Олена: У мене, на жаль, було дуже мало України в дитинстві. Я родом із Криму, і тих двох годин української мови й літератури на тиждень, які у мене були, було недостатньо. Але коли у свідомому віці приїхала до Києва й вступила на навчання, українське почало доходити до мене через оточення, музику й мистецтво. Я зрозуміла, що моя ідентичність тяжіє у цей бік.
Процес українізації почався ще до повномасштабного вторгнення. Багато речей ставалося випадково — наприклад, Миколу Вінграновського я відкрила для себе, гуляючи по барахолці, де й побачила книгу «Українська інтимна лірика». Прийшла додому, відкрила і офігіла від глибини цих віршів.
Ярослав: Мені було десь 19 років, я ще жив у Кривому Розі, і у нашій тусовці була хвиля зацікавлення українською культурою, хоч тоді це не було притаманним для міста. На той момент мене вразив своєю поезією сучасний літератор Юрко Покальчук. Читав його прозу й поезію, і мені дуже подобалася його українська мова.
Тоді й зараз у трендах осучаснювання української, але мені більше подобається мова правильна, академічна. Саме у Покальчука я її знайшов, потім — у Хвильового, Стуса, Підмогильного.