Hyphen Dash — про поп-музику, джазову імпровізацію і скепсис до музичної індустрії. Інтерв’ю

Михайло: За кордоном ми грали у складі проєкту DOROFEEVA. Ми з Євгеном беремо у ньому участь із 2019 року — нас тоді покликали на прослуховування у концертний склад. Завданням було підтримати стилем й індивідуальністю ту планку, яку собі ставили продюсери Наді.

Наш нещодавній тур мав благодійні цілі. Ми грали у США, Канаді та Європі.

Михайло: Я стою на обліку у військкоматі, але непридатний до служби. Євген пройшов медкомісію, йому видали обліковий документ — і ми виїхали за правилами, які встановив Мінкульт.

Михайло: Пройшовши різні стадії прийняття, я зрозумів, що глобально наша участь у цьому проєкті — це круто. Ми залишаємося у ньому собою. За винятком мого рожевого волосся (сміється).

Ми змінюємо парадигму сприйняття цієї індустрії у очах музикантів навколо нас. До того, як ми прийшли грати у проєкті Наді Дорофеєвої, ми дуже скептично ставилися до участі музикантів нашого типу в подібних штуках. Але наш друг Ігор Кириленко все ж запропонував нас Наді на прослуховування, за що йому велика повага. Тоді розглядали склад дівчаток і склад хлопчиків, де були ми з Женею — ми тоді підготували маленьке розйобне шоу з трьох пісень без пауз, і цим всіх підкупили. 

Звісно, якби ми не відчували потребу в грошах — буду чесним, ми би не брали участі у подібних речах. Натомість виявилося, що у цьому багато прикольного. Наприклад, мені, як людині зі спільноти Fusion важливо показувати знайомим музикантам, що ти можеш робити хеві-метал на поп-концерті чи постіронічно додавати до своєї гри нетипові експериментальні елементи. При цьому людей все одно качає, а ти залишаєшся при своїх стилістичних інтересах.

Євген: Ми у тій ситуації, коли музика — це не лише розвага й віддушина, а й робота. У цьому сенсі всі мої внутрішні суперечності минули ще приблизно у 19 років. Я зрозумів, що є музика-творчість і музика-ремесло, їх треба розділяти між собою. 

Усе ж круто, коли ти, маючи музику за ремесло, приносиш за пазухою на концерт якийсь гарний септакордик. А меседжі й позиція артиста, з яким ми граємо, мене цілком влаштовують. Наприклад, станом на 17 травня ми задонатили мільйон гривень на ЗСУ та для реабілітаційного центру Superhumans. Ми — частина великого механізму, але в мене нема із цим конфліктів.

Євген: Так, але ми там ніби шпигуни. Перебуваємо там через призму своєї молодіжної постіронії, і навіть можемо цього не приховувати.

Михайло: За кордоном змішанню поп-індустрії з так званим «андеграундом» уже ніхто не дивується. Було би круто, якби ми й в Україні змінювали це сприйняття у плані колаборації артистів із різних бульбашок. Наприклад, Ярослав Татарченко працює у DOROFEEVA звукоінженером, але має ще гурт «Тонка». А Надя, до речі, знає і цінує творчість усіх, хто з нею працює.

Михайло: Сто відсотків. Ми змінюємо цю парадигму, і люди навколо нас починають до цього інакше ставитися. Музиканти бачать, що Женя дає на концертах DOROFEEVA металеві рифаки, ще й у стильному одязі, і думають: «Я ж теж можу грати з артистом, у якого мільйонна аудиторія, і залишатися собою, вау».

Михайло: З одного боку спопсився, з іншого — це розвиток.

Євген: Так, бо ти розглядаєш музику не лише як платформу, де треба зіграти максимальну кількість красивих нот, а ще і як продукт.

Євген: Це звична річ для нас. Інколи я втомлююся від музики, тому не слухаю її у моменти, коли для цього начебто ідеальний час. Організм наче нею вже перенасичений.

Музика як робота й музика як хобі — це дуже різні речі. Але якщо я втомився, наприклад, від свого квартету, де граю джазову музику, то вмикаю на гітарі ефекти ділею і ревербу й граю ембіент. Це все ще гітара, це все ще музика, але емоції я отримую інші.

Михайло: Я теж повертаюсь до ембіенту, коли втомлююсь від музики. Або слухаю музику з відеоігор чи гуляю під звуки дощу.

Даніїл: У мене все відбувається періодами. Є час, коли подобається писати музику, і я тільки цим і займаюся, а є період, коли подобається зводити. А от грати музику мені ніколи не цікаво.

Даніїл: Сказав би, що радше бути звукоінженером. Хочеться максимально точно відтворювати на записі те, що грає у голові.

Михайло: А я би додав, що Даніїл дуже класний продюсер.

Даніїл: Продюсер — це коли ти качаєш міді-пак акордів у інтернеті й робиш біт у Fruity Loops для реперів (сміється).

Михайло: Якщо брати до уваги травень цього року [поки Міша й Женя були у турі з DOROFEEVA — ред.], то наразі Hyphen Dash — це бажана віддушина, до якої ніяк не можеш дійти, бо не вистачає часу. Тут доречно згадати одну історію: із 2016 по 2020 рік я працював у програмуванні. Я тоді взагалі не хотів займатися музикою комерційно. Але потім почався коронавірус, мене кілька разів звільняли з робіт, бо я багато разів зникав раніше, ніж треба, — йшов на репетицію чи їхав на концерт. 

Тоді ж мене покликали на прослуховування до Наді. Я замислився, чи не варто знайти у цьому для себе певний компроміс. І пізніше саме участь у DOROFEEVA підштовхнула мене до того, що я вирішив зайнятися Hyphen Dash, почав серйозніше думати, як писати музику й куди її пропихати. Тож коли ми з Надею не катаємося у турах, то Hyphen Dash — це основний вид моєї діяльності.

У Даніїла є свій проєкт Lucas Bird, у Євгена — свій джазовий квартет, який народився у процесі його роботи із Hyphen Dash. Ми всі підтримували цю його амбіцію. І дуже круто, що всі учасники реалізуються у нашій комунікації, бо рідко буває, що одному складу людей так довго цікаво працювати у рамках одного проєкту. 

Часто в таких випадках виникає стороння амбіція реалізувати себе ще десь, а це тягне за собою конфлікт у колективі. Часто люди не говорять про це, а потім за 10 років зриваються і кричать: «Ви взагалі мене не розумієте!». Потім пишуть альбом під героїном і вмирають (сміється). Насправді ми теж не вміємо спілкуватися один із одним, але вчимося.

Наразі на нас чекають певні зміни всередині Hyphen Dash, які я поки що не буду анонсувати. Поза цим у гурті залишається рушійна сила, і багато чого вже в процесі — сподіваємося до кінця літа завершити повноформатний альбом, який хотіли випустити ще у 2022 році, але йобані росіяни не дали нам цього зробити.

Дуже хочеться випускати своє музло і робити багато колаборацій. Бо ми створювали цей проєкт як платформу для колаб артистів будь-яких жанрів. Де вони відчували би себе вільними від своїх сталих образів. Будь-хто з будь-якої тусовки може прийти до нас і сказати: «Я хочу грати кантрі». І ми завжди відповімо: «Окей, давай зробимо кантрі» (сміється).

Євген: Самокрутки і фільтр-кава. Це наш клей, наш бетон.

Михайло: Якщо серйозно, то я не знаю, і сам регулярно ставлю ці питання хлопцям. Ми можемо не бачитися місяць, а потім я скажу: «Чуваки, давайте зберемося на студії, щось напишемо». Ми збираємося, і можемо одразу з неймовірною енергією навалити дуже красивої музики.

Так сталося у колаборації із Тамарою Крамар на треку Pilgrim — ми у той період виступали на словацькому фесті, потім приїхали у Берлін на наступний фестиваль. У нас уже була домовлена колаборація із Тамарою і дедлайн, а треку ще не було, тільки демка. Ми, будучи в турі, сіли й зробили класну музику. Усвідомлення таких моментів тримає мене навколо хлопців і Hyphen Dash. Це така магія, що пиздець.

На початку знайомства з Даніїлом нас запросили сесійно грати в одному проєкті. Ми прийшли на студію, потиснули один одному руки, нам ввімкнули демку, і ми одразу зрозуміли, як має закінчитися трек. Усвідомлення цього непояснюваного зв’язку — це той імпульс, який привів до створення Hyphen Dash.

Михайло: Вся наша музика — це про імпульс. Навіть якщо ми вписуємося у якусь колаборацію для притоку аудиторії, ми все одно серйозно беремося за цю музику і чекаємо особливого імпульсу. 

Євген: Найкращі речі робляться на одному диханні. У нас був період, коли цей стан не відпускав місяцями. Ми кожного разу приходили на репетицію і кожного разу щось вистрілювало. На жаль, я розумію, що у нормальному світі так не буває, що рано чи пізно воно закінчиться. 

Михайло: У нас нема рамок. Я завжди кажу і собі, і чувакам — робимо все, що хочемо. Дійшло до того, що Даніїл одного разу перед концертом сказав: «Хочу зіграти соло на шуруповерті». Ну, й зіграв. Ніхто навіть не сміявся і не сприймав це за жарт.

Михайло: За перфекціонізм у нашому гурті відповідаю я, намагаюся тримати баланс. Найскладніше з такою музикою зробити так, щоб вона була почута не один раз. Наші слухачі й досі страждають через те, що не можуть послухати у записі те, що чують на лайві.

На жаль, багато життєвих обставин зупиняють нас на шляху до того, щоб зарелізити весь наш матеріал. Тому перфекціонізм у процесі присутній, але послідовності трошки не вистачає — вже пів року перед нами стоїть завдання почати запис альбому, але він ніяк не може розпочатися.

Даніїл: Чим більше я займаюся музикою, тим менше у мене перфекціонізму — починаєш розуміти, що у недосконалостях є своєрідна магія. Тому для мене перфекціонізм лежить у тій площині, де є точне відображення твого бачення фінального продукту. 

Поки пісня не звучить так, як ти задумав, не має емоційного впливу — її не варто випускати. А якщо у записі є десять лаж, але він передає потрібну емоцію, то тут не треба нічого виправляти — може зникнути магія. Якщо ти погано записав ударні, то не завжди варто це виправляти мільйонами обробок. Якщо залишити, то це буде твій звук і твоя ідентичність.

Михайло: Багато треків Hyphen Dash були створені в схожих ситуаціях. Сидимо ми на студії, і Даниїл випадково ліктем натискає на клавішу. Я кажу: «О, чувак, а можеш повторити цю штуку?». І ми з цієї лажі робимо трек. Перший наш трек River of Edena був створений, коли Даниїл на одному виступі записав одну випадкову штучку прямо на саундчеку, і ми зробили з цього трек.

Щодо перфекціонізму — це взагалі неочевидно, але нашу джазову музику ми граємо під метроном. У нас взагалі не джазовий підхід.

Михайло: Так. Прийшли до висновку, що нам потрібен клік, коли тільки починали й ще були не дуже зіграні. І досі так валимо. У нас поп-джаз (сміється).

Євген: Взагалі, існування Hyphen Dash поруч зі словом «джаз» — це непорозуміння.

Євген: Вони прекрасно знають, що таке арт-рок, тому радше скептично й критично ставляться до самих себе. Мені теж збоку здається, що вони грають арт-рок (сміється).

Михайло: Світ влаштований таким чином, що вони потрібні. Ми ж знаємо, що Apple — це класний телефон, а Motorola — так собі. От треба, щоб про Hyphen Dash думали, що ми — Apple.

Євген: Зате рації Motorola роблять класні.

Михайло: Я загалом за утопічний світ, де ніхто не чекає нічого від музики і просто хоче приймати її в себе. Але людям треба градація, категоризація. Як людина, яка мислить систематично, я теж інколи хочу ділити все на ярлики. Ось, наприклад, коли ми ще всі сиділи у «ВКонтакте», там були нішеві спільноти типу E:/music/math-rock. Я там сидів і знаходив купу цікавої музики, яка мені подобається.

З іншого боку, тобі може не подобатися певний ярлик, і ти просто втратиш щось хороше, принципово не послухавши ту чи іншу музику. Наприклад, якби я не знав, хто такі «Циферблат», я би ніколи не послухав гурт у жанрі «арт-рок» (сміється).

Михайло: Особисто я до цього ставлюся прекрасно. Слухаю контемпорарі-джаз десь із 16 років, і це вплинуло на розвиток моєї музичної особистості. Я не з тих людей у нашій команді, яким не подобається прилучення Hyphen Dash до джазу. Мені, щоправда, не подобається ф’южн, але з тегом «контемпорарі» я принаймні можу приблизно пояснити, що ми граємо.

Даніїл: Якби все було по-моєму, я хотів би взагалі скасувати всі жанри. Ось візьмемо жанрові підбірки на Spotify — мені ніколи не подобається, що там пропонують. Там категоризують музику строго по жанрах, а не за емоціями чи відчуттями.

Наприклад, у Браяна Вілсона, співзасновника The Beach Boys, жанри сольних альбомів категоризуються як adult contemporary. От як це категоризувати? Браян Вілсон — це Браян Вілсон, і у жанрові рамки його не заведеш. Часто такі узагальнення працюють не на користь музики.

З приводу джазу — я не особливо його слухаю. Він зі мною не дуже резонує, тому для мене дивно, коли Hyphen Dash прирівнюють до джазу.

Даніїл: Імпровізації є не лише у джазі. Для мене це те ж саме, що й вигадувати музику вдома, тільки в реальному часі. Наживо мені не завжди подобається оцей стрес, коли тобі треба щось прямо на сцені написати. Але якщо ти спокійний на сцені — то наче сидиш вдома й вигадуєш щось. Особливо, коли заздалегідь є бачення того, як усе має звучати.

Євген: Так, імпровізація не належить лише жанру джазу. Все, що джаз — це імпровізація, але не все, що імпровізація — це джаз. Коли ти вдома вигадуєш музику — це теж імпровізація, просто потім її десь фіксуєш.

Михайло: Цей альбом буде віхою у творчості Hyphen Dash. Ми поставимо крапку за певний період, і далі будемо йти новими шляхами. Ніхто не знає ще, якими саме ми будемо, але нам потрібно зафіксувати оцю відмітку в часі — ми написали багато дуже різної музики, і насправді інколи не знаємо, як запакувати її в один альбом. 

Це буде щось дуже ніжне, потім дуже панкове, після того якась хіп-хоп-колаборація, потім ще якесь блювотиння, а потім взагалі трек без барабанів. Хочу просто облаштувати студію, сісти й записати все. Те, що ми робимо наживо, мене самого дуже захоплює — я входжу в екстаз і насолоджуюсь величністю моменту. Завдання нашого альбому — хоч трохи закарбувати це на записі.

Фотографії: Владислав Грищенко, Роман Пашковський

Hyphen Dash виступлять на фестивалі «Брудний Пес» (3–4-го червня у Києві) за участі понад 100 артистів у рамках сцени від СЛУХ. Придбати квитки можна за посиланням.