Перед тим, як показати вам найкращі українські альбоми 2021 року, розказуємо про світових фаворитів редакції СЛУХ.
Цей рік повернув нам борг за рік минулий. Артисти, які планували випустити свої альбоми тоді, але перенесли їх через пандемію, прикрасили й без того багатий на цікаві роботи рік.
До вашої уваги список 30 найкращих світових альбомів 2021 року на думку slukh.media. Без місць — просто в алфавітному порядку, а наприкінці знайдете спеціальний плейліст.
Перший за шість років альбом Адель знову підтвердив, чому вона — одна з головних співачок покоління.
Народжений з розлучення з чоловіком, «30» — альбом-терапія, на якому Адель демонструє межі щирості, вразливості та інтимності в попмузиці (а заодно й свого вокалу). Вона звертається до сина, перепрошує за те, що сталося з сім’єю, просить її зрозуміти, елегантно дісить лінивого колишнього та головне — запевняє себе в тому, що вона подолає весь біль і засвоїть уроки.
Це перший альбом Адель без глобального хіта (попри комерційний успіх, пісню Easy On Me — це не рівень Hello чи Rolling In The Deep), але його хочеться дослухати від початку до кінця.
Дебютний альбом надії британського інді-попу вийшов на початку року та у контексті нової музики став його першою світлою смугою. А під кінець 2021 елегантний запис з домішками джазу, соулу та ритм-енд-блюзу приніс Arlo Parks премію Mercury Prize та номінацію на «Греммі».
Життєствердний за звучанням, Collapsed In Sunbeams насправді народжений із болючих для співачки тем: сексуальної ідентичності, депресії, наркозалежності, любовних драм. Такий альбом могла записати Емі Вайнгауз, якби поборола внутрішніх демонів.
Після п’яти років з моменту виходу останнього альбому IV, канадські майстри інструментального джаз-хопу повернулися з новим magnum opus. За ці роки тріо значно виросло як композитори, весь альбом — це неймовірні аранжування і вирій емоцій, особливо на композиції City Of Mirrors.
«19-річна суперзірка і голос покоління мириться зі своїм статусом, почувається самотньою та відкриває душу», — приблизно так виглядав би синопсис фільму за мотивами другого альбому Біллі Айліш.
Найгірше, що вона могла зробити, це записати ще один розривний альбом у дусі дебютника. Проте на Happier Than Ever майже немає хітів, зате є камерне стримане звучання та рефлексія Біллі про славу, приватність життя, відповідальність перед собою та фанами, критику власної зовнішності.
Сміливий другий альбом юної попзірки підтверджує, що вона з нами надовго.
Лідер гурту Primal Scream і фронтвумен наразі неактивних Savages у спільному альбомі змінили рок різного формату своїх гуртів на кантрі, блюз і соул і розповіли історію шлюбної пари, яка розпадається.
Це вишуканий, драматичний та емоційний запис, автори якого розкриваються з неочікуваного боку. Ну, і пісня Chase It Down — це вау.
Такі успішні колаборації з’являються максимум раз на 5 років. Різні, але такі близькі духом, культові новатори різноманітних «-корів» і королева готичних хіпстерів Челсі Вулф об’єдналися і випустили складний, похмурий, важкий і еклектичний спільний альбом. Фольк, маткор, металкор, дум, готичний рок — усе це майстерно змішано і перемішано до невпізнаваності.
Американські майстри пост-блек-металу вирішили ризикнути і відійти від свого звичного жанру у бік шугейзу. І ризик виявився виправданим. Ніжний, атмосферний, красивий і духопідйомний альбом, на якому повсякчас проскакують блекметалеві бласт-біти і впізнаваний скрім.
Можна сказати, що весь новий британський постпанк звучить плюс-мінус однаково з похибкою на нюанси. На дебютному альбомі Dry Cleaning цей нюанс — фронтвумен Флоренс Шоу.
Вправну музику гурту вона довершує поезією екзистенційної британської буденності. Флоренс не те щоб співає чи просто зачитує тексти — вона промовляє їх так, щоб тримати увагу слухача. Результат оригінальний — щось між альбомом і аудіокнигою
Чиказьке тріо FACS було зібрано на уламках дуже гарного гурту Disappears і вже з першого свого альбому, неймовірного Negative Houses, зарекомендували себе як сильні новатори. FACS змішують постпанк, елементи індастріалу, нойз-рок, пост-хардкор і трішечки психоделії у розмірених, повільних темпах. Музиканти себе називають «Fugazi для готів», однак на цьому альбомі вони більше нагадують про інший культовий гурт — Unwound. Атмосферна темна робота з проблисками світла, особливо на пісні Strawberry Cough.
Ветерани пост-гранжу 1990-х, симпатичні Failure у 2010-х повернулися на сцену, переосмислили себе і почали робити спейс-рок і арт-рок. І це пішло їм на користь. Новий альбом гурту — чудова суміш пост-гранжу зі спейс-роком з красивими мелодіями і атмосферним саундом і фірмовим перевантаженим басом засновника і вокаліста гурту Кена Ендрюса.
На четвертому студійнику американська співачка Halsey намішала стільки усього, що вийшло не пойми що. Тут і електроніка, і поп-панк, і R&B, і шугейз, і ніжні поп-балади, а зпродюсовано все це дійство Трентом Резнором, Аттікусом Россом і Грегом Керстіном (якому Adele буде пожиттєво вдячна за свої проривні хіти). Halsey не боїться експериментувати, весь альбом кидає від одного жанру та емоції до інших, і це надзвичайно цікаво слухати.
Британський електронний музикант Шеймус Роуз Мелліаг випустив альбом надзвичайно дивної експериментальщини. Жорсткість бітів впереміж із спотвореним чоловічим вокалом і ніжним жіночим, надзвичайно красиві оркестровки на фоні шумових ефектів — це не альбом, а підпорядкований хаос.
На третьому альбомі й без того розкутий колектив розширює рамки творчої свободи, при цьому не виходячи за межі впізнаваного звучання. Jungle, як-то кажуть, стали більш запеклими та впевненими, а фірмовий карнавал з соулу та фанку перейшов на новий ступінь і перетворився на нестримне диско. І як чудово, що наступного року ця дискотека знову приїде в Київ.
Одне з двох: або це вже класика хіп-хопу, або один із тих альбомів, який світ так і не зрозуміє. Час покаже, але те, що можна напевно сказати про DONDA — це чергова видатна робота винятково талановитого продюсера та репера.
Взявши за основу естетику госпелу та власних демонів, Каньє (хоча тепер вже Йе) поєднав це з візіонерським звучанням хіп-хопу та записав максимально духовний і духопідйомний альбом.
Альбом, на якому запрошені артисти (а їх тут десятки) вже звично видають одні зі своїх найкращих куплетів. Альбом, який важко слухати вперше (півтори години триває звичайна версія та понад дві — делюкс), з якого спочатку хочеться прибрати добру половину пісень, але після чергового прослуховування вони розкриваються як найкращі.
Монументальна, не проста, унікальна за звучанням робота шаленого генія.
Австралійські чародії психоделічного року на альбомі L.W. змішують свою класичну психоделію зі східними музичними мотивами. Виходить гармонійно й красиво — це один із найкращих альбомів гурту, чия дискографія за 11 років існування нараховує 18 альбомів.
Королева меланхолії, прекрасна Лана Дель Рей випустила один із найкращих своїх альбомів. Чуттєвий, світлий і темний одночасно, всі пісні з нього викликають відчуття солодкої самотності, в яку хочеться загорнутися, постраждати і поплакати.
Крістін Гейтер випустила свій четвертий альбом, який неможливо якось охарактеризувати, крім як збіркою південноготичних фолькових хоралів. Повільний, страшний, експериментальний — цей альбом збуджує думки про пекло і апокаліпсис. А ще демонструє, що для резидентів лейблу Sargent House не існує жодних рамок. А сам лейбл (до якого відносяться також і Deafheaven, FACS, Alexis Marshall і The Armed, чиї альбоми в цьому топі) підтверджує свій статус одного з найкращих у своєму ділі.
27-річна британська реперка з нігерійським корінням уже кілька років відбивається за всіх жінок на хіп-хоп-сцені. Логічним чином Little Simz прийшла до запису великого та складного особистого альбому, який більшість світових критиків назвали найкращим у 2021 році.
Хіп-хоп і джаз, фанк і соул, афробіт, симфонічні, духові, оркестрові партії — якщо раніше реперка вражала технікою, то на Sometimes I Might Be Introvert вона демонструє широту звучання. Лірична сторона альбому розкриває шлях Little Simz, її складне дитинство, африканське коріння та сімейні драми разом із висловлюваннями на теми фемінізму та расової нерівності.
Можливо, найближчий за змістом аналог альбому — To Pimp a Butterfly Кендріка Ламара. Важко додати щось іще.
Один із найголовніших хіп-хоп-продюсерів світу Madlib випустив чудовий інструментальний альбом, до якого також доклав руку електронщик Four Tet. Спокійна тепла музика з гарним продакшном, що розслабляє і повертає свідомість із похмурої зими у безтурботний серпень.
Металісти з майже ідеальною дискографією поповнили її ще одним майже ідеальним альбомом. Mastodon відійшли від вилизаного звучання передостаннього Emperor Of Sand, саунд погрубшав, а композиції ускладнилися. Запис своїми вайбами нагадує їхній інший, майстерний альбом Crack the Skye з Blood Mountain.
Анонімний хіп-хоп-дует з Лос-Анджелеса якнайкраще відповідає визначенню «альтернативний реп». Його музику, власне, важко віднести до якогось конкретного жанру. Paris Texas граються із роком, панком і якоюсь індітронікою, вриваючись з куплетами не під біти та інструментальні мінуси, а під гітари з барабанами.
Названий за відтінком рожевого кольору, який має заспокоювати (його використовують в американських тюрмах), другий альбом британських постпанк-хуліганів робить якраз зворотнє.
Фронтмен Чарлі Стін продовжує співати так, ніби закликає до воєнного перевороту, а музиканти демонструють ріст у звучанні. Це все той же лютий істеричний рок, але вже з нотами нойзу та мат-року, і все це звучить так, ніби гурт записував альбом, зачинивши себе в студії без доступу до солодкого.
Фінальний альбом масштабної та надзвичайно інтимної трилогії від чудових американських експериментальників. Поглинаюча електроніка з чудовими оркестровками і майстерною роботою з тишею, яка тут виступає окремим додатковим інструментом.
Британці Sons Of Kemet, майстри змішувати джаз з афробітом та world music, тримають марку. Кожен їхній альбом — це чудовий сплав африканських музичних ритуалів з інструментарієм у вигляді тенор-саксофона лідера гурту Шабакі Хатчингса, тубою і різноманітними перкусіями.
Розвеселий гурт анонімних і дуже експериментальних хардкор-панків випустив свій четвертий альбом, який являє собою 12 ураганних і шумних треків, від продакшну яких можна втратити слух. Не альбом, а навіжене сюрреалістичне свято. Цікаво, що відбувається у них на концертах, бо просто стояти і пити щось з пластикового стаканчика видається неможливим.
Лідерка канадського гурту Тамара Ліндеман на цьому альбомі висловлюється про ігнорування глобального потепління. Здавалося б, тема важлива, проте досить нудна. Однак те, в яку музичну обгортку з фольку і ф’южну все це загорнуто, заслуговує не тільки уваги, а й багаторазового прослуховування. Неймовірний альбом із чудовими аранжуваннями, акцентами і багатим інструментарієм у вигляді саксофона, флейти, басу, барабанів і клавішних.
Хардкор-панки з Балтімора перевершили самих себе і випустили неймовірний еклектичний альбом. Простота і чіпкість мелодій, чудовий продакшн, чистий як сльоза вокал Брендана Йейтса — цей запис хочеться слухати на повторі. Що не пісня, то драйвовий хіт. І загальна атмосфера альбому, особливо вкупі з десятихвилинним кліпом, змушує дух молодіти краще, ніж молитви, а шкіру — краще, ніж Johnson’s Baby.
Якщо після другого альбому Visions of a Life (2017) британські критики нарекли Wolf Alice головним гуртом країни, то з новою роботою колектив може впевнено претендувати на цей статус у глобальному розрізі, бо записав шедевр.
На Blue Weekend гурт лавірує між важким гітарним роком, шугейзом, синт-попом, панк-роком та іншим звучанням, змінює настрої та інтригує у кожній новій пісні, і слабких композицій тут немає.
Дует Джеймі Стюарта та Енджели Сіо з милою назвою «Шу-Шу» (саме так вона вимовляється) зібрав на своєму дванадцятому альбомі цілий інді-сонграйтерський експериментальний оркестр. Тут і Челсі Вульф, і Ліз Гарріс з Grouper, і Шерон Ван Еттен, і Liars, і ще ціла купа інших не менш цікавих імен. На виході отримуємо дивну, повільну, ні на що не схожу деконструкцію усього, на що впало їхнє око.
Вісім років Земфіра мовчала для того, щоб видати неймовірно депресивний і при цьому красивий альбом, на якому можна почути купу референсів до Muse, The Beatles та Radiohead. І це його не псує, адже вони використані з розумом і виглядають саме референсами, а не копіюванням. Смерть, аб’юз, відсутність кохання і його пошук, антидепресанти — Земфіра ніби підсумовує сумне життя мілленіалів.
