Тексти

10 гуртів української важкої сцени 2000-х, які варто пам’ятати

Макс Чухліб
17873

Українська важка сцена завжди була багатою на талановитих виконавців. Сьогодні багато гуртів орієнтуються на Захід, однак у недалекому минулому вистачало імен, для яких пріоритетним був насамперед український слухач. 

Попри стереотип, що в Україні нема якісної важкої рок-музики, ті колективи співали українською чи російською, граючи музику, яку не соромно було додати у свій плейліст поруч зі світовими корифеями року й металу. Гурти «старої школи» («ТОЛ», «АННА», «Димна Суміш» та інші) виступали у ролі хедлайнерів на рок-фестивалях наприкінці 2000-х та на початку 2010-х років, неодноразово їздили у тури Україною та могли збирати пристойну кількість слухачів на концертах. Їхню творчість називали вже застарілим нині терміном «альтернатива».

Після Революції Гідності на нашій сцені з’явилося вдосталь нових виконавців, які прийшли на зміну рок-гуртах попередніх десятиліть. Хтось зі «старої школи» ще намагався триматися на плаву, з часом остаточно втративши колишні позиції, а хтось заслужено пішов, сказавши все, що хотів. Були й виконавці, які продовжили успішно існувати, однак змінилися до невпізнаваності.

Ми пригадуємо десять найкращих гуртів «старої школи» українського року. Більшість із них вже в минулому, але забувати їх точно не варто.

Карна
Так, це саме той гурт родом із Івано-Франківська, який ви чули безліч разів на літніх фестивалях. До повномасштабної війни «Карна» активно діяла, регулярно випускала нові композиції й доволі успішно концертувала країною. Сучасна версія гурту давно втратила магію, яку мала у часи розквіту української важкої сцени — тоді «Карна» були її важливою частиною, хоч і не мав такої шаленої популярності, як сьогодні.
У наш час гурт вийшов на широку аудиторію вже у новому складі завдяки хітовим трекам із альбому «Гуцул-метал» (2017) — «Party на Прикарпатті», «Маленька» та «Вітролом». Разом вони мають майже 10 мільйонів переглядів на YouTube. Новоприбулі шанувальники гурту, тим не менше, не завжди знають, що «Карна» є справжніми ветеранами української важкої сцени, які зібралися ще наприкінці 90-х і випустили два чудових альбоми альтернативного року з домішками гуцульської мелодики — «Летимо» (2003) і «KARNA» (2010). 
У ті роки Карні вдавалося поєднувати рок й фольк зовсім не так кустарно, як це робили більшість етно-рокерів нульових. Від пісень гурту не віяло нафталіном і шароварщиною, радше екзотикою карпатських лісів — і вкупі з модною на той час альтернативною це звучало так, наче Muse зразка альбомів Absolution і Origin of Symmetry відвідали Карпати та захопилися гуцульською етнікою.
Творчість Карни у часи розквіту важкої сцени — це хороший приклад того, яким має бути мейнстримний український фольк-рок. І хоч у своїй найновішій творчості гурт уже втратив смак до особливої атмосфери, яку мав раніше, поступившись доступності та кітчу, Карна залишаються одними з небагатьох, кому вдавалося якісно поєднувати сучасну альтернативу з народними мотивами.

Skinhate

Ніякого зв’язку з ультраправими рухами. Гурт із Дніпропетровщини має статус культового для української важкої музики завдяки альбомам «Війна в головах» (2001), «Квиток до раю» (2002) і «Навкруги» (2006) — на них Skinhate показали, що агресивний маскулінний хардкор із мізантропськими текстами у дусі американських гуртів Hatebreed i Earth Crisis дуже непогано звучить українською.

Історія становлення Skinhate виглядає так, наче вони родом із норвезької блек-метал-сцени 90-х. У перші роки офіційної діяльності гурт пережив не одну втрату: перед випуском «Війни в головах» басист Віталій Кузнецов потрапив до в’язниці, а гітарист Андрій Дядюра пізніше загинув. Надалі склад колективу постійно мінявся, єдиним постійним учасником залишався барабанщик Олександр Кухтін, а гурт коливався між активною діяльністю та станом хіатусу (невизначений стан чи перерва у діяльності музичного гурту — ред.).

Роки йшли, а Skinhate наче застигли у стилі, в якому грали на початку нульових. У 2016 році вийшов наразі останній альбом гурту «НеЯкУсі», що звучав як компіляція усього, що гурт вже зіграв раніше. До 24 лютого цього року хардкорники продовжували концертну діяльність, однак на сцені радше були привітом із минулого, ніж гуртом, що йшов у ногу з часом. 

Morphine Suffering
Пам’ятаєте 2007 рік? Вузькі штани, підмальовані очі та чубчики, що закривали пів обличчя? Кожен, хто виконував модний на той час постхардкор і металкор (не плутати із тим, що грали Fugazi та Converge), мусив дотримуватися такого дрескоду. Це було важливою частиною сценічного образу, бо у текстах постхардкорників йшлося про нерозділене кохання та жорстокість світу, а їхня музика складалася із важких брейкдаунів з екстрим-вокалом, солоденьких мелодійних приспівів та старомодної електроніки, зробленої у Fruity Loops. На таке виконання у свій час задали тренд гурти Asking Alexandria та Attack Attack!.
До України субкультурна хвиля дійшла у повному обсязі — по вулицях табунами ходили емоційні підлітки зі шрамами на руках, а музиканти, які до того грали ню-метал у реперських кепках і широких штанях, почали відрощувати гривки у стислі терміни.
Тоді ж з’явився гурт, який сьогодні можна назвати флагманом української металкор-сцени першої половини 2010-х. Morphine Suffering починали з доволі наївного дезкору в 2008 році, випустили кілька мініальбомів, а потім засвітилися з хітовою піснею «Ну скільки ще?» та кліпом на неї.
У 2011 році гурт випустив альбом «Світло не згасне», який уже був роботою високого рівня із відмінним звуком і чіпким сонграйтингом — і, власне, цей альбом є чи не єдиним прикладом якісного модного металкору українською мовою на усій важкій сцені часів її розквіту. До речі, у той період вокалістом Morphine Suffering був Юрій Ключник, учасник «Фабрики Зірок 4» — і завдяки його участі в конкурсі гурт засвітився. Хоч і «під фанеру».
Згодом на заміну Ключнику прийшов вокаліст Андрій Герасименко. З його приходом гурт уже менше рівнявся на «плаксивих» Asking Alexandria зразка 2007 року, слідуючи за новими трендами металкору та рухаючись у бік більш «мужніх» Parkway Drive. Тоді ж, у 2014-му, Morphine Suffering виграли Best Ukrainian Metal Act, а їхня кар’єра стрімко пішла догори — наступного року вийшов другий альбом гурту, «Пам’ятай Хто Є Ти», який не поступався дебютнику у якості. Хлопці були на піку творчості, виступали хедлайнерами чи не на кожному рок-фестивалі України й взяли участь у ще кількох телешоу.
Однак пройшло всього кілька років, жанр модного металкору остаточно здувся, а Morphine Suffering випустили останні треки перед розпадом. Малобюджетні за якістю запису, банальні й сирі за наповненням — отак невесело закінчилася історія одного з найпопулярніших гуртів української важкої сцени.

Merva

За аналогією до «Карни», Merva стали відомими на українській важкій сцені завдяки якісному міксу альтернативи й фольку. На початку діяльності гурт із Рівного грав качові пісні з продуманими аранжуваннями, доповнюючи їх сопілкою, дримбою та іншими етнічними інструментами. Тексти пісень переважно були стьобними — як у шлягерах «Куплю гранату» і «Кохай Івана» з альбому Bardo (2009). У назві цього дебютного альбому хлопці вже тоді натякали на своє захоплення східною філософією («бардо» — поняття у буддизмі).

Гурт ще у кінці 2000-х був наділений специфічною, але впізнаваною естетикою. А у своїй подальшій діяльності взагалі дуже несподівано подорослішав і почав грати зрілу витриману музику, яка позбулася фолькових впливів і жанрово тяжіла до альтернативного року, водночас набрала містичності — наче Radiohead часів The Bends захопилися езотерикою і занурилися глибоко в себе. Послухайте альбом «І-Цзин» 2015 року, бо він як хороше вино — з роками стає тільки кращим.

Сьогодні Merva можна вважати гуртом, що вже згас. У 2017 вийшов наразі останній їхній альбом «Шаман», який ще більше поглибив езотерику попередніх релізів. Однак почули його не всі, і з того часу колектив майже не виступав. Їхній довголітній ударник Дмитро Драм пішов грати в O.Torvald, а фронтмен Петро Зарудний заглибився у сольну акустичну творчість.

PINS
Ще одні містики вітчизняної важкої сцени, PINS із Кременчука, наслідували прогресивний рок у дусі Tool, A Perfect Circle i Karnivool — з відповідним протяжним вокалом у стилі Джеймса Мейнарда Кінана, космічними гітарними партіями й інтелігентною українськомовною лірикою на екзистенційні теми. 
Направду дивно, що у нульових, коли в тренді була проста й наївна мазафака, в Україні зміг з’явитися гурт такої рідкісної глибини та якості. Тим більше, що PINS вдалося добре записати свою музику, правильно її подати та стати помітними на сцені. Багато років вони були рідкісним птахом української прогресивної музики.
Першою серйозною роботою PINS став альбом «Мандрівник» (2008). Там впливи ню-металу поєднувалися з нестандартними музичними розмірами, орієнтальними мотивами й атмосферою космічної подорожі, дуже нагадуючи дебютник Themata від Karnivool. Слухаючи дебютник PINS альбом сьогодні, раз і назавжди позбуваєшся стереотипу, ніби до Революції Гідності в Україні не було достойних і високотехнічних представників рідкісного для наших теренів напрямку прогресивного року/металу.
Довгі роки гурт писав й полірував до блиску новий матеріал, який побачив світ аж у 2015 році на альбомі «Марафон». Він звучав, як послідовна еволюція звуку гурту: гітарні рифи й мелодичні текстури стали ще технічнішими й атмосфернішими, вокал і тексти — поважнішими й наповненішими. 
Лірично «Марафон» вражав філософськими й екзистенційними здобутками фронтмена Віталія Носенка. От вдумайтеся у ці рядки з пісні «Вогонь і лід»
«Сузір’я вони палають, і водночас такі холодні
І водночас такі далекі, як самотні люди
З іншого виміру, саме ми, зорі, самотні
Космос, я бачу тебе та безліч окремих зірок
Але усвідомлюю, що всі ми — одне».
У час виходу «Марафону» публіка, схоже, трохи забула про PINS, адже це був період становлення нових імен на українській важкій сцені. І хоч альбом тепло прийняли старі шанувальники гурту, далі ніж за один-два виступи справа не пішла — приблизно з 2017 року колектив перебуває у невизначеному стані. Нещодавно, правда, активізувалися сторінки PINS у соцмережах, де зараз можна купити новий мерч гурту. Невже це передвісник повернення «містичних криголамів української альтернативної сцени»?

Роллікс

Гурт родом із Херсона, під музику якого було б не соромно звільняти окуповане місто від рашистів. Коли на початку 2000-х у моді було відрощувати дреди, носити широкі штани й слухати Linkin Park, Limp Bizkit, P.O.D. та всіх інших, хто поєднував щільні гітарні рифи з речитативом, в Україні існувало немало виконавців, які намагалися грати щось схоже. 

«Роллікс» були частиною цього напрямку, однак завжди якісно виділялися на фоні більшості українських ню-метал гуртів того часу — мабуть, завдяки кропіткій роботі над своєю музикою, яка, без перебільшень, звучала на одному рівні з її натхненниками, та лірикою, що давала молоді відповіді на багато тогочасних гострих запитань.

Вперше «Роллікс» серйозно засвітилися, коли у 2003 році записали пісню «МікрOFF/ONна перевірка» спільно із Сашком Положинським. Це був потужний українськомовний репкор та перший хіт гурту, який увійшов до альбому «Тартак і друзі» поруч із фітами з Катею Chilly, Motor’Rolla, «Фактично Самі» та іншими.

У 2007 році гурт нарешті випустив дебютник із однойменною до попереднього шлягера назвою і відчувалося, що у повноформатник вклали багато сил і послідовної роботи над сонграйтингом, адже на виході можна було почути 30 хвилин чіпкого концентрованого ню-металу, який і досі слухається бадьоро. Пізніше вийшов трек «Бий/бий», що став новим хітом гурту й довгенько мандрував по радіостанціях, поки кліп на пісню крутили на альтернативних музичних телеканалах.

«Перетворися на зброю» другий і останній на сьогодні альбом «Роллікс», що вийшов у 2012 році. Музична формула херсонців на той час не надто змінилася, які все ще грали бадьорий ню-метал з кльовою подачею й текстами. Однак уже тоді смаки аудиторії почали дивитися у бік актуальнішої важкої музики, а жанр, у якому дядьки у реперських кепках грали качову музику, почав відмирати. «Роллікс» випустили ще кілька релізів, а потім неминуче згасли, ставши одним із останніх помітних ню-метал-гуртів України. 

Димна Суміш
Без сумніву, найбільш рок-н-рольний український гурт усіх часів. Блюзові гітарні рифи й соло, психоделічні пасажі, кислотні обкладинки — все вказує на те, що гурт родом із Чернігова неабияк захоплювався британським роком 60–70-х. У «Димної Суміші» це також поєднувалося із сучаснішим альтернативним звучанням, реверансами у бік гранджу й хардкор-панку, а також дикою енергетикою живих виступів. 
Ці хлопці були справжнім феноменом української важкої сцени 2000-х. Граючи альтернативну музику й будучи відданими «рокерським» ідеалам, вони зуміли зібрати навколо себе чимало відданих фанатів, і навіть трохи вийшли в український музичний мейнстрим. Сьогодні гурт із теплом згадують не лише міленіали, які підлітками встигли побувати на концертах культового гурту, а й серйозні гравці шоу-бізнесу — Андрій Хливнюк («Бумбокс»), Фагот (ТНМК), Женя Галич (O. Torvald), Ната Жижченко (ONUKA), Антон Савлєпов (АГОНЬ) та інші.
Гурт заснували у Чернігові, але з часом хлопці перебралися до Києва. Перший альбом, «Ти Живий», вийшов у 2005 році, й був збіркою пісень «Димної Суміші», написаних у перший період існування гурту. Сьогодні реліз звучить трохи сиро — і окрім невпевненості дебютної роботи, на це вказує і спосіб запису, бо повноформатник записали наживо під час виступу на Майдані Незалежності. Другий альбом, «В Країні Ілюзій» (2008), уже впевнено заявив про гурт, а за виконанням і подачею звучав унікально для українських теренів — в кого ще тоді можна було почути ситар, як на кислотних альбомах The Beatles? Реліз, до речі, ще й записували у стилі перших альбомів «бітлів» — усі пісні гурт просто разом зіграв на студії, записавши їх чи не з першого дубля.
Наступний однойменний альбом «Димної Суміші» 2009 року — найвпевненіший реліз гурту, та й, напевно, найкращий альбом українськомовної рокмузики взагалі. На ньому хлопці досягнули свого креативного піку, видавши 13 пісень шаленого припанкованого блюз-року, під який хочеться кричати на цілий світ про те, що ти живий, святкувати вічну молодість і рвати все навколо у божевільному екстазі. Про те, як створювали пісню «Кожної весни» та якою важливою вона стала для шанувальників гурту, ми писали тут.
У 2012 році гурту, схоже, вже в печінках сиділи відсутність в Україні адекватної музичної індустрії в Україні та неадекватні дії домайданної влади. «Димна Суміш» зробили гучну заяву про те, що зупиняють діяльність, а фронтмен Саша Чемеров згодом виїхав до США, де створив гурт The Gitas. Однак на цьому історія колективу остаточно не завершилася.
У 2016-му в мережі несподівано з’явилися кілька нових композицій гурту, які були написані ще до розпаду. А у 2017 році відбулося тріумфальне повернення «Димної Суміші» на українську сцену — гурт відіграв кілька мегауспішних концертів, і зняв про себе документальний фільм. Також пішли чутки про новий альбом.
Однак тоді між учасниками гурту щось пішло не так. Хто кого підставив, хто кому збрехав чи не доплатив гонорар — незрозуміло й досі. Колектив остаточно розпався, а Чемеров пізніше заявив, що поїхав би у новий тур із колишніми учасниками гурту тільки тоді, якби йому заплатили мільйон доларів гонорару. От вам і «світське життя» української важкої сцени!

Megamass

Колись — найбільші качки українського металу, які з часом не вивезли тягу та трохи втратили у масі. У найкращі роки гурт із Києва звучав так, наче хлопці з його спальних районів почули Meshuggah, взяли до рук восьмиструнні гітари й вирішили змінити спортзал на репетиційну базу. Свою низькочастотну музику вони приправляли суворою пацанською лірикою, яку не соромилися розмінювати й на щось іронічно-романтичне.

Через Megamass пройшло безліч музикантів із київської роктусовки. От, наприклад, співзасновником був Гліб Проців, нинішній ударник Vivienne Mort і «Покруч»; пізніше на барабанах грав Влад Уласевич із Jinjer; на вокалі певний період рвав горло Олег Ульяницький зі ЗЛАМ і Djura; зараз на басу в Megamass грає Дмитро Дзюба з ТОЛ. Весь цей час єдиним сталим учасником залишався хіба що гітарист Олексій «Шерхан» Сидоренко, який не давав колективу розпастися, постійно презентуючи публіці нові іпостасі гурту.

Два перші альбоми Megamass, «Его величество удар» (2010) і «СверхрельеФ» (2012), шанувальники української важкої музики чомусь систематично оминають увагою. А дарма, бо на цих релізах, попри образ буйних пацанів із району, Megamass показали себе, як технічний і налагоджений колектив, що вміє грамотно подавати свої грувово-поліритмічні композиції через специфічну музичну естетику.

Найбільшим шлягером гурту і, за сумісництвом, найіронічнішою їхньою піснею є сингл «Коля» (2013). Якщо хочете зрозуміти, якими раніше були Megamass, то слухайте саме цю пісню.

Далі гурт поступово випускав мініальбоми під назвою Odin (2014, 2015 і 2016) — на цій трилогії Megamass досягнули креативного піку свого звучання. Процес запису й випуску, однак, переривався постійними змінами складу, і вони послабили гурт, довівши його до стану напіврозпаду. З 2017 року Megamass трошки виступають, час від часу випускають треки (останні перед повномасштабною війною були українськомовними), однак стрімко втрачають свої колишні позиції.

Нещодавно гурт знову був у всіх на слуху. Музична спільнота була шокована інформацією про Дениса Дорофєєва, поета, журналіста й багаторічного друга колективу, який написав для Megamass майже усю їхню лірику — виявилося, що він пішов на співпрацю із окупантами у Мелітополі. Дорофєєва одразу засудив гурт і заявив, що має на 100% проукраїнську позицію. Ось так війна розставила крапки над «і» там, де їх раніше не було.

АННА
Ще до випуску дебютника «Карматреш» львівський гурт АННА вже добре знали на українській важкій сцені в ролі концертного колективу, бо вони постійно світилися на тогочасних рокфестивалях. Це, зрештою, дало свої плоди, й у 2006 році на фестивалі «Тарас Бульба» колектив виграв можливість нарешті записати повноформатний альбом. «Карматреш» зробили в студії всього за кілька днів із допомогою Сергія Любінського й Василя Прозорова із ТОЛ, випустили у 2008 році. Згодом цей реліз став одним із найпопулярніших важких альбомів незалежної України.
«Карматреш» був справжнім голосом покоління тогочасних слухачів важкої музики. Музично він відповідав уже трохи застарілим трендам ню-металу, звучав хітово й лаконічно: це були чіпкі пісні з відголосками рифів ранніх Deftones, нескладними текстами, простими структурами пісень і качом, якого тоді так потребували молоді слухачі. Еталонна мазафака.
Під пісні з «Карматрешу» можна було водночас добряче послемитися, посумувати й позлитися через політичну ситуацію в країні. Завдяки такому влучному матеріалу АННА в стислі терміни стали одним з найголовніших важких гуртів країни — успішно продавали диски, були хедлайнерами великих рокфестивалів і турили разом із уже згадуваними культовими ТОЛ.
У 2009 році вийшов однойменний сингл «Карматреш» з кліпом, який тільки закріпив успіх колективу. Надалі шанувальники гурту чекали від АННА чогось ще крутішого й качовішого, однак сталося те, до чого були готовими не всі.
Ще на концертах у підтримку дебютника львівський гурт виконував нові пісні. Декотрі з них зовсім не заходили публіці — вони були довгими, тягучими, темними, складними музично, й неначе розвертали гурт на 180 градусів.
Справа у тому, що треки із попереднього ню-металевого альбому готувалися роками, й у контексті музичного розвитку АННА були виданими запізно. На момент випуску «Карматрешу» хлопці вже слухали щось зовсім інше — трендові на той час постметал і прог-метал — і замість того, щоб надалі давати слухачам просту й качову музику, якої ті потребували, АННА несподівано записали сміливий новий альбом «Срібна Змія» (2010) із впливами від Cult of Luna, Mastodon i Neurosis. Тоді в Україні реліз сприйняли не менш шоковано, ніж свого часу похмурий і електронний Kid A від Radiohead у Британії. 
Поки «Срібну Змію» критикували й розносили шанувальники гурту, а музичні сноби сперечалися, чи можна вважати АННА першим якісним українським постметалом, гурт, схоже, зрозумів, що подібні експерименти для них були фінансово невиправданими. У наступних роботах хлопці почали повертатися до лаконічності попередніх релізів. 
У 2013 році готувався до випуску третій альбом, але тоді стався конфлікт між фронтменом Віктором Новосьоловим та рештою учасників гурту. АННА несподівано розпалися, утворили окремі один від одного гурти Latur i Kompas, щоб у 2015 році знову зібратися.
Складається враження, що енергії від возз’єднання вистачило всього на кілька років. АННА пограли пісні з «Карматрешу» на літніх фестивалях і кількох сольниках, ігноруючи більшість матеріалу зі «Срібної Змії», а у 2018 році випустили не найкращий мініальбом «Перетинай За Гранню Грань». Там вони намагалися зачепитися за тренди й музично нагадували Space of Variations. З часом гурт таки остаточно згас, і надалі АННА, схоже, вже не збираються грати разом.

ТОЛ

Найважливіший гурт української важкої сцени, що згасла — легендарні ТОЛ, які чи не вперше в Україні звучали настільки переконливо, що серйозно вплинули на подальші покоління українських рок-музикантів. Настільки потужно, що їхні фанати буквально проламали під час слему підлогу клубу на київському концерті гурту. Настільки важливою була їхня творчість, що чи не з неї почалася сцена, яку ми оглядаємо у цьому матеріалі. 

Вплив гурту з Кривого Рогу на українську важку музику був просто колосальним. Саме з ТОЛ проросли паростки нашої рокіндустрії у 2000-х — наприклад, лейбл «ІншаМузика», який видавав релізи більшості згаданих у цій підбірці імен та організовував для них купу концертів, починав діяльність саме зі співпраці з ТОЛ і релізу в 2005 році їхнього мегауспішного альбому «Синдром Бажання»

ТОЛ були беззаперечними авторитетами для української важкої музики — вони задавали тренди й показували захмарно високий рівень якості звучання і сонграйтингу як для наших теренів. А коли гурт пішов зі сцени, то ще й забезпечив таку рідкісну для нас тяглість поколінь української музики, бо на заміну їм з’явилися кілька інших колективів, для яких ТОЛ були основним натхненням — наприклад, ЗЛАМ і Bojevilla

На початку діяльності ТОЛ часто порівнювали з Korn — вони й справді звучали подібно, грали у низькому строї, навіть візуально були схожими. Однак ще на демозаписах, зроблених за кілька років до дебютника, український гурт продемонстрував особливу меланхолійну мелодику та водночас неабияку любов до дисонансів, поліритмів і математичних розмірів, чого у Korn ніколи не було. Таку музику хотілося слухати у найпустіші осінні дні, коли листя вже опале, дерева — зимові, а ти — страшенно розчарований у людстві.

Депресивно-агресивну лірику розчарованого в людстві (на той час) фронтмена Василя Прозорова (Переверзева) часто називають пророчою. Звісно, у часи ТОЛ він писав зовсім не про те, що сьогодні болить нам, однак тепер його тексти набули нових значень.

Вслухайтеся у рядки, з яких починається альбом «Синдром Бажання»

“Куди ти пхнеш своє сурло, сука
Якого хуя ти прагнеш крові?
Для чого тебе народили, падло?
Коли ти здохнеш?.. 

…Тобі все одно, тварь, кого катувати
Тобі все одно, тварь, як подихати
Тобі все одно тварь, коли подихати
Мені не все одно, тварь, коли ти здохнеш”

Це ТОЛ у 2005 році, а не Surface Tension у 2022!

У 2009 році, після другого альбому «Утопия», у який увійшли старі російськомовні демозаписи, інтерлюдії і поезії Прозорова, виходить мініальбом «Клей.МО», що розвивав попередні музичні ідеї «ТОЛу». Гітарні рифи стали ще дисонантнішими й важчими, а лірика — кульмінацією праведного гніву Прозорова через жорстокість і несправедливість світу. 

Жанрово гурт на той момент вже був «річчю в собі», однак музику ТОЛ у той період можна приблизно охарактеризувати терміном маткор — щось схоже грали The Dillinger Escape Plan, ранні Daughters і Converge

З часом гурт, на превеликий жаль усієї рокспільноти України, згас — Прозоров покинув ТОЛ за станом здоров’я, переосмислив попередню творчість і почав грати абсолютно полярну до неї музику в акустичному проєкті ПНД (Пісні Наших Днів). Решта учасників теж створили кілька гуртів — і найцікавішим досі діючим проєктом є «Покруч», де ексгітаристи ТОЛ Дакіла (Євген Петрусенко) і Кноб (Сергій Любінський) грають філософський арт-рок. 

До речі, перед тим, як піти зі сцени на піку творчості у 2013 році, «ТОЛ» випустили останню українськомовну пісню. Ось слова з неї: «Не розумію я, чому саме війна/Залиште нам своє, нікого це не вб’є».

Підтримай редакцію СЛУХ на Patreon чи прямим донатом — зараз нам це потрібно.

Щоб першими дізнаватися новини музики та культури, підписуйтесь на наш Telegram та Instagram.

Читайте також про сучасні фольклорні колективи, які зберігають традиції українського співу.