Інтерв'ю

Hyphen Dash — про поп-музику, джазову імпровізацію і скепсис до музичної індустрії. Інтерв’ю

Макс Чухліб

Кияни Hyphen Dash — це суцільний імпульс. Вони вихором з’являються на сцені й грають неймовірну навколоджазову музику без стилістичних рамок, що вражає оригінальністю творчої думки та унікальним поєднанням трьох музичних розумів: Михайла Бірченка на ударних, гітариста Євгена Пугачова та клавішника Даніїла Зубкова.

А потім гурт сходить зі сцени і на певний час зникає, залишаючи після себе терпке відчуття недомовленості. Після дебютного мініальбому Live At NAMU (2021) Hyphen Dash мали десяток різноманітних колаборацій із українськими артистами, однак їхні віддані шанувальники чекають на перший повноформатний запис, який обіцяє стати новим досвідом для української музики.

Hyphen Dash виступлять на фестивалі «Брудний Пес» (3–4-го червня у Києві) у рамках сцени від СЛУХ. Напередодні ми взяли в гурту інтерв’ю — хлопці розповіли про те, що скріплює їх у періоди творчих пауз, розкрили свій зв’язок із поп-індустрією, а також поділилися деталями повноформатного альбому.

Придбати квитки на «Брудний Пес» за участі понад 100 артистів можна за посиланням.

Нещодавно двоє з вас повернулися із закордонного туру. Розкажіть, що це було.

Михайло: За кордоном ми грали у складі проєкту DOROFEEVA. Ми з Євгеном беремо у ньому участь із 2019 року — нас тоді покликали на прослуховування у концертний склад. Завданням було підтримати стилем й індивідуальністю ту планку, яку собі ставили продюсери Наді.

Наш нещодавній тур мав благодійні цілі. Ми грали у США, Канаді та Європі.

Як вдалося виїхати у тур, зважаючи на обмеження для артистів? White Ward, наприклад, не отримали дозвіл, а Straytones — вдалося отримати.

Михайло: Я стою на обліку у військкоматі, але непридатний до служби. Євген пройшов медкомісію, йому видали обліковий документ — і ми виїхали за правилами, які встановив Мінкульт.

Як вам грається із поп-співачкою, будучи навколоджазовими музикантами?

Михайло: Пройшовши різні стадії прийняття, я зрозумів, що глобально наша участь у цьому проєкті — це круто. Ми залишаємося у ньому собою. За винятком мого рожевого волосся (сміється).

Ми змінюємо парадигму сприйняття цієї індустрії у очах музикантів навколо нас. До того, як ми прийшли грати у проєкті Наді Дорофеєвої, ми дуже скептично ставилися до участі музикантів нашого типу в подібних штуках. Але наш друг Ігор Кириленко все ж запропонував нас Наді на прослуховування, за що йому велика повага. Тоді розглядали склад дівчаток і склад хлопчиків, де були ми з Женею — ми тоді підготували маленьке розйобне шоу з трьох пісень без пауз, і цим всіх підкупили. 

Звісно, якби ми не відчували потребу в грошах — буду чесним, ми би не брали участі у подібних речах. Натомість виявилося, що у цьому багато прикольного. Наприклад, мені, як людині зі спільноти Fusion важливо показувати знайомим музикантам, що ти можеш робити хеві-метал на поп-концерті чи постіронічно додавати до своєї гри нетипові експериментальні елементи. При цьому людей все одно качає, а ти залишаєшся при своїх стилістичних інтересах.

Євген: Ми у тій ситуації, коли музика — це не лише розвага й віддушина, а й робота. У цьому сенсі всі мої внутрішні суперечності минули ще приблизно у 19 років. Я зрозумів, що є музика-творчість і музика-ремесло, їх треба розділяти між собою. 

Усе ж круто, коли ти, маючи музику за ремесло, приносиш за пазухою на концерт якийсь гарний септакордик. А меседжі й позиція артиста, з яким ми граємо, мене цілком влаштовують. Наприклад, станом на 17 травня ми задонатили мільйон гривень на ЗСУ та для реабілітаційного центру Superhumans. Ми — частина великого механізму, але в мене нема із цим конфліктів.

Тобто ви — навколоджазові музиканти, які ввійшли у поп-індустрію.

Євген: Так, але ми там ніби шпигуни. Перебуваємо там через призму своєї молодіжної постіронії, і навіть можемо цього не приховувати.

Михайло: За кордоном змішанню поп-індустрії з так званим «андеграундом» уже ніхто не дивується. Було би круто, якби ми й в Україні змінювали це сприйняття у плані колаборації артистів із різних бульбашок. Наприклад, Ярослав Татарченко працює у DOROFEEVA звукоінженером, але має ще гурт «Тонка». А Надя, до речі, знає і цінує творчість усіх, хто з нею працює.

Це цікавий кейс. Особливо зважаючи на те, що багато років поп-музика й «андеграунд» існували в Україні ізольовано.

Михайло: Сто відсотків. Ми змінюємо цю парадигму, і люди навколо нас починають до цього інакше ставитися. Музиканти бачать, що Женя дає на концертах DOROFEEVA металеві рифаки, ще й у стильному одязі, і думають: «Я ж теж можу грати з артистом, у якого мільйонна аудиторія, і залишатися собою, вау».

А це не означає, що ти спопсився?

Михайло: З одного боку спопсився, з іншого — це розвиток.

Євген: Так, бо ти розглядаєш музику не лише як платформу, де треба зіграти максимальну кількість красивих нот, а ще і як продукт.

Ви не вигораєте, займаючись музикою фултайм?

Євген: Це звична річ для нас. Інколи я втомлююся від музики, тому не слухаю її у моменти, коли для цього начебто ідеальний час. Організм наче нею вже перенасичений.

Музика як робота й музика як хобі — це дуже різні речі. Але якщо я втомився, наприклад, від свого квартету, де граю джазову музику, то вмикаю на гітарі ефекти ділею і ревербу й граю ембіент. Це все ще гітара, це все ще музика, але емоції я отримую інші.

Михайло: Я теж повертаюсь до ембіенту, коли втомлююсь від музики. Або слухаю музику з відеоігор чи гуляю під звуки дощу.

Даніїл: У мене все відбувається періодами. Є час, коли подобається писати музику, і я тільки цим і займаюся, а є період, коли подобається зводити. А от грати музику мені ніколи не цікаво.

Тобто зараз тобі більше подобається бути продюсером, ніж виконувати щось наживо?

Даніїл: Сказав би, що радше бути звукоінженером. Хочеться максимально точно відтворювати на записі те, що грає у голові.

Михайло: А я би додав, що Даніїл дуже класний продюсер.

Даніїл: Продюсер — це коли ти качаєш міді-пак акордів у інтернеті й робиш біт у Fruity Loops для реперів (сміється).

То яке місце зараз у вашій творчості займає Hyphen Dash? Це ваша віддушина?

Михайло: Якщо брати до уваги травень цього року [поки Міша й Женя були у турі з DOROFEEVA — ред.], то наразі Hyphen Dash — це бажана віддушина, до якої ніяк не можеш дійти, бо не вистачає часу. Тут доречно згадати одну історію: із 2016 по 2020 рік я працював у програмуванні. Я тоді взагалі не хотів займатися музикою комерційно. Але потім почався коронавірус, мене кілька разів звільняли з робіт, бо я багато разів зникав раніше, ніж треба, — йшов на репетицію чи їхав на концерт. 

Тоді ж мене покликали на прослуховування до Наді. Я замислився, чи не варто знайти у цьому для себе певний компроміс. І пізніше саме участь у DOROFEEVA підштовхнула мене до того, що я вирішив зайнятися Hyphen Dash, почав серйозніше думати, як писати музику й куди її пропихати. Тож коли ми з Надею не катаємося у турах, то Hyphen Dash — це основний вид моєї діяльності.

У Даніїла є свій проєкт Lucas Bird, у Євгена — свій джазовий квартет, який народився у процесі його роботи із Hyphen Dash. Ми всі підтримували цю його амбіцію. І дуже круто, що всі учасники реалізуються у нашій комунікації, бо рідко буває, що одному складу людей так довго цікаво працювати у рамках одного проєкту. 

Часто в таких випадках виникає стороння амбіція реалізувати себе ще десь, а це тягне за собою конфлікт у колективі. Часто люди не говорять про це, а потім за 10 років зриваються і кричать: «Ви взагалі мене не розумієте!». Потім пишуть альбом під героїном і вмирають (сміється). Насправді ми теж не вміємо спілкуватися один із одним, але вчимося.

Наразі на нас чекають певні зміни всередині Hyphen Dash, які я поки що не буду анонсувати. Поза цим у гурті залишається рушійна сила, і багато чого вже в процесі — сподіваємося до кінця літа завершити повноформатний альбом, який хотіли випустити ще у 2022 році, але йобані росіяни не дали нам цього зробити.

Дуже хочеться випускати своє музло і робити багато колаборацій. Бо ми створювали цей проєкт як платформу для колаб артистів будь-яких жанрів. Де вони відчували би себе вільними від своїх сталих образів. Будь-хто з будь-якої тусовки може прийти до нас і сказати: «Я хочу грати кантрі». І ми завжди відповімо: «Окей, давай зробимо кантрі» (сміється).

Що скріплює Hyphen Dash у період творчих пауз?

Євген: Самокрутки і фільтр-кава. Це наш клей, наш бетон.

Михайло: Якщо серйозно, то я не знаю, і сам регулярно ставлю ці питання хлопцям. Ми можемо не бачитися місяць, а потім я скажу: «Чуваки, давайте зберемося на студії, щось напишемо». Ми збираємося, і можемо одразу з неймовірною енергією навалити дуже красивої музики.

Так сталося у колаборації із Тамарою Крамар на треку Pilgrim — ми у той період виступали на словацькому фесті, потім приїхали у Берлін на наступний фестиваль. У нас уже була домовлена колаборація із Тамарою і дедлайн, а треку ще не було, тільки демка. Ми, будучи в турі, сіли й зробили класну музику. Усвідомлення таких моментів тримає мене навколо хлопців і Hyphen Dash. Це така магія, що пиздець.

На початку знайомства з Даніїлом нас запросили сесійно грати в одному проєкті. Ми прийшли на студію, потиснули один одному руки, нам ввімкнули демку, і ми одразу зрозуміли, як має закінчитися трек. Усвідомлення цього непояснюваного зв’язку — це той імпульс, який привів до створення Hyphen Dash.

Тобто Hyphen Dash — це суцільний імпульс?

Михайло: Вся наша музика — це про імпульс. Навіть якщо ми вписуємося у якусь колаборацію для притоку аудиторії, ми все одно серйозно беремося за цю музику і чекаємо особливого імпульсу. 

Євген: Найкращі речі робляться на одному диханні. У нас був період, коли цей стан не відпускав місяцями. Ми кожного разу приходили на репетицію і кожного разу щось вистрілювало. На жаль, я розумію, що у нормальному світі так не буває, що рано чи пізно воно закінчиться. 

Михайло: У нас нема рамок. Я завжди кажу і собі, і чувакам — робимо все, що хочемо. Дійшло до того, що Даніїл одного разу перед концертом сказав: «Хочу зіграти соло на шуруповерті». Ну, й зіграв. Ніхто навіть не сміявся і не сприймав це за жарт.

Наскільки можливий відсоток перфекціонізму для навколоджазових музикантів, які створюють музику в імпульсі?

Михайло: За перфекціонізм у нашому гурті відповідаю я, намагаюся тримати баланс. Найскладніше з такою музикою зробити так, щоб вона була почута не один раз. Наші слухачі й досі страждають через те, що не можуть послухати у записі те, що чують на лайві.

На жаль, багато життєвих обставин зупиняють нас на шляху до того, щоб зарелізити весь наш матеріал. Тому перфекціонізм у процесі присутній, але послідовності трошки не вистачає — вже пів року перед нами стоїть завдання почати запис альбому, але він ніяк не може розпочатися.

Даніїл: Чим більше я займаюся музикою, тим менше у мене перфекціонізму — починаєш розуміти, що у недосконалостях є своєрідна магія. Тому для мене перфекціонізм лежить у тій площині, де є точне відображення твого бачення фінального продукту. 

Поки пісня не звучить так, як ти задумав, не має емоційного впливу — її не варто випускати. А якщо у записі є десять лаж, але він передає потрібну емоцію, то тут не треба нічого виправляти — може зникнути магія. Якщо ти погано записав ударні, то не завжди варто це виправляти мільйонами обробок. Якщо залишити, то це буде твій звук і твоя ідентичність.

Михайло: Багато треків Hyphen Dash були створені в схожих ситуаціях. Сидимо ми на студії, і Даниїл випадково ліктем натискає на клавішу. Я кажу: «О, чувак, а можеш повторити цю штуку?». І ми з цієї лажі робимо трек. Перший наш трек River of Edena був створений, коли Даниїл на одному виступі записав одну випадкову штучку прямо на саундчеку, і ми зробили з цього трек.

Щодо перфекціонізму — це взагалі неочевидно, але нашу джазову музику ми граємо під метроном. У нас взагалі не джазовий підхід.

Імпровізації теж граєте під клік?

Михайло: Так. Прийшли до висновку, що нам потрібен клік, коли тільки починали й ще були не дуже зіграні. І досі так валимо. У нас поп-джаз (сміється).

Євген: Взагалі, існування Hyphen Dash поруч зі словом «джаз» — це непорозуміння.

Ось і «Циферблат», наприклад, скептично ставляться до терміну «арт-рок» відносно своєї музики. У вас теж такий підхід?

Євген: Вони прекрасно знають, що таке арт-рок, тому радше скептично й критично ставляться до самих себе. Мені теж збоку здається, що вони грають арт-рок (сміється).

То музиці потрібні ярлики і теги?

Михайло: Світ влаштований таким чином, що вони потрібні. Ми ж знаємо, що Apple — це класний телефон, а Motorola — так собі. От треба, щоб про Hyphen Dash думали, що ми — Apple.

Євген: Зате рації Motorola роблять класні.

Михайло: Я загалом за утопічний світ, де ніхто не чекає нічого від музики і просто хоче приймати її в себе. Але людям треба градація, категоризація. Як людина, яка мислить систематично, я теж інколи хочу ділити все на ярлики. Ось, наприклад, коли ми ще всі сиділи у «ВКонтакте», там були нішеві спільноти типу E:/music/math-rock. Я там сидів і знаходив купу цікавої музики, яка мені подобається.

З іншого боку, тобі може не подобатися певний ярлик, і ти просто втратиш щось хороше, принципово не послухавши ту чи іншу музику. Наприклад, якби я не знав, хто такі «Циферблат», я би ніколи не послухав гурт у жанрі «арт-рок» (сміється).

Якщо Hyphen Dash вузько тегають як джаз-ф’южн чи контемпорарі-джаз — як вам така категоризація?

Михайло: Особисто я до цього ставлюся прекрасно. Слухаю контемпорарі-джаз десь із 16 років, і це вплинуло на розвиток моєї музичної особистості. Я не з тих людей у нашій команді, яким не подобається прилучення Hyphen Dash до джазу. Мені, щоправда, не подобається ф’южн, але з тегом «контемпорарі» я принаймні можу приблизно пояснити, що ми граємо.

Даніїл: Якби все було по-моєму, я хотів би взагалі скасувати всі жанри. Ось візьмемо жанрові підбірки на Spotify — мені ніколи не подобається, що там пропонують. Там категоризують музику строго по жанрах, а не за емоціями чи відчуттями.

Наприклад, у Браяна Вілсона, співзасновника The Beach Boys, жанри сольних альбомів категоризуються як adult contemporary. От як це категоризувати? Браян Вілсон — це Браян Вілсон, і у жанрові рамки його не заведеш. Часто такі узагальнення працюють не на користь музики.

З приводу джазу — я не особливо його слухаю. Він зі мною не дуже резонує, тому для мене дивно, коли Hyphen Dash прирівнюють до джазу.

Але ж ти теж береш участь у імпровізаційному процесі у гурті. Невже можливо при цьому не любити джаз?

Даніїл: Імпровізації є не лише у джазі. Для мене це те ж саме, що й вигадувати музику вдома, тільки в реальному часі. Наживо мені не завжди подобається оцей стрес, коли тобі треба щось прямо на сцені написати. Але якщо ти спокійний на сцені — то наче сидиш вдома й вигадуєш щось. Особливо, коли заздалегідь є бачення того, як усе має звучати.

Євген: Так, імпровізація не належить лише жанру джазу. Все, що джаз — це імпровізація, але не все, що імпровізація — це джаз. Коли ти вдома вигадуєш музику — це теж імпровізація, просто потім її десь фіксуєш.

Михайло згадував повноформатний альбом, над яким ви працюєте. Які у вас на нього амбіції?

Михайло: Цей альбом буде віхою у творчості Hyphen Dash. Ми поставимо крапку за певний період, і далі будемо йти новими шляхами. Ніхто не знає ще, якими саме ми будемо, але нам потрібно зафіксувати оцю відмітку в часі — ми написали багато дуже різної музики, і насправді інколи не знаємо, як запакувати її в один альбом. 

Це буде щось дуже ніжне, потім дуже панкове, після того якась хіп-хоп-колаборація, потім ще якесь блювотиння, а потім взагалі трек без барабанів. Хочу просто облаштувати студію, сісти й записати все. Те, що ми робимо наживо, мене самого дуже захоплює — я входжу в екстаз і насолоджуюсь величністю моменту. Завдання нашого альбому — хоч трохи закарбувати це на записі.

Фотографії: Владислав Грищенко, Роман Пашковський

Hyphen Dash виступлять на фестивалі «Брудний Пес» (3–4-го червня у Києві) за участі понад 100 артистів у рамках сцени від СЛУХ. Придбати квитки можна за посиланням.

Читайте також, яким був «мозок» української естради, засновник ВІА «Смерічка» і композитор Левко Дутківський.

Читайте також, яким був «мозок» української естради, засновник ВІА «Смерічка» і композитор Левко Дутківський.