Тексти

Культура вінілу в Україні: як усе почалося та що відбувається зараз

Вікторія Демчук
1650

Питомо український вініл існує трохи більше 30 років, оскільки став таким саме після зникнення цензури, але українці в культурі прослуховування перебувають майже вдвічі довше. Хтось роками вишукує щось унікальне, колекціонує, перепродає, хтось закуповує для вечірок і дозвілля, а хтось віддає данину тренду. 

Як утворювалась, видозмінювалась та чим є сьогодні вінілова культура України — розповідаємо в матеріалі з експертами.

Впродовж свого існування вініл був чимось сакральним — особистим контактом слухача з музикою, альбомом, а разом з тим — із артистом. Платівки — той вид музики, який можна тримати в руках, піклуватись, протираючи від пилу, показувати знайомим, як фотографії з відпочинку, торкатись і відчувати магію. Такий інтимний обряд відбувався й за участі української музики.  

Перша платівка, на якій прозвучала українська мова, була записана у 1899 році фірмою «Еміль Берлінер» у Лондоні. Наступного року ця фірма записала ще сім платівок з українським співом. На початку XX століття в Україні вже існувала фірма грамзапису «Екстрафон», що виробляла платівки на місці. Так з’явились записи хору М. А. Надєждинського з піснями «Ой, летіла горлиця», «Ой, ходила дівчина», «Закувала та сива зозуля», а у 1914 році до ювілею Шевченка були записані  «Реве та стогне Дніпр широкий», «І широку долину», «Якби мені черевички», «Огні горять, музика грає», «Тече вода в синє море».

З приходом радянської влади усі засоби для запису музики в Україні були знищені або вивезені до Москви, де використовувались для запису агітаційних промов. Тоді почався радянський період українського вінілу. Хоч і супроводжуваний цензурою, він значною мірою вплинув на формування безпосередньо української музики, оскільки багато нашої музики було записано саме радянською фірмою «Мелодія», а «музика на кістках» практично стала запорукою розвитку українського фанку та попмузики. 

Початок вінілу в радянській Україні
Українська музична культура, зокрема вінілова формувалася у 1960-х. «Мрія», «Еней», «Друге дихання», «Смерічка», «Опришки», «Кобза», «Арніка», «Чарівні гітари», «Ватра», «Візерунки шляхів» — неповний перелік колективів, що творили музику в радянській дійсності. Їхній доробок став знаковим для сучасної музичної культури незалежної України.

Хоч тоталітарна система тоді трошки послабила тиск, музиканти розуміли, що ходять по тонкому льоду, граючи «буржуазну музику», як її тоді називали. Існувала певна цензура та монополія на видання та просування музики. Так, одна з платівок «Візерунки шляхів» починається з комуністичної пісні, «Чарівні гітари» записувались в Москві, а назва гурту прописувалась хоч і українською мовою, але російським транслітеруванням, записи, наприклад, Софії Ротару, були двомовними — з різних сторін платівки.
Щодо процесу видання платівок, то в Союзі це було доволі складно — на той момент існувала єдина фірма «Мелодія». За час свого існування вони випустили понад 500 платівок, 20 з яких містили питомо український матеріал. Ця двадцятка платівок, грубо кажучи, існувала завдяки Василю Зінкевичу, Назарію Яремчуку, Тарасу Петриненку, Віктору Морозову, Кирилу Стеценку та Володимиру Івасюку. 

«Звичайно, більшість з платівок “Мелодії” віджила себе. Але є винятки, наприклад, ті ж українські артисти 70х–80х. Якщо вініломани давно знали про ВІА “Водограй” або “Смерічка”, то широкому загалу ці гурти стали відомі після фільму Барда [Віталія Бардецького] «Вусатий Фанк». І таких музичних скарбів на «Мелодії» досить багато»,
Григорій Іванців, Gram Record Store (Київ).
Значний вплив на формування української музики мала також «музика на кістках». Поняття з’явилося у рок-н-рольні 60-ті та було фактично одним із перших проявів музичного піратства. Збережені в радянських лікарнях архіви рентгенів стали найдоступнішим матеріалом, на якому можна було перезаписати справжню платівку.
Коли приїжджала закордонна платівка, на найближчому кордоні купували різак, ставили її, і вирізали на рентгені. Чути було лише верхні частоти, але люди слухали, бо хотіли цього. 

Разом із тим, завдяки цій «рентгенній музиці» тодішні українські музиканти мали змогу слідувати світовим тенденціям, оскільки то була чи не єдина можливість послухати умовних «бітлів», з яких, за свідченнями самих виконавців, все й починалось.

«Я особисто знайомий із басистом “Смерічки”. Він свого часу співпрацював із Івасюком, власне, він і розповів, що усі музиканти тодішньої української попмузики черпали своє натхнення з The Beatles. Іноді в мене враження, що української попмузики не було б, якби не вони»,
 — Павло Гоц, колекціонер платівок зі Львова.

Як вініл відживав своє, але не зовсім 

З часом кількість та різновиди програвачів змінювались. Після 1991 року завод платівок «Мелодія» у Апрелівці під Москвою намагався існувати самостійно, але протримався недовго. Стрімко падали продажі: 33 мільйони платівок у 1991 році та всього 10 мільйонів у 1992-му. У 1995 році їм довелося повністю припинити випуск платівок і перейти на магнітофонні касети. Поява дисків та касет значною мірою спричинила відмирання вінілу. Однак не відібрала сакральності.

«Ще одним ударом для вінілу стали технології цифрового звуку. Вже не треба вставати, перекладати платівку на інший бік, протирати її. Це дає певну зручність, але забирає якість музики, як на мене. Вініл — це про сакральність і велику повагу до музики, на таких носіях можна почути ексклюзиви, яких немає у цифрі. До прикладу, колекції класики, яка була записана, або українські митці, записані за радянських часів. 
Вініл — це більше, ніж носій музики, через те, що це ще й поліграфічний продукт. З обкладинки вінілу можна почерпнути набагато більше інформації, ніж, скажімо, з касет»,
Юліан Чаплінський, співвласник Vinyl Club Lviv у проїзді Крива Липа.

Відмирання платівок було логічним у країнах, де прижилось піратство. Конкретно в Україні цей механізм був майже ідеально налагоджений через історичне минуле — відсутність вільного доступу до світової музики, та фінансову недоступність.

«У радянські часи були так звані балки, сходки. Там був свіжий вініл. Його привозили ті, хто міг виїжджати: дипломати, військові, що служили за кордоном, моряки, водії фур. Там же була й можливість переписати на касету. У світі це було, звісно ж, легше, тому що там це видавалось і продавалось. Тут це було недоступне, радше через ціни»,
Андрій Смірнов, засновник вінілового лейблу Aby Sho Music.

Фото — Оля Закревська

Друге пришестя
У Львові магазин вінілів «Мелодія» пропрацював до 2011 року й закрився через брак попиту. Хронологічно цей рік переплетений з ширшим застосуванням інтернет-ресурсів. На той час уже популярне піратство продовжувало розростатися через портали zaycev.net та йому подібні. Процес тривалістю не більше п’яти хвилин дозволяв скачати музику з усього світу безкоштовно (ну, крім оплати інтернету). І це в той час, коли в сусідній Польщі навіть на сьогодні в людей в авто є окремий програвач для дисків — там вони просто не виходили з вжитку.

«В Польщі було за свято, коли з’явився Spotify та iTunes. Ти платиш 10 доларів і в тебе в доступі є вся музика світу. В нас же для окремих людей це досі: “Блііін, ще 10 баксів платити за те, щоб я просто послухав?”»,
 — Павло Гоц, колекціонер платівок зі Львова.
Культура використання платівок певним чином заперечує піратство, оскільки у всіх країнах та майже в усі часи музика коштувала грошей. Що якісніший звук, то вища ціна.  Саме тому в регіонах, де піратство не було вкорінене, вініл не мав великої перерви у використанні. Індустрія отримала друге дихання на початку XXI століття. 
Якоюсь мірою, культура прослуховування та споживацька культура вилаштовує пріоритети між звучанням та вартістю. 
За даними американської асоціації компаній звукозапису RIIA, у 2007 році зростання продажів вінілу склало 37%, і це на тлі 20%-го спаду продажів компакт-дисків того ж року. За оцінками дослідницької компанії Nielsen SoundScan, у 2009 році тільки в США було продано 2 млн вінілових платівок; у 2012 році це було вже 4,6 млн грамплатівок. У 2013 році продажі в США склали 6,1 мільйона платівок. Крім США, прогрес був також помітний у Великій Британії та Австралії. Так у 2014 році Британський фонографічний інститут заявив, що тоді продажі вінілу наближались до мільйонної позначки — а таке востаннє траплялось у 1996 році.

В Україні цю перерву теж не назвеш великою у масштабах історії української музики. Ще на початку 90-х платівки випускав лейбл «Аудіо Україна», у 2000-х — Moon Records і видавництво «Країна Мрій» Олега Скрипки. У 2011 році свою роботу у Львові завершив магазин «Мелодія», а у 2013 в Києві починає роботу видавництво AbySho Music.
Поціновувачі альтернативного звуку, які не припиняли свою діяльність, мейнстримна хвиля і ряд субкультур, що гармонійно поєднують старе та нове — саме вони спричинилися до відновлення культури платівок. В Україні з’явився заклад із аудіофільською системою GRAM, заходи, де можна послухати платівки, на кшталт «Вініл та вино», а також крамниці. Однією з таких є Vinyl Club Lviv
Народившись у сім’ї музикантів, архітектор Юліан Чаплінський з дитинства знав, що платівка дає якісно інший звук та ефект присутності. Впродовж довгого часу він був відвідувачем крамниці Vinyl Club Lviv. На той момент магазин був один на все місто, а найбільший попит мали дешеві розкладні програвачі Crosleу. Спілкування з власником магазину Олегом Мацехом із роками переросло у тісну співпрацю, а згодом зародження ще однієї крамниці.

«Crosleу — то була швидше данина моді, але з часом, слухаючи вініл, люди потребували якіснішого звуку та купували недорогі комплекти з колонками. Вони були ідеальними для невеликих квартир, кабінетів, офісів. Згодом з’явились покупці, які підбирали програвачі під інтер’єр, мали маєтки або великі квартири, вони вже готові були витрачати більше грошей на це, підбирали колонки, продумували локацію»,
 Юліан Чаплінський, співвласник Vinyl Club у проїзді Крива Липа.
З війною у львівському Vinyl Club зріс попит як на програвачі, так і на платівки. Наприклад, у січні-лютому розкупили всі наявні колекції «Скрябіна» та продали величезну партію альбому гурту KALUSH.
Значна частка української естради сьогодні випускається на вінілових платівках. Pianoбой, «Бумбокс», Dakh Daughters, «Антитіла», Христина Соловій — усі є на вінілі. А окремі платівки «Океану Ельзи», «ДахиБрахи», ONUKA вважаються дуже рідкісними.

«Я місяць тому відчув себе, як у 70-х. Ми стояли біля Vinyl Club за платівкою “ДахиБрахи” Alambari від лейблу AbySho, то вже був другий наклад. І там реально вибудувалась черга, як 50 років тому, всі культурно чекали на свої платівки. Ну, як культурно — перед нами сварка була. Якась жінка сказала: “А як це так, що ви своїх родичів поприводили? Зараз весь вініл викупите, а людям не дістанеться”»,
 — Павло Гоц, колекціонер платівок зі Львова.
Популяризація вінілу зумовлена як запитами меломанів, що слухали ці програвачі з дитинства, так і можливістю заробітку для виконавців. Зі зміною статусу вінілу в суспільстві та появою нових поколінь значно змінились і смаки.
Перед тим, як почати опікуватись Gram Record Store у Києві, колекціонер Григорій Іванців був професійним музикантом, співав у Національній капелі бандуристів і сильно тягнувся до вінілу. Хотів купувати платівки, навіть не маючи програвача та виключно за рекомендаційними пріоритетами, оскільки повільний інтернет не дозволяв прослуховувати треки. Згодом Григорій почав співпрацю із Віталієм Бардецьким — власником бару Gram, що містить аудіофільську акустичну систему.

«20 років тому рекорди продажів в Україні ставили Modern Talking та Metallica, тобто умовну “дискотеку 80-х” та класичні рок і геві-метал. Змінився й середній вік слухача платівок. Мене особисто оминула історія з так званим “батя-роком” — класичними гуртами на кшталт Led Zeppelin або Deep Purple, і асортимент у своєму магазині також я завжди формував на сучасній музиці, яка імпонує і зрозуміліша молодому колекціонеру.
Зараз слухач став більш сприйнятливим та ерудованим, молодь сьогодні однозначно більше обізнана у музиці, ніж меломани 90-х або 2000-х. Деякі альбоми на кшталт Dark Side Of The Moon гурту Pink Floyd зберегли свій комерційний потенціал, але більшість класики сьогодні сильно програє у попиті Arctic Monkeys чи Bon Iver. 
Для магазину платівок ідеально — це знайти баланс між ціною і попитом на новий реліз і вгадати, скільки протримається попит на класичні альбоми, які домінують у вінілових чартах. Наприклад, бітлівських Abbey Road або Back To Black Емі Вайнгауз завжди не вистачає»,
Григорій Іванців, Gram Record Store (Київ).
З відродженням, а згодом поширенням вінілової культури в останні роки змінились і ціни на платівки. Альбоми того ж виконавця можуть мати різну ціну на блошиному ринку та в магазині, і на блошиному не завжди дешевше. Попит мають старенькі платівки «Мелодії», оскільки здебільшого залишаються дешевим сегментом.

«В мене є розуміння, чому ціни на вініл стають “дорослими”. Ми з гуртом Nazva наразі випускаємо вініл нашого першого альбому і відчуваємо всі процеси на собі. Дизайн обкладинки, укладання треків, персонажі, елементи — за цим стоїть велика праця і якась сакральна історія. Дуже круто, що кількість людей, які слухають вініл, збільшується. Вініл — це про культуру прослуховування, про вміння слухати музику від початку і до кінця, відчуваючи усі процеси, які відбуваються впродовж треку. 
Це як читати книжку: ти ж не починаєш її з середини або з кінця. Зрозуміло, що не всі ввійдуть у цю культуру прослуховування. Зі школи ж теж не всі розумними виходять, але чим більше шкіл, тим більше розумних людей у світі»,
 — Павло Гоц, колекціонер платівок зі Львова.

(Стас Корольов підписує платівки свого дебютному альбому в магазині Vinyla в Києві)

Все ще сакральне чи вже хіпстерське?

Існує думка, що відновлення тенденції поширення вінілових платівок сталося в основному через зумерську хвилю хіпстерів. Поєднання старого з новим є чи не основним концептом цього покоління. Для окремих людей покупка платівок та програвачів — це не більше, ніж данина моді, також багато українських діджеїв міксують використання платівок 60–70-х років з сучасним музичним супроводом на вечірках. Переконані меломани ж вважають, що культура вінілу не зникала ніколи.

«Безперечно, якась зумерська хвиля зараз у цьому є. Але для мене вініл завжди був і є радше культурою прослуховування, ніж якоюсь мейнстримною хвилею»,
 Павло Гоц, колекціонер платівок.

Чим би не відчувався для вас вініл — інтимним процесом чи даниною моді — слухайте. Ні для суспільства, ні для продавців у крамницях вінілу не важливо, для чого ви купуєте програвач чи альбоми: танцюватимете з бокалом на кухні під Arctic Monkeys, плакатимете під «Бумбокс» або прогріватимете дроти феном, як затяті аудіофіли, аби Ніна Сімон звучала тепліше. Прослуховування вінілу має право на життя в будь-якому вигляді, оскільки також є частиною українською музичної культури. Усі прояви культури варто зберігати в такі часи, як зараз. 

«Зараз це все разом. Але як окрема культура воно було й залишиться надалі. Завжди є колекціонери, поціновувачі саунду, що дає платівка. Кажуть, що цей звук якісніший від цифрового. Але я так не вважаю. Він, так би мовити, чесніший, більш магічний та чуттєвий. 
Я дійшов висновку, що попри все, людина потребує шматочок чогось особистого, інтимного, яке дає певну розрядку від жахів дійсності. От вініл — саме те»,
Андрій Смірнов, засновник вінілового лейблу Aby Sho Music.

Підтримай редакцію СЛУХ на Patreon чи прямим донатом — зараз нам це потрібно.

Щоб першими дізнаватися новини музики та культури, підписуйтесь на наш Telegram та Instagram.

Читайте також про технотронуті 90-ті та якою була перша українська електронна музика.