Як супергурт boygenius підриває патріархат на дебютному альбомі

Супергурт boygenius утворився стихійно, коли авторки-виконавиці Фібі Бріджерс, Джуліан Бейкер і Люсі Дейкус грілися у променях першої слави. Кожна з них на той момент встигла створити медіабум навколо власного сольного альбому й набрати невеличку армію фанатів, а також зіткнутися з сексистськими упередженнями як серед публіки, так і серед колег по інді-рок-цеху. Їхній музичний проєкт виріс із творчої солідарності й спільного бажання підірвати патріархальний рок-канон.

Перший сингл музикантки вирішили записати, коли планували спільний тур, аби було що покласти на стіл із мерчем. Проте на першій же студійній сесії у 2018 році замість однієї пісні виник цілий мініальбом boygenius EP, який вразив музичну спільноту гармонійним поєднанням стилістично різних ідей трьох американських виконавиць.

Цього року тріо знову об’єдналося, щоби випустити повноформатник the record. Розбираємося, чому цей запис так «некреативно» називається і чому він є критичним поглядом на історію рок-музики.

the record як розкрита таємниця

Повноформатний the record починається там, де закінчується однойменний мініальбом boygenius — його останній трек, триголосна а капела Ketchum, ID, повторюється уже в лоу-файному інтро до альбому, пісні Without You Without Them. 

the record — це багато в чому справді погляд на себе самих п’ятирічної давнини зі сторони авторок, які щойно розміняли третій десяток, випустили комерційно успішні дебютники, зіткнулися зі славою й набили перші синці.

Майже однолітки (Джуліан і Люсі — 27, Фібі — 28), усі походять із південних штатів США, всі з підліткового віку писали пісні й пильно штудіювали історію рок-музики, усі троє ідентифікують себе як квіри й неодноразово стикалися з мізогінією та онлайн-цькуванням. Із такого взаєморозуміння й дружби народився симбіоз boygenius.

До слова, «boy genius» — сталий вислів на адресу хлопців і чоловіків, яким усе життя казали, що вони завжди праві та беззаперечно цінні, що світ створений для них. Учасниці гурту обрали назву як пародію, і зокрема пародіюють обкладинку канонічного фольк-супергурту 1970-х Crosby, Stills & Nash у дебютному однойменному мініальбомі. Учасниці ніби кажуть одна одній: «Дивись, ти не одна, у мене такі самі проблеми, і я залюбки підспівую твоїм пісням про них».

Мініальбом boygenius EP та новий повноформатник the record перегукуються між собою аж до останньої пісні, Letter to an Old Poet, що є сумним сиквелом історії виснажливого кохання (Me and My Dog) та елегією за улюбленим мопсом Фібі Бріджерс Максом. Фактично весь the record складається із сиквелів, приквелів, цитат, неймдропінгу й пасхалок.

Кожне інтерв’ю boygenius — суцільний регіт, адже трійця спілкується між собою виключно жартами та натяками. Іноді хтось поблажливо пояснює той чи інший жарт. Це стосується й пісень: наприклад, граційна фольк-балада Leonard Cohen побудована навколо цитати співака Леонарда Коена «Усе на світі має тріщину — так у речі проникає світло» й переповідає спільну поїздку гурту в машині Фібі Бріджерс.

Колір гвоздики в тексті Дейкус We’re In Love — це єдина деталь, яку додала Фібі — вона порадила замінити білу гвоздику в петлиці рожевою, посилаючись на біографію кумира тріо автора-виконавця Елліотта Сміта: він хотів причепити рожеву гвоздику до свого білого костюму на церемонії «Оскар» 1998 року, але в останній момент його переконали цього не робити.

Учасниці цієї триєдиної дружби розуміють одна одну з півслова, і слухачеві хочеться не відставати від них, розділити таємницю такої магнетичної сили, що вона залишиться таємницею, навіть якщо про неї дізнається весь світ.

the record як підніжка для патріархату

У березні The Guardian опублікували текст Кортні Лав «Чому жінки маргіналізовані в Залі слави рок-н-ролу?», де вона наводить сумні факти: тільки 8% увіковічених у Залі слави людей — жінки, а виборчий комітет на 90% складається із чоловіків. Коли одного з них спитали, чому туди досі не потрапила Кейт Буш, він заявив, що ніколи її не слухав.

Кортні Лав наголошує, що можна було б не звертати увагу на цих динозаврів і залишити їх у бульбашці «патріархального невігластва», але потрапляння до Зали слави напряму впливає на фінансовий статус музикантів і музиканток. Це зокрема гарантує перевидання, дослідження, перепрочитання музичного спадку, одним словом — гарантія пам’яті. На думку Лав, канон рок-музики розподілено хибно.

На концертах boygenius обігрують стандартні «рок-зіркові» витівки — розбити гітару, поставити ногу на монітор під час соло, написати стадіонний рок-гімн про кризу в стосунках (Not Strong Enough). Вибрики гурту народжуються зі внутрішніх жартів про мачизм і патріархальність рок-канону, проте у процесі гри вони приміряють на себе чоловічу вседозволеність, а на the record будують діалог із попередниками-чоловіками: Джоном Ленноном (Revolution 0), Полом Саймоном (Cool About It), уже згаданими Елліоттом Смітом і Леонардом Коеном. 

Канон — це нашарування кліше, які розчавлять тебе, якщо не сміятися їм в обличчя. boygenius ніби всоте повторюють те, що було до них, разом із тим починають з основ. Вони називають повноформатний альбом у дусі 1950-х the record — «запис»; одноразовий відбиток живого виконання, одна з подій цілого життя.

the record як освідчення в любові

Дебютний однойменний мініальбом boygenius на момент виходу був стрибком вище голови для кожної з учасниць, але на the record вони всі стрибають у різні сторони. Це кострубатий запис, у ньому багато спотикань і неприхованих розбіжностей. 

Джуліан Бейкер хоче рифів і голосних заяв — саме її пісні дають коліжанкам як слід прокричатися ($20, Satanist). Кмітлива Люсі Дейкус поринає в інтроспекцію — картини Поля Сезанна, відверті розмови, кран, що протікає, сплітаються в єдину інді-фольк-історію (True Blue, We’re In Love). Знесилена увагою таблоїдів Фібі Бріджерс зізнається у втомі (Revolution 0, Letter to an Old Poet). За іронією, її внесок на the record найслабший, хоча саме її блискучі сольні альбоми привернули до супергурту багатьох слухачів.

the record цілком може стати останнім альбомом boygenius, але принаймні останнім їхнім хорошим альбомом. Джуліан, Люсі та Фібі продовжують рости як авторки, і на порозі тридцятиріччя у кожної намічається точка творчого зеніту. Втім, вони приймають розбіжності в поглядах та примхи одна одної настільки беззастережно, що мимоволі пробачаєш їм відвертий несмак: Satanist — нагромадження кліше, а в Revolution 0 Бріджерс за традиціями лінивої поезії римує «tired» iз «tired» та «die» та «lie». 

Можна було би закинути boygenius загравання з межами дружби й кохання (зокрема у відеотриптиху the film, який зрежисувала Крістен Стюарт). Проте історія гурту — це подолання кордонів, і, якщо the record і має головну тему, то це розмивання меж близькості, відмова від розподілу на своє й чуже, відвага в любові й розуміння життя як зліпку стосунків і зв’язків з тими, кого любиш.

Їхні взаємоприсвяти можуть здаватися надто особистими: Бейкер з цієї причини ледь не «порізала» We’re In Love — пісню-освідчення Дейкус у любові до своїх «сестер по гурту», яка, зрештою, пасує до будь-якої форми любові. Як і весь (the) запис.

Як будь-яка сучасна класика, the record обростатиме історіями й інтерпретаціями. За теперішньої ери авторського індивідуалізму й переважання методу над змістом, альбом є свіжим та іронічним поверненням до витоків, а також найкращим аргументом на користь магії творчої співпраці.