4 музиканти американського інді-фольку, під яких радимо сумувати

Якщо хочеться послухати музику, яка підкреслила б ваш сум, зробила його яскравішим, тоді ваш вибір — це сучасний американський інді-фольк. А саме творчість чотирьох великих меланхоліків — Джастіна Вернона, Марка Козелека, Філа Елверума і Джефа Менґама.

Із ким асоціюється класичний американський фольк? Мабуть, із Бобом Діланом, Джонні Кешем і Полом Саймоном. Стиль, у якому грали ці автори-виконавці, сформувався у середині XX століття, його визначна риса — камерне звучання.

Найчастіше авторські пісні грали під акустичну гітару чи фортепіано. Найбільшою цінністю такого виконання є щирі емоції — саме тому медитативна музика у поєднанні з вдумливою поетичною лірикою і зачепила за живе цілий світ.

Сьогодні жанр отримав пряме продовження у вигляді нових течій. Сталося так, що звучання і естетика інді-музики неабияк вплинули на звучання класичного гітарного фольку: граючи на основі старого стилю, автори тепер додають до своєї музики електронні пасажі, використовують нові нестандартні інструменти й записуються переважно у межах власної спальні.

Такий лоу-файний підхід до творчості звільняє від тяганини із музичними лейблами і дає змогу доносити власні емоції та історії до слухачів навіть щиріше, ніж раніше.

Однак через те, що запис власної музики став надто доступним, знайти серед безкінечного потоку проєктів когось по-справжньому вартісного нині буває проблематично. Якщо у вас розбите серце й пригнічений настрій, то наш список найцікавіших сучасних авторів-виконавців створений саме для вас. Тільки не забувайте, що терапія допомагає не гірше за сумну музику.

Джастін Вернон починав у 2000-х як один із безлічі непримітних американських інді-виконавців, грав доволі шаблонну музику в гурті DeYarmond Edison. Згодом музикант втомився від прямолінійного банального підходу до створення музики і почав шукати новий звук. Каталізатором для раптового сплеску креативності стало раптове припинення стосунків із дівчиною у 2006 році.

Конкретних планів щодо нового проєкту у Вернона на той час не було. Після болісного розриву він закинув у машину звукозаписувальне обладнання, взяв кілька гітар і вирушив у штат Вісконсин, щоб ізолюватися посеред лісів у мисливській хижині свого батька. Кілька місяців він жив, полюючи на звірів й створюючи у пориві почуттів матеріал із абсолютно новим звучанням.

Джастін не мав конкретного бачення нової музики, але потроху накидав демоматеріал, писав мелодії без слів, експериментував із гармоніями та обробкою звуку.

Згодом із цих записів сформувалася назва для нового проєкту — Bon Iver (видозмінене «хороша зима» з французької) і каркас дебютного альбому For Emma, Forever Ago, що вийшов у 2007-му і став найемоційнішим, найщирішим і найлегендарнішим записом музиканта.

Bon Iver — це музика, що гріє у морозні зимні вечори й змушує переживати незвідані емоційні ландшафти. Творчість Вернона, незважаючи на її інтимність, легко знаходить шлях до свідомості будь-кого, хто страждає — вона зцілює, розраджує, дає можливість прожити й відпустити біль.

Від перших щирих акустичних записів до пізніших електронних альбомів музиканту вдалося зберегти тепле пастельне звучання своїх композицій, змінюючи тільки настрій від меланхолійно-зажуреного до піднесено-трепетного. Те, що однаково добре слухається під час перших місяців закоханості й важких розривів.

Співець туги і меланхолії, що ось уже майже 30 років незмінно оповідає історії американського Середнього Заходу, характерного географічного регіону США. Його творчість строката й неоднорідна: шанувальникам зазвичай доводиться вишукувати найцінніше серед купи релізів у різних проєктах, однак є дещо, що об’єднує усю творчість Марка Козелека й наче проходить через неї лейтмотивом — почуття світлого й тендітного суму.

Козелек починав із слоукору, піджанру інді-року, який ще називають «музикою для людей у депресії» – протяжні сумні мелодії, приречена лірика, атмосфера депресивного епізоду. Таку музику Марк Козелек грав у Red House Painters, культовому гурті, що існував протягом 90-х, випустив кілька успішних альбомів і розпався у нульових, щоб стати новим проєктом під назвою Sun Kil Moon. Дебютник цього гурту, Ghost Of A Great Highway, заслужено вважають найкращою роботою Марка.

Однак у 2014 році, коли музикант, здавалося, уже пережив свій творчий розквіт, вийшов реліз, який став одним із улюблених альбомів Девіда Бові перед його смертю — катарсичний Benji. Це сповідь 46-річного чоловіка під м’яке звучання класичної гітари, де кожна пісня присвячена близькому другу чи родичу Марка, які померли, але назавжди залишилися у його спогадах. Іншими словами, музика для того, щоб їхати нічним шосе й переживати моменти з минулого знову й знову.

З роками Марк Козелек, на жаль, втратив свою репутацію морального авторитета — почав грати дуже дивну музику, його пісням перестали довіряти, а кожен виступ Sun Kil Moon виглядав як фарс. Нещодавно Козелека навіть звинуватили у сексуальних домаганнях. Невідомо, що сталося з тим щирим і справжнім виконавцем, однак він так чи інакше має багатий творчий доробок за спиною, який сьогодні слухається із ще гіркішим присмаком, ніж раніше.

Творчість Елверума — це безкомпромісна музика для людей, що бояться виходити з зони комфорту. Зазвичай сира, недосконала й погано записана, вона потребує довгого часу для «перетравлення», проте у цьому і її естетика. Елверум постійно експериментує зі звуками, любить додавати до своїх треків різноманітні шумові пасажі й лякати слухачів раптовими стінами звуку, перемежовуючи все тихими неквапливими пісеньками під акустичну гітару.

Музичні проєкти Філа Елверума на диво добре заходять у похмуру погоду: під The Microphones і Mount Eerie хочеться дивитися на свинцеве небо й самому щось перебирати пальцями на акустичній гітарі.

Заснувавши The Microphones у 1996, Філ довгий час залишався єдиним постійним учасником гурту, створюючи вільну від кліше акустичну музику у своєму неповторному стилі. У 2001-му світ побачив альбом The Glow, Pt. 2, який визнають найкращим релізом музиканта; він, крім того, є одним із найулюбленіших альбомів відомого музичного критика й YouTube-блогера Ентоні Фантано.

Альбом дуже цінують за винахідливі аранжування, жевріючу атмосферу й тендітний продакшн, від якого складається враження, ніби Елверум виконує альбом десь посеред лісу. Пізніше експериментальний The Microphones переріс у індіфольковий Mount Eerie, де новаторства поменшало, однак під цим іменем музиканту вдалося випустити у 2017 році ще один знаменитий альбом, A Crow Looked at Me — одинадцять приречених пісень, спричинених смертю його дружини.

Музикант із Луізіани, що записав два лоуфайних альбоми і став легендою інді-року. Його ранні напрацювання (Everything Is, 1995) і перший повноформатник (On Avery Island, 1996) під іменем Neutral Milk Hotel не здобули належного визнання, однак коли Джефф Менґам покликав у склад свого сольного проєкту друзів і записав із ними культовий In The Aeroplane Over The Sea, то світ наче вибухнув. Альбом визначив межі інді-музики й вплинув на її подальше звучання, обкладинка стала вірусною, а композиції — мемними пісеньками гіпстерів.

Ще б пак: Менґаму вдалося створити сюрреалістичний світ, де іспанські хлопчики грають на фортепіано в огні, морквяні королі поклоняються Христу, світ кричить і розпадається, а сам Менґам мріє винайти машину часу, щоб повернутися у минуле й врятувати Анну Франк. Метафорична історія єврейської дівчинки, що загинула у часи Голокосту й залишила після себе відомий щоденник, лейтмотивом проходить через весь альбом, залишаючи після себе більше питань, ніж відповідей.

Попри галасливість і дивакуватість, Neutral Milk Hotel насправді грають доволі тендітну й незграбну музику, що стане у нагоді і в смутку, і в радості. Лоуфайні труби й валторни то плачуть, то заливаються гулом, акустична гітара іноді вибухає панковим перегрузом, а волинка й музична пилка додають до цієї специфічної суміші ще більше феєричності — для стилю гурту навіть вигадали особливий жанр, fuzz folk.

Після успіху In The Aeroplane Over The Sea гурт поїхав у великий тур, проте Менґам не був готовим до раптової слави. Із кожним виступом його психологічний стан погіршувався, і через певний час Джефф розпустив Neutral Milk Hotel. Із 1998 року шанувальники не почули жодного нового запису — після кількох незначних релізів і колаборацій Менґам чомусь вирішив зав’язати із музичною діяльністю. Час від часу, тим не менш, він збирає старих учасників Neutral Milk Hotel і дає спонтанні виступи, нагадуючи про себе й підтримуючи культовий статус своєї творчості.