Питомо український вініл існує трохи більше 30 років, оскільки став таким саме після зникнення цензури, але українці в культурі прослуховування перебувають майже вдвічі довше. Хтось роками вишукує щось унікальне, колекціонує, перепродає, хтось закуповує для вечірок і дозвілля, а хтось віддає данину тренду.
Як утворювалась, видозмінювалась та чим є сьогодні вінілова культура України — розповідаємо в матеріалі з експертами.
Впродовж свого існування вініл був чимось сакральним — особистим контактом слухача з музикою, альбомом, а разом з тим — із артистом. Платівки — той вид музики, який можна тримати в руках, піклуватись, протираючи від пилу, показувати знайомим, як фотографії з відпочинку, торкатись і відчувати магію. Такий інтимний обряд відбувався й за участі української музики.
Перша платівка, на якій прозвучала українська мова, була записана у 1899 році фірмою «Еміль Берлінер» у Лондоні. Наступного року ця фірма записала ще сім платівок з українським співом. На початку XX століття в Україні вже існувала фірма грамзапису «Екстрафон», що виробляла платівки на місці. Так з’явились записи хору М. А. Надєждинського з піснями «Ой, летіла горлиця», «Ой, ходила дівчина», «Закувала та сива зозуля», а у 1914 році до ювілею Шевченка були записані «Реве та стогне Дніпр широкий», «І широку долину», «Якби мені черевички», «Огні горять, музика грає», «Тече вода в синє море».
З приходом радянської влади усі засоби для запису музики в Україні були знищені або вивезені до Москви, де використовувались для запису агітаційних промов. Тоді почався радянський період українського вінілу. Хоч і супроводжуваний цензурою, він значною мірою вплинув на формування безпосередньо української музики, оскільки багато нашої музики було записано саме радянською фірмою «Мелодія», а «музика на кістках» практично стала запорукою розвитку українського фанку та попмузики.
З часом кількість та різновиди програвачів змінювались. Після 1991 року завод платівок «Мелодія» у Апрелівці під Москвою намагався існувати самостійно, але протримався недовго. Стрімко падали продажі: 33 мільйони платівок у 1991 році та всього 10 мільйонів у 1992-му. У 1995 році їм довелося повністю припинити випуск платівок і перейти на магнітофонні касети. Поява дисків та касет значною мірою спричинила відмирання вінілу. Однак не відібрала сакральності.
Відмирання платівок було логічним у країнах, де прижилось піратство. Конкретно в Україні цей механізм був майже ідеально налагоджений через історичне минуле — відсутність вільного доступу до світової музики, та фінансову недоступність.
Фото — Оля Закревська
(Стас Корольов підписує платівки свого дебютному альбому в магазині Vinyla в Києві)
Існує думка, що відновлення тенденції поширення вінілових платівок сталося в основному через зумерську хвилю хіпстерів. Поєднання старого з новим є чи не основним концептом цього покоління. Для окремих людей покупка платівок та програвачів — це не більше, ніж данина моді, також багато українських діджеїв міксують використання платівок 60–70-х років з сучасним музичним супроводом на вечірках. Переконані меломани ж вважають, що культура вінілу не зникала ніколи.
Чим би не відчувався для вас вініл — інтимним процесом чи даниною моді — слухайте. Ні для суспільства, ні для продавців у крамницях вінілу не важливо, для чого ви купуєте програвач чи альбоми: танцюватимете з бокалом на кухні під Arctic Monkeys, плакатимете під «Бумбокс» або прогріватимете дроти феном, як затяті аудіофіли, аби Ніна Сімон звучала тепліше. Прослуховування вінілу має право на життя в будь-якому вигляді, оскільки також є частиною українською музичної культури. Усі прояви культури варто зберігати в такі часи, як зараз.
