домовилися, що родичі нас відпустять за умови, що мама приїде у Лондон з нами на перші п’ять днів. Був цілий план на цей час — ми ходили по музичних лейблах, паблішинг-агенціях, і так далі. Так мама побачила, що це все реально, так як нас показували в Universal Music, Sony ATV, і так далі. Вона побачила, де і як ми будемо жити, і дала своє благословення.

Ми насамперед музикантки, і з самого початку неохоче йшли в індустрію моди, щоб на нас не клеїли ярлики співаючих моделей

— Ви переїжджали як артистки? Або як fashion-проєкт?

Аня: Ми насамперед музикантки, і з самого початку неохоче йшли в індустрію моди, щоб на нас не клеїли ярлики співаючих моделей.

Зараз ми розуміємо, що нерозумно не використовувати всі можливості. Чому не користуватися тим, що цікаво і що виходить на кшталт модної індустрії чи акторської кар’єри, адже це тільки на користь?

Ми зараз сильно залучені в моду, це нам подобається і дає гарне промо для нашої музики. Але музика завжди була і буде в пріоритеті. В модельне агентство ми пішли вже після переїзду, частково щоб краще навчитися розмовляти англійською, ну, і трошки заробляти.

Соня: Пісні почали виходити трохи пізніше того моменту, коли ми почали займатися моделінгом. Нам не зовсім подобалося, що нас сприймали як моделей, тому ми на якийсь час припинили цим займатися. Але потім повернулися.

Нік Роудс, засновник і клавішник Duran Duran, фотографував нас для музичного журналу Untitled. До речі, так ми з ним і познайомилися — він зацікавився нашою музикою, покликав нас до студії, де ми записали 10 треків замість запланованих двох.

Він повірив у нас, коли майже ніхто в нас не вірив. І запросив Bloom Twins відкривати концерти Duran Duran у світовому турне Paper Gods Tour в одинадцяти містах Великобританії, п’яти містах Італії і двох шоу в Японії. Дійсно, dreams come true.

— Ви сказали про акторську кар’єру. Можна подробиці?

Аня: Це дуже цікавий і новий досвід для нас. Режисер Наїм Махмуд запропонував нам знятися у головних ролях короткометражного горор-трилера про зворотну сторону шоу-бізнесу під назвою In2ruders. Його називають «свіжою кров’ю» британського кіно і у нього вже купа всіляких нагород, а його дебютний фільм Brash Young Turks отримав нагороду Best UK Movie.

Соня: Так вийшло, що ми тільки закінчили написану спільно з продюсером Ентоні Маршаллом пісню Free Fall, вона стала головним музичним саундтреком до фільму.

— На момент переїзду до Лондона ви відчували себе артистками в Україні?

Соня: Так, звичайно. Ми артистки з дитинства, хоч наша професійна кар’єра і почалася в Лондоні. Нам приємно, що ми представляємо нашу країну в Великобританії, Японії, Італії і по всьому світу. Нам завжди приємно виступати в Україні, ми співаємо українські пісні на концертах. Правда, не свої, але скоро буде написана наша перша пісня українською мовою.

Аня: Так, дійсно наша кар’єра почалася в Лондоні і наші перші пісні були написані в Лондоні. Ми — британський гурт з українськими корінням, і ми пишаємося своїм корінням.

У нас було два шляхи — або повертатися в Україну, або писати власні пісні, вчитися продюсувати музику, робити все самостійно

— Як змінилося ваше сприйняття себе після переїзду?

Аня: Ми думали, що приїдемо і за тиждень у нас все вийде, що все дуже просто. Але так, звичайно ж, не було. Нам дали купу пісень і ми їх дуже погано зробили. У нас не виходило співати так, як від нас очікували. Ми були ледачими, не вчили англійську.

У нас було два шляхи — або повертатися в Україну, або писати власні пісні, вчитися продюсувати музику, робити все самостійно.

І коли ми зрозуміли, що зараз все може закінчитися і ми поїдемо назад, то бажання і сили все робити з’явилися дуже швидко. Так ми вивчили мову практично з нуля за місяць.

І як тільки ми почали працювати над собою, це стало цікаво людям. Ми зрозуміли, що іноді класно робити помилки.

Соня: Усе було дуже погано. Ми думали, що доведеться повертатися. І, боюся, наші менеджери теж так думали тоді. А потім ми опублікували відео на пісню Fahrenheit. Це, до речі, одна з пісень, яку нам сказали заспівати і яка у нас не вийшла, і ми її повністю переробили.

У підсумку це відео зібрало 100 тисяч переглядів, причому органічно. Для нас це стало стимулом працювати і стало ясно, куди рухатися далі. Для Лєнки і Кирила це теж стало підтвердженням того, що не все втрачено, що вони не помилилися.

— Менеджери вас якось підтримували? Як вони з вами працювали?

Соня: У нас була заборона розмовляти українською і російською. Тільки англійською, навіть між собою; сказали, щоб ми самі будували свої маршрути і знаходили шлях у потрібні нам локації. Причому телефона у нас чомусь не було і ми з паперовою картою все шукали, запитували перехожих. Так вони нас змінили.

Нам потрібно було зануритися в життя і навчитися плавати.

Спочатку вони дуже мило до нас ставилися, за ручку водили, хоча, начебто, 16 років, ми вже дорослі. Але ні, ми були дуже маленькі, вели себе років на 12. І за рік в Лондоні ми по суті наздогнали наш 16-річний вік.

Аня: Коли у нас нічого не виходило, вони не поводилися з нами як батьки. Вони просто дали нам свободу: що хочеш, те й роби. Хочеш — працюй, хочеш — музику пиши. Вони зрозуміли, що нас потрібно було відпустити, щоб ми самі зрозуміли наслідки, що якщо ти нічого не робиш, не намагаєшся і не хочеш, то ні до чого не прийдеш. І навіть якщо робиш і хочеш, але не виходить, то тобі треба все одно пробувати, поки не вийде.

Це не було якоюсь агресією або тиском, ми просто самі почали розуміти, що якщо не рухатися, то ми повернемося додому.

— А ви жили на гроші менеджерів?

Аня: Перший час ми жили на гроші менеджерів. Початковий план полягав у тому, щоб ми записали 12 пісень і показали їх різним лейблам. Але ми зрозуміли, що у нас довгий шлях і нам треба знайти варіант, як ми можемо виживати. Адже ми не нахлібниці. І до того ж, ми не зможемо жити на гроші менеджерів, тому що грошей потрібно дуже багато для того, щоб чотирьом людям вижити в Лондоні.

Тому ми займалися моделінгом, але знову ж таки — це нестабільна і складна робота. В один місяць може бути два-три класних проєкти, а потім пів року затишшя. І треба знаходити будь-які гроші. Ми пішли працювати в Starbucks, і це дало нереальне зростання нашим знанням розмовної англійської.

Ми не знали, що музика може зробити так боляче

— З вас робили міжнародний проєкт, а ви працювали в кав’ярні?

Соня: Потрібно було повернутися на землю, а то ми пурхали і думали, що ми зірки. Перший хороший урок для нас був у блюз-барі. Ми робили кавер на дуже красиву пісню Thrill Is Gone. Нас буквально зафукали, кричали, що це не джаз і що ми взагалі співаємо неправильно. І ми зрозуміли, що нам треба багато працювати. Ми не знали, що музика може зробити так боляче.

Тому і в Starbucks пішли. Не все так класно в музичній індустрії, особливо на початку шляху. Але ці складнощі сформували нас як особистостей.

Аня: І з приводу моделінгу ще — реально нами почали цікавитися у індустрії моди років зо два тому. Тобто вісім років ми стукали в усі агентства і часто отримували відповідь: «Ой, ми не знаємо, що з вами робити. Може, пострижіться, або відпустіть волосся, схудніть, наберіть вагу».

Так ми зрозуміли, що потрібно все брати в свої руки — працювати над стилем, вести самостійно інстаграм, знімати відео за свої гроші. Люди побачили, що аудиторія зростає, нами почали цікавитися зірки, і одразу у fashion-індустрії теж зацікавилися Bloom Twins: «А давайте зробимо Chanel, а давайте Gucci». І зараз до нас є інтерес. Вчора ти нікому не був потрібен, а сьогодні з тобою всі хочуть працювати. Вся індустрія така.

— Як ви справлялися з усіма складнощами?

Соня: Усі наші нерви йшли в музику, вона нас зцілювала. Тому Fahrenheit і вийшов таким депресивним. Початкова мелодія була не настільки похмурою.

Аня: Мені здається, допомогло те, що ми були дітьми. Зараз ми б думали, що ми просто відстійні і безталанні. У дитинстві ти думаєш: «А я спробую ще раз, що такого». Ти не розумієш багато чого, просто працюєш і спостерігаєш, як твоя робота приносить плоди.

— Як життя у Великобританії вас поміняло? Чи змінилася ваша ментальність?

Аня: Чим більше ми живемо в різних країнах, тим більше ми розуміємо, що ні. Коли я, наприклад, з кимось сварюся, то британці йдуть в якусь свою закриту зону і вдають, ніби нічого не відбувається, все добре. У мене навпаки — треба все проговорити, висловити все, що ти думаєш. У цьому сенсі американці і українці ближчі. Британці — повна протилежність.

— Сьогодні артистові потрібно про себе нагадувати мало не щотижня. Однак ваш останній кліп на пісню Free Fall вийшов рік тому, а акустичний мініальбом — у 2019-му. Складається враження, що останнім часом музика вас не хвилювала.

Соня: Це оманливе враження, адже ми якраз були зайняті музикою, тому нічого не випускали. І ми готувалися до нового періоду, зараз плануємо випускати треки досить часто. Можливо, це потрібно було робити і раніше, але час настав зараз.

Аня: Для нас зараз дуже правильний момент через локдаун. Він зробив нам перерву на рік і дав час зрозуміти, яку музику ми хочемо робити.

Соня: Так, я дуже засмутилася через локдаун. Але потім ми зрозуміли, що для нас це класна можливість, адже ми так багато займалися модою, що на музику було недостатньо часу. Я почала писати у директ Benny Benassi, Diplo, Яну Бломквісту, Disco Purple Machine — всім, з ким нам хотілося попрацювати. І ми почали обмінюватися ідеями, бітами онлайн.

Наприклад, Benny Benassi ми ще три-чотири роки тому відправляли нашу пісню Daydream. Він мовчав місяць, потім відповів, що йому щось у ній сподобалося і попросив прислати тільки а капела. І пише під наші голоси свій инструментал. І ця пісня сподобалася всім — і його лейблу Ultra, і нашому менеджменту.

Аня: Ти сам собі прокладаєш дорогу. Як у мене було з Гаєм Гербером — чотири роки тому нас познайомили у барі і ми домовилися про співпрацю. Після цього він вислав нам біти, ми написали пісню і вона залишилася в підвішеному стані. А Кирило три роки ходив і говорив: «Крута ж пісня».

Я пишу Яну Бломквісту з пропозицією щось зробити разом, а він пропонує нам знятися в кліпі. А я йому кажу: «А ти зробиш нам пісню?». Ми йому цю пісню скинули, і він її привів до ладу. Вона теж сподобалася всім — і самому Герберу, і лейблам.

Соня: Так зазвичай і відбувається — ти пишеш пісню три роки тому, а вона випускається завтра. Ми в карантині завершили незакриті справи з піснями, освіжили їх і написали нові з Disco Purple Machine, Diplo, Eli Brown та іншими. Sofi Tukker зробили відмінний ремікс на пісню з Бломквістом.

Локдаун нам допоміг, адже всі люди, з якими ми мріяли попрацювати, виявилися в якомусь сенсі більш вільними. Та і ми, напевно, стали трохи більшими і як бренд, і як артистки, щоб відповідати нам. Тут зірки збіглися для нас (сміється).

Нам хочеться, щоб нас слухали через музику, а не через те, що ми приїхали з-за кордону

— Ви взяли курс на колаборації з зарубіжними артистами — Benny Benassi, Jan Blomqvist, Sofi Tukker, Disco Purple Machine. А з ким із українських артистів вам було б цікаво попрацювати?

Соня: Дуже подобається ONUKA, її експерименти з електронікою і етнікою. Jamala класна, вона нам як подруга. Колись давно вона приходила на наш концерт у Лондоні, давала поради.

Аня: Іван Дорн. Мені подобається його електронний вайб. Ще дуже круті ARTBAT.

Судячи з того, що ви розповідаєте, зараз цілий світ біля ваших ніг. Але ви хочете підвищувати свою присутність в Україні. Чому?

Соня: Нам подобається виступати в Україні, у нас завжди тільки теплі почуття від концертів тут. І публіка в Україні своя.

Аня: Це правильний момент. Коли у 2016 році ми зібрали ATLAS, нас презентували як англійський гурт з українським корінням. А ми хотіли, щоб акцент ставився не на тому, звідки ми, а на нашій музиці.

А які у вас очікування від майбутнього?

Аня: Сьогодні в індустрії моди проявляють до нас багато інтересу. Зараз будемо чекати більшого відгуку від музичної Індустрії та шоу-бізнесу, адже випускаємо ряд музичних колаборацій з артистами, про співпрацю з якими раніше ми могли тільки мріяти.

Соня: Цей рік буде найкласнішим з усіх, що у нас були. Будуть цікаві пропозиції, і ми розраховуємо на міні-успіх. Ну, або він буде максі (сміється).