Інтерв'ю

«У нас кожен день — рейв»: інтерв’ю з електронним дуетом Hidden Element

Сергій Кейн

«У мене прямо мандраж починається від того, що ми все це згадуємо», — говорить Ігор Кириленко посеред нашого зідзвону в Zoom, підпалюючи чергову цигарку.

Десять років тому разом із другом Нілом Тарасовим вони об’єдналися в електронний дует Hidden Element, і з того часу пройшли вдвох через терни і випробування віри до бурхливого творчого життя, заснування лейблу Thousand Kisses Place і свіжого Kontinuum EP — нової вершини дискографії, але далеко не останньої навіть у межах цього року.

Спеціально для медіа СЛУХ учасники дуету розповідають про першу закоханість в електронну танцювальну музику, виживання в Києві та підходи до творчості.

— Ігорю, в 13 років ти взявся за гітару. Яку пісню розучив першою і що понеслося далі?

Ігор: «В траве сидел кузнечик», звичайно. А взагалі зараз підуть історії в дусі журналу «Единственная», тому що мене вчив мій вітчим — він шпарить на гітарі Висоцького просто як несамовитий.

У 16 років, в останніх класах школи в Керчі, у мене вже була нав’язлива ідея робити повноцінні треки. Я попросив хлопців, які грали метал: «Дайте мені теж щось написати — барабани, наприклад». Мені вручили Fruity Loops, комп’ютерну програму, я відкрив її і став розбиратися. Це був 2007 рік, розквіт емо-культури, я ходив з чорним волоссям і тунелями у вухах.

Робив спочатку емо-кор, потім брейкбіт, хоча мене тягнуло до музики такого штибу ще з дитсадка. Я закохався у The Prodigy ще зовсім малим. Не знав, що це називається брейкбіт, тому що не було інтернету. Просто розумів, що це певний стиль, тому що бас і барабани звучать певним чином. Дуже любив альбом The Fat of the Land.

— Ніле, якими були твої перші кроки в музиці?

Ніл: Мені з дитинства подобалося ставити татові пластинки. Правда, батьки забороняли їх чіпати, тому я ставив, коли їх не було вдома. Улюблена пісня була Money, Pink Floyd, тому що вона починалася зі дзвону монет, і мене дивувало, що в музиці можна використовувати такі звуки.

А в 10-му класі однокласник поділився касетою The Chemical BrothersDig Your Own Hole, там першою піснею йшла Block Rockin ‘Beats — і мені просто дах знесло. Я не міг зрозуміти, як таке може бути. Слухав цей альбом тисячу разів, напевно. Але, до речі, The Prodigy тоді не любив. Я був у таборі The Chemical Brothers.

Я з Енергодара, Запорізька область, і в рідному місті влаштувався на роботу в музичний магазин. Мене взяли, тому що від тата і його вінілової колекції я мав хорошу базу. Pink Floyd, Led Zeppelin, The Beatles — ось це все. Уже в магазині я прошарив різноманітні жанри.

Пізніше, в інституті в Харкові, захопився драм-н-бейсом, почав діджеїти. При цьому я ніколи не хотів бути діджеєм — довелося ним стати, бо той драм-н-бейс, який мені хотілося слухати, ніде не грав. Хоча до діджеїв я завжди ставився скептично. Та й зараз, у принципі, теж.

Чому?

Ніл: Є класні діджеї. Сам діджеїнг — це не суперскладна задача, як на мене.

Ігор: Ніл — гарний діджей. Щоб добре зводити, потрібні талант і велика практика. У Ніла це є, тому він так говорить.

Ніл: Глобально я не вважаю діджеїнг надприродним навиком. Діджеї за великим рахунком не напружуються. Їм подобається музика, подобається шукати цікаві треки, зводити їх. Якщо є вуха, руки і смак, стати діджеєм просто. Напевно, найскладніше — це діджеїти з вінілів, купувати платівки. Але це теж задоволення. Якщо при цьому діджеїнг став роботою і приносить гроші — взагалі супер.

А ось продакшн у музиці — набагато складніша задача. Якщо ти хочеш саме створювати музику, виникає купа рутинної і складної роботи, яку потрібно подолати, яка не в кайф. Навчитися зводити з пластинок — це як на велосипеді кататися. Раз навчився і вмієш. Але якщо ти пишеш музику, то потрібно постійно вдосконалюватися. Зрозуміло, в майстерності діджеїнгу теж є нюанси, але все одно не такого рівня.

Я намагався писати музику, працював в Adobe Audition, Acid Pro, Reason, Fruity Loops, а далі знайшов Ableton — і сталося осяяння від того, який він зручний, інтуїтивний. Якраз тоді ми познайомилися з Ігорем, я пересадив на Ableton і його. Вже удвох ми почали робити щось осмислене.

— Як ви познайомилися?

Ігор: Ми зустрілися в Харкові, нас об’єднало це місто. Я приїхав туди вчитися в Академії культури за спеціальністю «Режисер естради і масових заходів». Одного разу я вирішив копнути глибше в драм-н-бейс, запитав друга, а той відправив мене до Ніла.

Ніл: Я тоді працював арт-директором у культовому клубі «Живот».

У 2013-му ви переїхали до Києва — це зі старту був план завоювання і кар’єри в музиці?

Ігор: Ми говорили про це багато місяців, тому що у мене закінчувалося навчання в універі, і пора було щось вирішувати. На п’ятому курсі я сам заробляв собі на життя, батьки вже не надсилали гроші.

Паралельно я грав живий драм-н-бейс у групі Liquid Break і ходив на репетиції в музучилищі, де зібралася сильна тусовка. Наш басист Клим тепер грає з The Hardkiss, а ще записувався в нашому альбомі Together. Паша Холодянський зараз барабанщик «Пошлой Молли», Рома Булахов — гітарист гурту «Нервы»

Ми всі тісно дружили, я тусив там перманентно. Викладачі навіть думали, що я учень. І ось Рома загорівся, каже: «Переїдь до Києва, будемо мутити воду». Я сказав про це Нілу — ми тоді разом знімали квартиру на Холодній Горі, і ми почали думати. Я став відкладати всі заробітки, Ніл підтягнув мене в «Живот».

Ніл: Ігор працював у нас на фейс-контролі й стежив, щоб інші охоронці не брали гроші за вхід собі в кишеню.

Ігор: А після четвертої години ранку, коли Ніл бачив, що пора закриватися, він ставив мене на головну сцену, щоб я грав драмфанк і розганяв людей по домівках. Я вмикав улюблені треки з дикими барабанами. (сміється)

Ніл: Тоді вечірки починалися о десятій вечора, і до шостої ранку всім уже хотілося додому — не так, як зараз, коли в три все тільки починається.

Ігор: Загалом, Рома Булахов — мій хороший кент, поважаю його і як музиканта, і як особистість — переїхав першим і повторював: «Чувак, переїжджай, будемо працювати в барі, шукати роботу як завгодно, але в Києві, тому що тут увесь двіж». 

І ось у мене закінчився п’ятий курс, я склав останній іспит — і в той же день взяв гітару, рюкзак зі шмотками і звалив на поїзді до Києва. Ніл сказав, що закриє «хобота́» по «Животу», всілякі побутові питання, і наздожене.

Коли я приїхав, то виявив, що Рома ніде не живе, а знімає гараж на Дружби Народів. Ми жили там місяць. У мене було 2000 грн, з яких 800 одразу забрав Рома, тому що потрібно було заплатити за оренду, інакше нас би вигнали. Спали на підлозі — ліжок не було, тільки простирадло. 

Взагалі ніяких зручностей не було, звичайно, там же просто мужики машини ставили. Перебувати на території кооперативу після 23:00 заборонялося, тому ми закривалися в гаражі й спали, не виходячи. Якщо потрібно було посцяти — сцяли в пляшку. Милися вранці серветками і якоюсь технічною водою. Часом випадала можливість помитися, поїсти і поспати у друзів. Це був пекельний місяць.

Як ви вирвалися з гаража? Ти шукав роботу тільки в музиці?

Ігор: Ще в інституті я розумів, що не зможу інакше, не буду щасливим. Розумів, що зараз потрібно докласти максимум зусиль, щоб заробляти музикою як завгодно.

Коли я приїхав до Києва, Рома працював по барах із кавер-бендом. На вокалі була Галина Шкода, яку можна почути в нашому альбомі Together. Якраз наступного дня у них був виступ, і Рома неймовірними зусиллями підтягнув мене в склад бенду.

Інші хлопці мене не знали, а фішка в тому, що чим більше людей, тим менша сума дістається кожному. Тобто, ви отримували за ніч 1200 грн, і якщо вас четверо — розходилися по 300 грн кожному. Якщо п’ятеро — ще менше, невигідно. Я підготувався до виступу, зробив плейбеки, типу діджей. Для бару і того репертуару це був дикий формат, хоча, звичайно, звучало крутіше.

Через місяць-півтора нам вдалося назбирати грошей, щоб зняти одну кімнату на трьох — на той час якраз приїхав Ніл. Так ми з’їхали в цокольне приміщення на Куренівці. У сусідній кімнаті жив колишній басист гурту «Антитіла», Микита Астраханцев, так що у всій квартирі творилася похмура музична двіжуха. 

І це була максимально розвалена квартира: тупо дві кімнатки і кухня, в якій куди не повернись — упираєшся або в холодильник, або в сковорідку. Речі в цьому приміщенні взагалі не сохли: виправ, повісив, а через два дні вони такі ж мокрі, і ти намагаєшся їх якось вивішувати на вулиці. Це тривало три місяці.

Ніл: Але навіть за таких умов вибору особливо не було — тільки їхати в столицю. Я працював у клубі «Живот» і розумів, що потрібні стартові гроші, тому паралельно влаштувався в офіс компанії, яка продавала по всій країні айфони і аксесуари. І ще раз переконався, що не зможу працювати в офісах. Так чи інакше, поки Ігор ставав на ноги в Києві і заводив знайомства, я зібрав гроші на переїзд і їхні гаражні пригоди мене оминули. Не впевнений, що я б це вивіз.

Особливо коли до нас переїхав Роман Полікарпов, барабанщик «Братів Карамазових», і ми жили в одній кімнаті вчотирьох. Спали на підлозі, точніше, був один маленький диван, а я спав на надувному матраці, який до ранку геть здувається. Пам’ятаю веселу нічку, коли наш сусід привів додому дівчину і вони шумно проводили час. А вранці ми сидимо вчотирьох на кухні, заходить ця дівчина — і бачить купу незнайомих типів. (сміються)

При цьому ви продовжували вірити в обраний шлях або все-таки були думки, що десь повернули не туди?

Ніл: Сумнівів не було ніколи. Ми йшли до мети.

Ігор: Коли ти перебуваєш у таких екстремальних ситуаціях, у голові роїться купа думок про те, який ти невдаха, ніхто в цьому житті, жереш один раз за день, спиш на підлозі. Але все ж розумієш: я натисну і доведу собі, що все вийде. Коли у тебе немає шляху назад, ти не маєш вибору. У мене не було Керчі, я не міг повернутися до батьків. У Харкові нікого, в Києві теж — то яка різниця? Що там, що там — або виживати, або здихати.

Ніл: Ігор постійно пахав із кавер-бендом, але грошей більше не ставало. Пам’ятаю вечір, коли пішов слушок, що Світлана Лобода набирає музикантів.

Рома Булахов підтягнув Ігоря, їм потрібно було до ранку зробити плейбеки, щоб піти на прослуховування, і чуваки до світанку працювали. У мене тоді була постійна, хоч і ненависна робота в київському офісі тієї ж компанії з айфонами, а чуваки хотіли заробляти тільки музикою, і для початку потрапити в якийсь комерційний проєкт. Їх таки взяли до Лободи.

Але все ж розумієш: я натисну і доведу собі, що все вийде. Коли у тебе немає шляху назад, ти не маєш вибору.

Коли у вас була остання робота, не пов’язана з музикою?

Ігор: У Харкові я працював ведучим дитячих свят. Був і Шреком, і Бабою Ягою. У нас є старий кліп Do not Want to See You Ever Again, ось там плюшевий ведмідь — це я. Але ведмедик — це найнижча каста, я нормальним ведучим був, розважав діток, грав із ними, вся ця ворушня. У голові залишилася тонна віршиків. Я цією роботою накопичив собі на перший лаунчпад.

Ніл: Я пішов з айфонової компанії в кінці 2014-го — якраз понісся гурт The Erised і паралельно я почав діджеїти.

Як зібралися The Erised?

Ніл: Ми робили треки разом із другом і продюсером Данилом Маріним aka Detail — проєкт так і називався: Hidden Element & Detail — і у нас був трек, у якому заспівала Соня Сухорукова. Спочатку в цьому і полягала вся затія. Але потім ми зрозуміли, що вона може перерости в щось більше.

— Я знаю, що ви не дуже любите говорити про цей період, тому тільки одне питання: за п’ять років існування The Erised ви отримали для себе якийсь корисний досвід?

Ігор: Звичайно, чувак! Ми ніби вступили в інший світ. Не буду заперечувати, що The Erised — це феномен, який залишив культурний слід як в українській, так і в — не думай, що я дуже зарозумілий тип — світовій музиці. Просто в українській залишив отакий слід (показує руками великий відрізок), а в світовій отакий слід (показує маленький відрізок). Це не просто пшик, це було щось нереальне. Ніхто не розумів, чому на це цікаво дивитися, чому це — подія. Для мене досі загадка, як гурт The Erised збирав повний зал.

Ніл: Я не можу сходу назвати інший український гурт, який їздив у Лондон грати не для діаспори. На їхній фестиваль, для їхньої публіки. Звичайно, є «ДахаБраха» і Jinjer, але з The Erised мова йде практично про поп-музику, пісенний формат із трошки дивними інструменталками. У нашому поп-сегменті на це здатна, звичайно, ONUKA. У неї є все, щоб стати українською командою на міжнародній сцені та збирати повні зали європейської публіки.

— Пізніше Ігор приєднався до The Gitas, американського гурту Саші Чемерова. Ти переїхав до Штатів, щоб грати з ними, або грав з ними, щоб переїхати в Штати?

Ігор: Діло було так. Я приїхав у Лос-Анджелес, нікого не знаючи, але заздалегідь прикинув, що цей тип цікавий. У 2008-му я був на його лайві і охуїв. Дізнавшись, що Чемеров у Лос-Анджелесі, я пішов до нього. Саня — суперсильний, супертворчий тип. Ми розговорилися, знайшли контакт, і в якийсь момент вирішили, що було б здорово попрацювати разом.

Ніл: Ще коли ми жили в Харкові, Ігор ставив мені «Димну Суміш» і дико їх котирував.

Ігор: Я протусив у Штатах рік, і це був продуктивний період у плані релізів. Ну, і український тур — я вважаю, ми тоді все прикольно зробили: велике охоплення, багато фітів, класний сольник у Києві з запрошеними гостями. «Тримай мене» з Андрієм Хливнюком, «Не мовчи» з Женею Галичем.

Чому це тривало лише рік?

Ігор: Мені набридло маятися дурницями, і я вирішив зайнятися нормальними справами, тобто повернутися в Україну. Спочатку хотів залишатися в Штатах жити, але зрозумів, що там ловити нічого. 

Лос-Анджелес — місто для самодурів. Я говорю про себе, комусь іншому подобається — нехай пиздує. А я нічого там не бачу. Це все — великий спектакль, який розігрується щодня, щомиті. Білборди, мейнстрім-двіжуха, супермузиканти — це все не так зовсім. Усі ідіоти хочуть в Америку. Ці пихаті нездари, які думають: капець, я в LA, курю косячок, фотографуюся біля пальми, а сам потім їду розвозити піцу — це мені не підходить.

В останні роки я займаюся продакшном для поп-артистів і заробляю круті як для України гроші. А в Лос-Анджелесі на них розплатився з боргами, заплатив за квартиру — і сидиш з нулем.

Коли ти вже хтось в Україні, у тебе є репутація, ти — це ти. А там хоч би яким крутим ти не був — ти все одно ніхто, бомж із вулиці. Я не хочу витрачати своє життя, доводячи комусь, що моя думка там важлива. 

Поживши в Штатах, я дуже полюбив Україну, став її похмурим фанатом. Я зрозумів, що у нас тут заїбись. Відмінні люди, насамперед менталітет класний. Природа класна, їжа класна, локальна музика реально класна. Я хочу бути там, де я потрібен.

— У Hidden Element велика і заплутана дискографія. Ви самі знаєте, скільки у вас релізів?

Ігор: Знаємо, тому що я зараз збираю повний список треків для публікації. 75, які ми зможемо віддати, і ще десь 25, які не зможемо — всього близько 100 випущених треків. Це повноформатний альбом Together, штук десять EP і сингли.

Ви випускалися на багатьох зарубіжних лейблах. Традиційне питання: що це вам дало?

Ігор: Я б прибрав з формулювання слово «зарубіжний», бо ми випускалися і тут. Немає різниці, український лейбл або закордонний, в Коломиї ти або в Лос-Анджелесі — все залежить від твого підходу.

Ніл: У той період нам було важливо видатися на лейблах, релізи яких ми слухали самі. Ми не сильно розуміли, що це дасть, чи хороші ці лейбли в плані піару — просто любили їхню творчість і надсилали їм музон. 

Це, скоріше, емоційний момент: коли лейбл, який тобі подобається, видає твої треки, ти розумієш, що ти на правильному шляху. Не важливо, зроблять вони тобі компанію за тисячу фунтів чи ні: ти усвідомлюєш, що робиш нормальну музику, яка може подобатися людям зі смаком, близьким до твого.

У 2020 році ви запустили власний лейбл Thousand Kisses Place разом із Сергієм Вовком з KAMA і Юрою Каленюком із Vinyla Corner. Як ви до цього прийшли і в який момент зрозуміли, що пора?

Ніл: Я вже три роки веду свій музичний подкаст Btw., і половина артистів, яких ставлю — це невідомі імена. Коли я шукаю інфу про них, виходжу на лейбли, то регулярно переконуюся, що все поділено. У лейбла є 10–20 артистів, і вони варяться у своїй каші. Часто з’ясовується, що не зв’язані між собою на перший погляд артисти випускаються на тому самому лейблі. 

І з’ясовується, що ринок не такий великий, і всі одне з одним пов’язані. Якісь великі й культові компанії типу Warp і Ninja Tune — це теж своє коло артистів, просто там їх більше, наприклад, 50. У таких лейблів тридцятирічна історія, більше зв’язків і ресурсів, але це як і раніше, тусівки. Тому ми вирішили створити свою тусівку.

Фокусним жанром вибрали брейкбіт, щоб задати цілісне звучання, але не плануємо на цьому зупинятися. На лейблі вже вийшли наші міні-альбоми Comparisons і Kontinuum, Borderlines EP від Koloah та міні-альбом нового імені на музичній сцені Vroda під назвою Senses.

До слова, про ваш свіжий Kontinuum EP. Якщо в альбомі Together ви робили дуже різну електронну музику, то тут дійсно зосередилися на брейкбіті, до того ж треки за структурою більше орієнтовані на танцмайданчики, на діджеїв. З чим пов’язаний такий зсув бачення?

Ніл: У нас викристалізувалося розуміння того, що ми, звичайно, класні, що могли робити і дабстеп, і різні піджанри драм-н-бейсу, і багато драмфанку, і даунтемпо в дусі Bonobo, і ембієнт-техно для лейбла Silent Season. Але те, що ми постійно били в різні сторони, не дало розуміння, хто ми насправді.

Ти не можеш писати драм-н-бейс, а потім під тим самим ім’ям — техно. Якоюсь мірою це протиборчі сторони. Багато «технарів» не перетравлюють драм-н-бейс, для багатьох джанглістів техно це — суперпопса. 

Як у результаті зрозуміти, хто наш слухач? Раніше ми не замислювалися про це, просто робили музику на емоціях.

— При цьому самі ви нечасто ходите в клуби, тримаєтеся ніби в стороні.

Ніл: Тут усе просто. У нас хоч діджейська танцювальна музика, але я не чую такої музики в клубах. Може, якби вона там грала, я б і ходив. Може, в Бергхайні грає. Але в цілому, скажімо, вечірки Rhythm Büro — це окремий двіж. СХЕМА — теж. Без сумніву, чуваки компетентні, гідні уваги, і колаборація з лейблом PAN підтверджує, що вони шарять в електроніці й не хочуть зациклюватися тільки на рейв-музиці. 

Але на саму СХЕМА я піти не можу — і через контингент, і через звуковий контент. Brave! Factory, Strichka — це нам ближче. В рамках цих заходів є багато слотів, які нам цікаві. Але я не вживаю нічого, не прискорююсь, і нереально просто прийти на івент, який триває добу чи дві, і покрити всіх, кого хотів послухати.

Коли ти займаєшся цим професійно, у тебе кожен день рейв. Ти не можеш приходити в клуб і знову купу годин поспіль все це слухати. Коротше, ми з іншої сторони барикад — не встигаємо бути і відвідувачами рейвів, і контент-мейкерами.

Ігор: Знаєш, коли письменник починає писати? Коли він не бачить навколо того, що хотів би читати.

Ніл: Я став діджеєм, тому що ніхто не грав те, що я хотів слухати.

Ігор: Як на мене, це найчесніший підхід. Створювати контент, який би ти сприймав.

— Чи потрібно вам на якомусь етапі створення треків перебувати в одній кімнаті або процес може бути повністю дистанційним?

Ігор: Звичайно, потрібно.

Ніл: Зазвичай Ігор робить заготовку на півхвилини або хвилину — якусь комбінацію ритму і мелодії. Потім ми сидимо разом і вирішуємо, як вона буде розвиватися, що додати, що прибрати. Жива дискусія, можливість пробувати тут і зараз — все це спрощує роботу. В процесі може змінитися і початкова заготовка.

З іншого боку, наприклад, перед карантином Ігор зробив пару демок прямо в поїздах, поки катався з Максом Барських, і, в принципі, закінчив їх сам. Ми навіть розіслали їх, і один хороший брейнденсовий лейбл запропонував реліз на вінілі, але ми вирішили: ні, краще ми самі. Там такий музон, особисто я в шоці! Дуже хочеться десь його зіграти, випробувати.

— Ігорю, зазвичай ти починаєш робити заготовки з чистого аркуша, з натхнення, або чітко знаєш, з чого хочеш почати і що отримати?

Ігор: Нема встановленої схеми. Буває стан, коли ти так хочеш створювати, що не можеш, зараз здохнеш. Сідаєш де завгодно — хоч у поїзді, хоч у літаку — і фігачиш. Дуже часто виходить лайно. А іноді виходить гідно, як ці два треки.

Часом роблю з нуля якийсь саунддизайн, якісь барабанні мелодії, і вони поступово виростають у щось більше. Часом щось є в голові, звучить якийсь біт або мелодія, я надиктовую це собі на телефон, потім слухаю і пишу.

За вашими відчуттями, чому в музиці ви навчилися за останній час?

Ніл: З роками прийшло розуміння, що потрібно вчитися робити треки на трьох доріжках. Чим простіше і чистіше, тим професійніше.

Ігор: Точно. Практично будь-які супервідомі танцювальні треки побудовані за таким принципом. Буває, музиканти, з якими я працюю, обурюються: а що не так, якщо у мене триста синтів в одній пісні. А я відповідаю: дивись, у Nirvana всього чотири інструменти — барабани, бас, гітара, вокал — нічого більше, і все працює. У цьому для мене один із секретів гарної композиції: щоб було мало доріжок, але щоб кожна мала свій сенс, свою вагу, свою прихильність. Ми самі цього поки вчимося, але іноді зрозуміти — це вже пів справи.

Ніл: Іноді ти слухаєш і відчуваєш, що чогось не вистачає. Починаєш додавати. А насправді потрібно доточити те, що є. Головне — у треку має бути ідея. Якщо ти її доточив, буде заєбісь. А якщо нашаровувати, додавати ще гітару, а тут хети, то все перетворюється в кашу, і всю ідею можна зіпсувати. 

Аскетизм — запорука успіху. Ми пройшли певний шлях, щоб це відчути, і, сподіваюся, у нашому свіжому Kontinuum EP це чути з першого треку.

Як ви удвох збираєте сетап Hidden Element? Кожен купує девайси на свій смак і приносить або вибираєте разом?

Ніл: Мені здається, у нас аскетичний сетап, не те щоб дуже багато всього. Ось ми вирішили, що хочемо спробувати Elektron Octatrack — він наш на двох. Буває, у Ігоря місяць лежить, зараз у мене. Korg Minilogue купував я, а зараз він у Ігоря. Педалями своїми він користується ще й в іншій роботі, а іноді, якщо треба, ми юзаєм їх разом. Старий Microkorg купувався за часів The Erised.

У нас немає парку з десяти сінтезаторів і п’яти драм-машин. Ми вдвох розуміємо, що хотілося би спробувати. Монітори Mackie у кожного вдома свої, звукова карта кожному теж потрібна персональна.

Хто за що відповідає на лайві?

Ігор: Ніл відповідає за барабани і бас, я — за синти і семпли.

— Який ваш улюблений девайс зараз?

Ігор: Elektron Octatrack, звичайно. Це бездонний колодязь можливостей. Я довго його освоював, тому що одна справа — щось відтворювати, а інша — писати. Потрібно перемикати мізки на інший формат. От якщо ти раніше писав картини, а тепер тобі потрібно майстерно полагодити трубу.

Ніл: Нас лякали, що довго звикати до архітектури. Я начитався думок, що важко, і коли ти боїшся, в результаті з’ясовується, що він не настільки складний, можна звикнути. Напевно, коли підходиш до нього з настроєм: «Та я щас як запилю, діло майстра хвалить», можуть виникнути проблеми. Нам іноді здається, що можна взяти п’ять октатреків — і все, нічого більше не треба. Правда, буває, що він підглючує. Хоча це природно, адже наші мізки теж глючать, немає нічого досконалого.

Читайте також інтерв’ю з цікавим дуетом KAROON, яке складається з подружжя Лєри і Тараса Карунів.