«Війна для мене — це джерело знань»: інтерв’ю з Дмитром Кумаром, фронтменом гурту «1914»

Що відчуває людина, яка роками оспівує у своїй творчості війну, коли повномасштабна війна приходить в її країну?

Ми використовуємо дуже багато семплів, підкладок і мінусів для того, щоб створювати таку атмосферу повного занурення — реально справжню атмосферу, щоб людина, поки слухає наш альбом, мимоволі перебувала на місці подій, ніби вона дивиться або хороший фільм про Першу світову, або читає про ці події книгу. Щоб занурювалась максимально. 

Коли я побачив перші прильоти по українських містах, в мене не сталось «занурення», я добре розумів, що це не реалістичне кіно чи захоплива книжка. Я усвідомлював, що це буквально наша реальність, і вона хуйова.

Я навіть не знаю, що саме відчув. Мабуть, я все ж таки перелякався, тому що коли я прокинувся і побачив, як прилетіло по франківському аеродрому, і туди, і туди, побачив новини про те, що почалась війна, то найперше, що зробив — це зібрався і поїхав до батьків. Ми швидко проговорили варіанти розвитку подій та які можуть бути наші подальші дії, тобто якісь тривожні ризики, зброю, запаси, банально шляхи їхнього виїзду зі Львова в разі чого.

Чесно, у перший день мені було страшно, а потім я поїхав до своєї доньки, щоб допомогти зібратись та організувати виїзд за кордон для неї та матері. Це було для мене найважливіше.

Але якщо ми все ж говоримо про відчуття, то був, мабуть, страх, причому не якийсь переляк, а конкретно страх. Насамперед за рідних. Я дуже боявся, що не встигну зі всіма все проговорити, розібрати важливі питання, що ми не встигнемо зробити якісь базові речі, які потрібно зробити в таких обставинах.

Війна як джерело знань

Я не можу сказати, що війна була в моїй творчості декорацією, серед якої я проживаю на сцені якесь своє альтернативне життя. У мене, на жаль, немає ніякого запасного життя, я маю лише оце одне — коротке, більшу частину якого вже відкатав. Тому бавитись у декорації мені вже просто не випадає як. Я проживаю своє єдине життя тут і зараз, і кожну секунду на сцені — це я.

Війна для мене — це одночасно і джерело знань, і розуміння. Я намагаюсь через війну зрозуміти чисто антропологічно, з точки зору еволюційної біології, поведінкову модель нашого виду. Я завжди намагаюся співвіднести. Я багато читаю про війни, історичні війни, про поведінку людей під час війни, мемуари про те, як знищували полонених. Мене завжди цікавило, куди наш вид ще на своєму шляху може дійти. Зокрема у своєму варварстві. Чому він реагує і взаємодіє конкретно так? 

Ми володіємо нереально коротким проміжком часу для життя. Якщо дуже повезе — ти проживеш років 80, і це прям якщо ти молодець.

Відповідно, чому наш вид, гомо сапієнс, маючи дуже короткий проміжок життя, отак-от легковажно та не замислюючись, знищує тисячі та мільйони інших собі подібних життів і з задоволенням готовий віддати своє життя? Це те, що мені незрозуміло, причому конкретно з еволюційної точки зору. 

Мені здається, що наш вид мав би еволюціонувати й рухатись уперед, розмножуватись, працювати на те, щоб створювати якомога кращі, комфортніші, безпечніші умови для потомства, для себе самого і так далі. Натомість створюється тільки от зброя та нові варіації способів знищити ще більше людей. І для мене це, чесно кажучи, незрозуміло. Тому в цьому контексті війна для мене — це джерело пізнань, біхевіористика нашого виду (біхевіористика — це напрям психології, що пояснює поведінку людей чи тварин механічними, рефлективними актами у відповідь на зовнішні подразники, — ред.).

Сприйняття війни

Чи змінилось для мене значення війни як явища після 24 лютого 2022? Ні. Не змінилось, тому що я добре розумів, що ми в стані війни з 2014 року. Це не було для мене великою зміною. Я завжди зі сцени та в усіх попередніх своїх інтерв’ю говорив про те, що всі вісім років у нас війна і ми перебуваємо в стані війни з російською імперією. 

Відповідно, з 24 лютого просто масштаб цієї війни збільшився в декілька разів, вона перейшла в нову фазу. Тому в мене не сталось великого потрясіння. Це війна, я її бачу. Я її не приймаю, але я її розумію як явище.

Якби мені потрібно було сформулювати тлумачення слова війна для словника, я б сказав так — «бруд». В англійській мові є слово «mud», щось середнє між болотом, брудом, щось таке, в чому можна потонути та захлинутись. Як у битві біля Пашендейла у Першу світову — люди в окопах гинули, тонули просто у сірому рідкому болоті — от власне це і є визначення війни в моєму розумінні. Сірий бруд, у якому ти тонеш, в якому ти по-любому вимажешся і врешті помреш. 

Моє ставлення до власної попередньої творчості не змінилось, мої попередні альбоми не перестали бути релевантними. Навпаки, останній альбом, який ми записали минулого року, незадовго до початку вторгнення, він, навпаки, для мене є важливим — це альбом про перемогу життя та про надію. 

У попередніх альбомах усі герої пісень, усі, з ким я себе асоціював і ототожнював — помирали, а в цьому останньому більшість героїв виживає, повертається додому, вони стають героями. Вони ті, хто зумів пережити м’ясорубку війни, вибратись із цього mud. Мені персонально видається це важливим. З початком нової фази нашої війни він став для мене ще важливішим, тому що це альбом про надію.

Не драматичне виконання,
а історичний транс

Я не люблю використовувати аналогії з термінами «сценічний герой» або «сценічне перевтілення», тому що я всіма фібрами душі ненавиджу театр. Я неодноразово бував на виставах, мене, бувало, переконували в тому, що театр — це дуже круто. Але мене верне саме від «постановки» як такої. Мене завжди напрягають театрали, мені здається, що вони не можуть бути щирими людьми, я їм не вірю. 

Я дуже ціную прямоту, щирість, правду. Тому коли мої виступи порівнюють чи описують як «драматичне виконання із повним зануренням артиста» — для мене це дуже неприємно. На сцені все одно стою Я. І я на своєму концерті проживаю власні травми, болі, свої емоції. Я це називаю «пірнути».

В буденному житті я досить спокійна людина — не кіпішую, не кричу ні на кого, не скандальний і не конфліктний у спілкуванні з людьми. Свої емоції я завжди тримаю та ношу в собі, дуже довго їх перетравлюю, акумулюю.

Коли я виходжу на сцену, я «пірнаю» в емоції, які мене переповнюють. Коли в мене їх назбирається забагато, коли їх аж через край, на сцені я можу буквально головою відключитись, я не розумію і не пам’ятаю, що робив, що говорив і як взаємодіяв із публікою. Сцена для мене — інструмент для виливу своїх емоцій та почуттів, це місце, де їх можна виплеснути. 

На сцені я сам провалююсь у простір своїх власних емоцій. Історії, які я розповідаю, хоч і сам створюю — під час виступу я кожну проживаю сам. Тому мої виступи — це не «драматичне виконання», це той же я, який просто переключився в інший формат власної реальності. Це певною мірою ескапізм, перехід між однією реальністю до іншої, але саме реальністю. І те, що я говорю аудиторії, це говорить моє я, просто перебуваючи в стані історичного трансу. 

Роль у подіях

Я такий чоловік, що трошки дурень, і ще в 2014-му побіг до військомату добровольцем. Мене не взяли, завернули, і навіть те, що я офіційно власник вогнепальної зброї, не стало аргументом. Мені сказали: «Пішов геть», — і я трохи заспокоївся. 

Декілька разів я проходив військові збори. В березні цього року я також приходив у військкомат, і мене знову завернули. Тут ще річ у тому, що в мене були проблеми зі здоров’ям — прооперована онкологія. На мене подивились і сказали: «Чувак, наразі пиздуй звідси, якщо буде потреба, ми тебе позвем». 

Наразі питання мого долучення до армії виглядає дуже просто: якщо мені приходить повістка — я йду в армію, без жодних варіантів ухиляння. Але наразі ні, тому я намагаюсь волонтерити та робити те, в чому я ефективніший. 

Як солдат я просто шматок м’яса, з мене солдат як з гімна пуля. Я не вмію слухати накази, я задаю мільйон питань, я завжди сам собі щось придумую і вирішую, куди мені краще піти. Словом, такі довбойоби, як я, недовго живуть в умовах, де вимагається дисципліна. Тому все ж таки мені здається, що у волонтерстві я ефективніший: можу організувати людей, можу діставати те, в чому є потреба, вмію, коли потрібно звести між собою правильних людей для вирішення тої чи іншої задачі. Але я наголошую на тому, що якщо приходить повістка — значить треба, без питань.

За останні місяці ми зіграли десятки концертів, зокрема на найбільших, реально дуже великих фестивалях. Наприклад, відіграли на бельгійському Alcatraz Festival. Я навіть не можу порахувати, скільки там тисяч людей, 15–20 тисяч, можливо, більше. Просто нереальна кількість народу. 

Перед тим були в Німеччині Party.San Metal та Brutal Assault, там десь по 10–15 тисяч, також Summer Breeze — там взагалі 30–40 тисяч. Дуже масштабні фестивалі. 

Ми були в Латвії, Чехії, Бельгії, Нідерландах, Німеччині. Ми їздимо по країнах Європи та намагаємось донести свої меседжі про те, що відбувається в Україні. Місцями це буває дуже складно, особливо з німцями — це дуже складна аудиторія. 

Наш виступ на Party.San Metal викликав там досить велику хвилю хейту та критики. Треба розуміти, що це східна Німеччина, і коли ми там відкрито озвучуємо, що їхній уряд — сцикливі мудаки, що росіяни ублюдки та що українська армія знищить їх, дуже багатьох сильно бомбить і вони починають оце «ні-ні-ні, музика поза політикою» і все таке. Натомість бельгійці, поляки, литовці — надзвичайно чуйна аудиторія з величезною підтримкою. 

Бельгійці взагалі вразили: в натовпі мені подарували український прапор, вони соняшники принесли на наш виступ, там підтримка дуже відчувається. Бо коли граєш перед німцями, вони дивляться на тебе, як на дресированого ведмедика в цирку, мовляв: «Ну-ну, давай, скажи нам щось, хлопчику з України». Ось такі наразі в мене швидкі спостереження. Подивимось, що буде у Франції.

Критична потреба продовжувати займатись музикою та виступати

Можливість продовжувати займатись музикою для мене критична потреба. Я ледь пережив два роки пандемії, я буквально вив від неможливості виходити на сцену. Я займаюсь музикою безперервно 25 років, з 1997-го. Це чверть століття, йопт, реально багато. В мене не було за 25 років жодного періоду, коли б я переставав займатись музикою. Для мене два роки простою були нереально складними психологічно та морально. 

Звісно, я перелаштувався на режим дім-робота-іноді студійна. Окей, ці два роки вилились для нас в альбом, хороший, сильний альбом. Я масштабно працював з текстами, історіями, які в нього увійшли. Наприклад, провів пів року, досліджуючи тисячі солдатських листів додому, похоронок та інших матеріалів з британських архівів, допоки не знайшов саме таке, з якого ми врешті створили трек. Або про бельгійців — мені знадобилось прочитати п’ять книжок, з’їздити на цвинтар в Тернопіль, знайти, зустрітись і поговорити з онуком одного з бельгійців. Тобто ця робота зайняла в мене дійсно багато часу зусиль, я вклав у неї багато емоцій. 

Я знайшов, як цей «коронний час» використати, але було дуже тяжко. І оці разові виступи на «Західфесті», сольник у Києві — після них ставало ще більш очевидно, наскільки важко без музики, наскільки цього бракує. Концерти раз у ніколи не давали надію, а демонстрували, що «чувак, подивись, цим неможливо не займатись». Тому так, для мене можливість займатись музикою — це критична необхідність.

Я дуже радий, що в нас зараз є можливість виїхати, що Мінкульт надав нам офіційний дозвіл і в статусі культурних амбасадорів представляти Україну у світі. І я надзвичайно вдячний нашим військовим за те, що завдяки їм у нас взагалі є можливість бути та займатись музикою. Це дуже важливо. І саме виступати наживо. Репетиції, студійна робота, пошуки, дослідження архівів, обмірковування історій, спання з ними, марення цими історіями, переписки з родичами загиблих солдат — усе це те, чим займається гурт, але виступи — це конкретно втілення та реалізація задуму. 

Це як секс. Ти можеш дві години займатись сексом, але якщо ти не кінчив, то нахріна ти займався сексом?! Це як вхолосту. Так і тут: ти ніби займаєшся музикою, але якщо ти не кінчив, тобто не виступив вживу, не кінчив на сцені — ти дарма і вхолосту щось робив перед тим.