Левко Дутківський, засновник ВІА «Смерічка»: яким був «мозок» української естради

Про дитинство засновника «Смерічки» відомо небагато. Можливо, він беріг ці спогади для мемуарів, які не встиг завершити. 

Левко Дутківський народився 9-го квітня 1943 року в селі Кути на Івано-Франківщині. У 1963-му завершив Мукачівське музпедучилище, після навчання відслужив в армії. У 1966 році Дутківського направляють на роботу у вижницький Будинок культури. Там він збирає живий бенд, із яким грає на дискотеках кавери на The Beatles та інші західні рок-хіти. Їх музикант тишком-нишком ловить ночами на закордонних радіохвилях. Перші гітари для поки що безіменного гурту він виготовляє власноруч.

Наближається Новий рік. Для святкового концерту Левко Дутківський готує особливий сюрприз. На думку йому спадає настільки ж креативна, наскільки й смілива ідея: поєднати рок-н-рольний саунд із українською мовою. Разом із поетом Анатолієм Фартушняком Дутківський пише свою першу пісню — «Сніжинки падають». Залишається лише вигадати для ансамблю назву.

Сценічний дебют «Смерічки» відбувся у перші хвилини 1967-го. Коли музиканти завершили грати, зал завмер у цілковитій тиші. Дутківський вирішив, що це провал. Але за якусь мить публіка вибухнула бурхливими оплесками. Після того вечора музикант уже не мав сумнівів: треба писати своє.

Протягом наступного року Левко Дутківський ретельно відточує стиль «Смерічки». Пише музику, грає на клавішних. Співпрацює з сесійними вокалістами, навіть пробує співати сам. Але все це чомусь не дає бажаного результату. Аж ось одного дня 1968 року на репетицію «Смерічки» навідується студент Вижницького художнього училища Василь Зінкевич.

Василь Зінкевич стає першим повноцінним солістом «Смерічки». Через рік, у 1969-му, він приводить на прослуховування до Дутківського свого приятеля Назарія Яремчука. Серце композитора розтануло, щойно хлопець заспівав шлягер Ігоря Поклада «Кохана». Левко Тарасович відчув: треба брати! 

Інтуїція його не підвела. В оновленому складі з Зінкевичем і Яремчуком «Смерічка» зчиняє на буковинській естраді справжню революцію. Музиканти багато виступають і стають постійними гостями на чернівецькому телебаченні.

Якось на виході з телестудії Левка Дутківського перестрів блакитноокий юнак у темному пальто. Він подякував керівнику «Смерічки» за творчість і подарував йому стосик рукописів із власними піснями «у такому ж стилі».

Цього хлопця звали Володимир Івасюк. А серед тих пісень були майбутні хіти композитора: «Я піду в далекі гори», «Водограй» і рання версія «Червоної рути». «Смерічка» бере пісні Івасюка в репертуар і невдовзі зриває з ними естрадний куш.

1971 рік — ансамбль запрошують зіграти «Червону руту» на радянській «Пісні року». Яремчуку і Зінкевичу доводиться виступати без гурту під супровід московського оркестру. Аби вони менше нервувалися, Дутківський просить приєднатися до дуету на сцені самого Івасюка.

1972 рік — на екрани виходить мюзикл «Червона рута». За сюжетом донецький шахтар Борис (Василь Зінкевич) їде відпочивати в Карпати і закохується в гуцулку Оксану (Софія Ротару). Жодної пісні свого майбутнього натхненника, Володимира Івасюка, Софія Михайлівна у стрічці не співає. Зате виконує рок-н-рол Левка Дутківського — «У Карпатах ходить осінь».

Нарешті, 1973 рік. Завдяки всесоюзному хайпу Левко Тарасович вмовляє керівництво Чернівецької філармонії офіційно оформити «Смерічку» при закладі. Тепер на афішах до назви гурту додається респектабельна приставка — «вокально-інструментальний ансамбль» (ВІА). 

Це неофіційна назва першої великої платівки ВІА «Смерічка», що побачила світ у 1976-му. Неофіційної, бо писати бодай якісь назви на обкладинках релізів у ті часи було не комільфо — дозволялося вказувати лише виконавців. Тому естрадні ретромани домовилися називати платівки за першими треками на них. У випадку «Смерічки» в 1976 році це «Два перстені» — гуцульський фольк-рок від Івасюка.

На платівку ввійшли ще дві композиції Володимира Михайловича: автентичний соул «Водограй» та новорічний фанк «Я — твоє крило». Водночас Левко Дутківський написав для альбому аж чотири пісні: «Незрівнянний світ краси» з вайбом Френка Сінатри, патріот-рок «Єдина», «Горянка» із хард-роковим інтро у дусі Black Sabbath та «Ми йдемо далі» — вимучена ода комунізму, яку Левко Тарасович явно писав під примусом, що однак не завадило йому додати до звучання джаз-рокові духові а-ля Chicago та Blood, Sweat & Tears.

Партійний тиск на музикантів зростає пропорційно до їхньої популярності. Цензура вирізає з музичного фільму про «Смерічку» 1975-го «націоналістичний» епілог про «народ, батьки і діди якого боролися за свободу, і ніякий завойовник не поставив їх на коліна». У відчаї Дутківський пише листа до Катерини Фурцевої, міністерки культури СРСР. Вона несподівано заступається за музикантів, а ще дарує їм новенькі закордонні інструменти. Однак місцеві критики продовжують чіплятися до проукраїнського репертуару ансамблю і навіть до костюмів, які створювала для музикантів дружина Левка Тарасовича, Алла Дутківська.

Та сам фронтмен «Смерічки» не здає позицій і самовіддано захищає своє дітище. За словами Дутківського, через це у високих кабінетах за ним закріпилося прізвисько «Некерований».

Музиканти не могли вічно терпіти радянські ІПСО. Коли дебютний лонгплей «Смерічки» дійшов до прилавків, нікого з «золотого складу» в ансамблі вже не залишилося. Василь Зінкевич перейшов до луцького ВІА «Світязь». Назарій Яремчук влаштувався асистентом на географічний факультет Чернівецького університету. Левку Дутківському теж довелося попрощатися із колективом, якому він віддав десять років життя, і піти працювати звукорежисером на телебачення. Та його розлука зі «Смерічкою» виявилася недовгою.

Після того, як Левко Тарасович грюкнув дверима у 1975-му, «Смерічку» почало «лихоманити» від постійної зміни керівників, а якість нових пісень ансамблю падає до рівня Маріанського жолоба. Не допоміг гурту і Назарій Яремчук, який повернувся до складу за порадою Левка Тарасовича в обмін на новеньку квартиру. «Смерічку» потрібно було рятувати. Це усвідомлював і сам засновник ансамблю.

Парадокс, але знову очолити ансамбль Дутківського вмовляли ті ж кабінетні вискочки, що нещадно хейтили його ще кілька років тому. Тепер Левко Тарасович міг диктувати їм свої правила, тож висунув принципову умову: «Смерічці» дають творчу свободу і більше не чіпають.

Повернувшись на посаду в 1979 році, Дутківський вирішив не йти протореною стежкою та суттєво оновив стиль ансамблю. З попереднього складу старий-новий керівник залишив лише Назарія Яремчука, а також новачка «Смерічки» — вокаліста, гітариста і композитора Павла Дворського. А ще якимось дивом переманив музикантів львівського ВІА «Ватра» включно з Віктором Морозовим — авторитетним сінгером-сонграйтером, що заявив про себе ще на початку 1970-х із ансамблем «Арніка».

І це ще не все. Як прогресивний меломан Левко Дутківський знав, що духова секція у піснях 80-х — це вчорашній день. Тому повністю прибрав із саунду «Смерічки» «дудки», замінивши їх на модні синтезатори, які вперше почув у піснях німецьких електронників Kraftwerk. Що з цього вийшло, можна почути на мініплатівці ансамблю 1981 року.

Та підлі чиновники не були б собою, якби не порушили свою обіцянку. Вдавшись до хитрих маніпуляцій, вони розсварили Дутківського та Яремчука. Конфлікт між музикантами завершився тим, що у 1982-му засновник «Смерічки» пішов із гурту вдруге і востаннє, а Назарій Назарович перебрав керування ансамблем на себе. Але хорошого у цьому було мало. Бо якщо за Дутківського «Смерічка» працювала як живий музичний організм, то за Яремчука виродилася у бляклу зграю його акомпаніаторів.

Тим часом Левко Дутківський здобув поважну посаду режисера Чернівецької філармонії. А поза основною роботою почав активніше писати музику та працювати з молодими артистами. У 1984-му чернівецький ВІА «Жива вода» випустив мініплатівку з піснями Дутківського, на якій солював наразі скандальний герой українських мемів Іво Бобул. Реліз вийшов хоч і дещо незграбною, але сумлінною стилізацією під закордонний фанк і диско «нової хвилі».

Левко Дутківський залишився вірним Чернівцям та рідній філармонії до останнього подиху. Останніми роками він керував дитячим ансамблем при закладі, а також працював над книгою спогадів про «Смерічку». Після смерті Назарія Яремчука у 1995 році Дутківський пробачив приятелю всі образи та взявся популяризувати його ім’я серед молоді, заснувавши на честь співака музичний фестиваль і благодійний фонд. 

Під час пандемії коронавірусу Левко Тарасович почувався зле та майже не виходив із квартири. Своє останнє інтерв’ю він дав у квітні 2023 року з нагоди свого 80-річчя. Не зважаючи на проблеми зі здоров’ям та війну в Україні, музикант випромінював оптимізм та обіцяв влаштувати великий концерт після нашої перемоги.

Левка Дутківського не стало 16 травня. Незадовго до смерті встиг розкрити багаторічний секрет популярності «Смерічки»: