Аліна Паш — про егоцентризм, суїцидальні нахили та «особистий Майдан». Велике інтерв’ю

Alina Pash — одна з найнеоднозначніших українських артисток. Вона всюди — і у фольку, і в хіп-хопі, і в електронній музиці, і в боротьбі за гендерну рівність, і в кампанії захисту тварин, і в численних проєктах і колабораціях на зразок «Різні.Рівні» та «Збережи мою мову назавжди», присвяченому 130-му дню народження поета Осипа Мандельштама, розстріляного радянською владою.

Днями запустився проєкт «ДНК її сутності» — цифрова виставка за кураторством Олександри Шамрай, у якій Alina Pash приміряє на себе трьох персонажок української літератури — Мавку з «Лісової Пісні» Лесі Українки, Марусю Чурай з однойменного твору Ліни Костенко та Софії з новели Ольги Кобилянської «Меланхолійний вальс».

Проєкт амбітний, якщо не сказати «егоцентричний». А в нас до Аліни багато запитань: як особистих, так і стосовно творчості. Це не інтерв’ю про один проєкт, а розмова — як і назва її останнього альбому.

— Чому ти вирішила зайнятись цифровим мистецтвом?

COVID-19 нас усіх переформатував, і такі проєкти будуть тільки набирати обертів. Цифрова творчість виростає новими гілками. Для мене цей проєкт — розвиток того, що можна подати, аби люди відчули, як можна працювати із фотографіями, музикою, цифровими колажами, а також із поезією, яку великою мірою зараз знецінюють.

Якщо говорити про коди українських жіночих образів, тобто Мавки, Марусі Чурай та Софії, то мені цікаво через них пройти собою і сказати, що ці архетипи актуальні й сьогодні. Те, що переживали Мавка, Маруся і Софія, сьогодні переживається і відчувається в тій же мірі.

Мені дуже хочеться розповідати про українську жінку, яка здатна любити, відчувати і прощати, а не тільки страждати й бути мученицею. Я, бувало, й сама з себе робила такий архетип.

— Знецінення поезії. Ти маєш на увазі вірші чи поетичне мислення?

Через поезію людина розкривається, розвивається, тому, на мою думку, її варто не забувати, листаючи соцмережі. Особливо нам, артистам, які через музику і візуальні рішення можуть донести чимало до аудиторії.

Коли Олександра Шамрай, арт-кураторка проєкту «ДНК ЇЇ СУТНОСТІ», мені його запропонувала, для мене це було незвично. Адже це не класична форма відеокліпу чи щось на кшталт цього. Цей проєкт робився дуже повільно, визрівав десь рік-півтора. Коли я дописала альбом «розМова», склалося багато пазлів, адже у «ДНК ЇЇ СУТНОСТІ» можна почути деякі пісні, які підійшли до матриць героїнь: Мавки, Марусі Чурай, Софії.

— Що цей проєкт значить особисто для тебе?

Для мене це найінтимніший проєкт, тому що я в ньому говорю про поняття, у яких я боялася собі признатися у житті. Що таке любов? Що таке душа? Що таке відданість? Прочитавши ці твори, я чимало зрозуміла в собі.

У мене були аб’юзивні відносини, принаймні так я їх відчула зі свого боку. Огорнути свою болючу рану я змогла тільки любов’ю, як це вчинила Мавка в «Лісовій пісні». Любов може робити нереальні речі, як би типово це не звучало.

Я намагалася колись бути гордою і злою, однак у мене не виходило. Я тільки видавала з себе таку, при цьому такою не будучи. Тому код Мавки для мене максимально близький.

— Ти самостійно прийшла через образ Мавки до прощення чи арт-кураторка Олександра Шамрай спрямувала тебе на цей етап?

Самостійно. «Лісова пісня» відкривається зовсім по-іншому, коли читаєш її у свідомому віці. В ній є багато життєвих, реалістичних пазлів. Раджу спробувати перечитати всім, хто в цьому сумнівається.

— Ти вже сказала про Мавку. А де ти в Марусі Чурай?

Маруся Чурай віддала життя своїй любові до Гриця і до пісні, вона ж історична героїня, не вигадана. І їй приписують низку пісень. Після Майдану в мене була пустота — після мого особистого Майдану у 2019 році…

— Під «особистим Майданом» ти маєш на увазі свій виступ на День Незалежності?

Так. Я тоді почала розуміти, що люди можуть обрушити на тебе купу власних травм і при цьому не хотіти навіть розібратися у твоїй меті, у тому, що ти хотіла сказати. Вони різко сприйняли виступ, адже це було щось нове і незвичне, приписали мені абсолютно ліві, вигадані штуки, в яких я навіть не брала участь.

— Багато хто сприйняв це як політичне висловлювання, що ти підтримуєш Володимира Зеленського.

Ні, це висловлювання душевне було, і я це зробила максимально щиро. Я ж не кричала «За Зеленського!»: а говорила про себе те, як я відчуваю світ і Україну. Я впевнена у кожному слові, яке там сказала. Як і в пісні «Ласки дівочі», де в мене цей біль пройнятий — коли тебе засуджують.

Як осуджували і Марусю Чурай. Я відчувала щось схоже, коли мені перемивали кістки, всі ці галаси, коментарі «вона за Зеленського», «вона спаплюжила гімн України» — як на суді з Чурай. Я на це дивилася мовчки і змогла цей біль виказати в пісні. Ви мене судите, а самі «дурять, крадуть, зуби шкірять, квасять горе безупинно. І дивуєтесь, що я спотикаюсь, що вас й долю проклинаю, плачу тяжко, як і ви…»? Мені теж тяжко і я, навпаки, вважаю, що ми всі на одній території, ми всі про одне, однак вам краще осудити, не знаючи істинну правду.

— Ти настільки залежна від чужої думки, що тебе обурила ця реакція?

Коли обрушується аж стільки ненависті, не кожна людина таке взагалі б витерпіла. Мені до сих пір прилітає у особисті від незнайомих людей. Я не пофігістична людина, я сприйнятлива, емпатична. Ти бачиш, яка я — з обіймами до світу. І не хочу їх закривати, скільки б лайна зі мною не ставалося. Тільки мені потрібно направити ці обійми так, аби не ранитися. Через Марусю Чурай я проживала свої травми.

— Тобто в Марусі Чурай тебе зачепив аспект осуду, несправедливості? Чи любовна лінія теж?

Любовна віданність. Віданність до її пісень, у її світогляді.

— А як ти бачиш себе у Софії?

Ти читав «Valse Melancolique» («Меланхолійний вальс»)?

— Тільки короткий опис.

У новелі йде мова про трьох жінок. Ольга Кобилянська пише про психологічний портрет себе самої у кожній героїні. Це розмова про власну внутрішню драму. Однак у Софії ця драма — на великому надриві. На такому надриві я почуваюся у своїй творчості. У цей проєкт я вливаю свою кров. Це моє реальне ДНК. У всій своїй творчості я розповідаю про те, що у мене болить.

У Софії — фанатична відданість до фортепіано, куди вона також вливає свою кров, свою любов, яка у неї не сталася з омріяним чоловіком. Він безчесно з нею вчинив. Однак у неї залишився інструмент, який дає їй можливість говорити з собою і світом.

На сцені я відчуваю такий самий підрив. У мене буває таке, що я відчуваю, як м’язи буквально розтягуються. Цю нездорову відданість на межі з фанатизмом Софії я знаходжу і в собі.

— Судячи з того, що ти розповіла, головний лейтмотив — це не осудження, віданність музиці, а кохання. Причому кохання нещасне. У проєкті звучить твоя пісня «Чоловік», яка є, на мою думку, твоєю найкращою піснею як вокально, так і текстуально. Через цей проєкт ти опрацьовуєш свою травму? Тебе зраджували чоловіки?

Важко відповідати на це питання (сумно сміється). І мене зраджували, і я зраджувала. Я робила помилки, і щодо мене робили помилки. Це мені дало можливість зрозуміти всесвіт любові, яка буває нещасною. Але в кінці залишається проблеск світла. Не хочеться себе закопувати… (мовчить).

Не знаю, чи варто про це говорити… У тінейджерстві я була суїцидальною малишкою. Я не відчувала свого відклику зі світом і багато думала про смерть. У мене чудові батьки, я з гарного краю. Диких булінгів у мене не було. Однак я відчувала себе максимально одиноко.

— Чому?

Я сама задаю собі це питання. Чому мені подобалося бути у тому, що я називаю «темні води»? В чоловіка маминої сестри був басейн. Я любила випускати з себе все повітря,  лягати на дно і чекати, коли наступить відчуття, що ти зараз задихнешся і помреш. І я робила так дуже часто. Мені подобалась ця межа повного згасання і потім — спалах, коли ти вдихаєш і знову приходиш до життя.

— Так а чому ти це робила, яка причина?

Я не знаю. Я розбираюсь до сих пір у цьому. Може, мені подобалося бути в стані власної жертви. Ці суїцидальні думки повернулися до мене, коли стався фейл із розумінням любові між мною і партнером. Я артистка, я свободолюбива і комунікабельна. Коли мене починали невиправдано ревнувати, це було для мене дуже боляче. Типу «чого ти обіймаєшся з людьми»? Але я такою завжди була. Чому мене хочуть перепрошити? Чому я обираю таких партнерів?

— Тебе тягне до аб’юзерів?

Я клала себе у залежні відносини і чомусь все одно ставила себе в жертву. Типу «я це все зроблю заради чогось», прогнусь, поясню людині, достукаюся до неї…

— А позиція жертви — це хіба не коли тебе звинувачують в тому, що саме через тебе щось сталося, або навпаки — не сталося?

У мене це було своєрідне підношення, типу «окей, ти не можеш зрозуміти, однак я можу. Я пробачу, все зроблю». Але насправді потрібно просто відрізати. І це те, чому я хочу навчитися, адже десь я надм’яка буваю. Хоча, як виявилося, в очах моєї аудиторії я — жорстка дівчуля (сміється).

І такий проєкт, як «ДНК ЇЇ СУТНОСТІ», допоміг мені розставити багато внутрішніх моментів на місця. Маючи чудові приклади жіночих архетипів з драматичними історіями, з’єднати з власним досвідом і прийти до промінчика світла, а не плавати у «темних водах». Коли ти сприймаєш себе і світ на рівних — ти над, під і всюди.

Ти можеш побачити у мене «Бхагавадгіту», Біблію чи іншу подібну літературу. Крім психотерапевтів, я працювала зі священиками, які дуже своєрідною мовою говорять про любов. Таких людей небагато — хто справді несе Слово Боже так, щоб воно вирішувало внутрішні проблеми.

Через Христа, який є уособленням людського, найлегше говорити до людей про любов.

— Ти релігійна?

Так.

— Ти була релігійною чи стала нею?

Була завжди. Я завжди вірила, що якщо помолитися щиро, то обов’язково щось відляже.

Релігія, як і політика — це кристал, що має дуже багато граней. І кожен його бачить під тим світлом, яке з нього виходить. Для мене віра у Бога є своєрідним внутрішнім спасінням і стрижнем, путівником, куди варто направляти своє світло. В кожній релігії, зрештою, говорять про одне й те саме — про добро і любов.

Такі практики як медитація, йога, молитва — це вихід із «темних вод». Навіть просто прогулянки природою. Мене ось асоціюють із Карпатами, та я зрозуміла, що я мало часу проводжу на природі через свій графік. Тож почала обрізати зв’язки з деякими людьми, робити менше того, що не дуже хочу, бо мого ресурсу не вистачає на всіх і все.

— Ти так думала? Або це тішило твоє его — що ти потрібна, тебе всі хочуть, і йшла до всіх, щоб заробити репутацію?

Звісно, моє его зі мною сильно грає. Мені подобається, коли на мене звертають увагу, в компаніях я часто притягую її до себе. Це завжди було, з дитинства. Однак зараз я більше люблю спостерігати — прийти на вечірку і не говорити ні з ким. Я почала помічати світ навколо себе. Тому що до цього мені хотілося заповнити себе і свій простір людьми або ще чимось. Я не давала собі можливості побути з собою наодинці.

У проєкті «ДНК ЇЇ СУТНОСТІ» невеликі тексти. Однак вони про такі поняття, які я можу вирішити тільки з собою, ніхто про них мені нічого не розкаже. І я нарешті зацінила, як круто, що у мене є цей простір, що я можу відкривати в собі нові грані.

— «ДНК ЇЇ СУТНОСТІ» — це еклектична виставка, і в ній, як мені здається, надто багато всього. Релігійні переживання, сім’я, шаманізм, аб’юзивні стосунки, стихії, пісні з альбому, окремо написані тобою тексти, архетипи жінок з української літератури — тобі не здається, що це складно сприймати і що твоя особистість може загубитися?

Я так не думаю. Скільки інформації особисто ти споживаєш щодня? Маючи тільки Facebook, уже можна здуріти. Я впевнена, що люди спроможні це осилити, знайти нитку, звідки воно все походить.

І я думаю, що подивитися проєкт прийдуть ті, кому це дійсно цікаво, і хто в змозі це сприйняти. Я б хотіла творити для тих, хто цікавиться трохи глибше.

— Я до того, що ти дуже сильно насичуєш собою простір проєкту. Тобі важливіше повести за собою людей, розповісти їм щось важливе, чи донести їм саму себе?

Я — не кінцева точка. Мій власний досвід, мої ім’я та прізвище — це кристал, із яким я працюю. Кінцева точка — це те, що можуть відчути люди, прийнявши це дзеркально на себе.

— Це насичення собою проявляється і у твоїй артистичній діяльності, за що тебе часто критикують — що ти за все гарне, проти усього поганого, що тебе забагато у різних проявах.

Я там, де мені справді хочеться, де я маю що сказати і можу вкинути у це частинку себе і свого ресурсу. Благодійність і соціальні проєкти — це хороше й потрібне, і у них повинні брати участь не лише артисти. Але казати, що я лізу в кожну дірку…

— Ну дивись. Ти і з Титомиром, і з Мандельштамом, і в «Різні.Рівні», і з Фрілом у грантовому кліпі про гендерну рівність, і реп на День Незалежності…

Звучить як пред’ява… Хіба перечислене тобою не означає, що артистка значима і актуальна, якщо із нею хочуть співпрацювати, робити колаборації, довіряють виступити на Дні Незалежності, тощо?

Деякі люди замість того, щоб гордитися артистами своєї країни, радіти за їхні досягнення та ріст, виливають на них невиправданий гнів. Хіба не круто, коли на збірці, присвяченій поету з країни-агресора, звучить наша рідна українська мова? Це ж перемога. Раз вони захоплюють наш медіа простір, ми будемо захоплювати їхній.

— Ваш проєкт називається «ДНК ЇЇ СУТНОСТІ». Однак ДНК — це вже сформована історія. У якому стані ти зараз перебуваєш по відношенню до себе і світу навколо? Ти вже сформувалася?

Я динамічна. І я рада, що у мене є можливість проявляти цю динаміку в музиці. Я відчуваю, ніби на мій оголений нерв наростає епідерміс. Рана ще відкрита, однак пішов процес загоєння, а не гноїння.

Колись я мріяла про любов. А зараз я мрію про розуміння.